Академік Анатолій Шидловський – права рука Патона

Наш земляк академік Шидловський – людина непересічна. Він і віце-президентом Національної академії наук (тобто правою рукою Президента НАН Бориса Патона) шість років був, і Інститутом, де створили перший у Європі комп’ютер, понад 30 років керував, і багатьма вітчизняними та закордонними нагородами відзначений. Нині попри поважний вік (у жовтні вченому виповнилося 79 років) Анатолій Корнійович працює в Інституті електродинаміки і залишається його почесним директором. А почесним професором його обрали півдюжини українських та один польський виш. І не дивно: лауреат Державної та кількох премій Академії наук, заслужений діяч науки і техніки, автор 500 наукових праць і понад ста винаходів є одним із головних авторитетів галузі. Член Національного комітету ЮНЕСКО з електроенергетики Анатолій Шидловський на давно заслужений відпочинок не поспішає.

Де проходив чумацький шлях і жили декабристи

– Анатолію Корнійовичу, розкажіть, будь ласка, де академіки народжуються?
– Хто де, а я у Веприку Бобровицького району. Знаєте ці краї: Веприк, Козацьке, Вороньки?
– Хто ж не чув про Вороньки, де після заслання в Сибір і жили декабристи Волконський із дружиною і другом Поджіо!
– А ще через Вороньки пролягав чумацький шлях. І Веприк має давню історію. Перші письмові згадки про нього датовані ХV сторіччям. Це було велике село, сто років тому налічувало чотири тисячі жителів. А нині десь 700 людей.
– Давно були на малій батьківщині?
– Недавно. Земляки запросили на святкування 100-річного ювілею школи, тож подарував альма матер бібліотеку. Тоді ж пройшовся вулицями рідного села, згадав дитинство. Шкода, що деякі з них чагарником та бур’яном поросли. Ледь знайшов місце, де стояла рідна хата. Хвилююсь і за школу, в якій нині 32 учні. А були часи, коли сюди поспішало чи не півтисячі хлопчиків і дівчаток! І ця звичайна сільська школа дала мені знань, яких вистачило, щоб вступити до уславленої Київської політехніки й успішно там навчатися.

– Пам’ятаєте, що Вас вразило в КПІ найбільше?
– Мабуть, те, що з інститутом була пов’язана плеяда видатних учених. Скажімо, там навчався Сергій Корольов, а Євген Оскарович Патон аж 34 роки в КПІ був завідувачем кафедри! Цікаво, що нинішнього президента Академії наук і хрестили на території політехніки. Там стояла тоді невеличка церква, яку згодом зруйнували, а нині знову відбудували. Прізвище Патон було оповите легендами. Якби хто сказав, що колись стану заступником Бориса Євгеновича, тобто віце-президентом Академії наук, – не повірив би.
– І як Вам працювалося з ним у буремні 1990-ті?
– Гадаю, саме тому Академія й вистояла, що таку брилу ніхто не ризикнув порушити. Саме Патон зумів утримати кермо Академії, тому що звик завжди все тримати під контролем і спрямовувати у потрібному напрямку. І це, незважаючи на свій поважний вік, адже Борису Євгеновичу майже 94 роки. Але як чітко він проводить президії АН, як уміє виокремлювати головне, передбачати наслідки! Та що там казати: Патон – це не людина, це – явище!

Хто створив першу в Європі ЕОМ?

– Анатолію Корнійовичу, це правда, що Ви були наймолодшим директором інституту Академії наук України?
– Так, на той час мені було 40 років. За час мого керування від установи «відбрунькувалися» чотири інститути: радіотехнічних проблем, загальної енергетики, проблем моделювання в енергетиці, проблем реєстрації інформації та ще науково-технічний центр вугільних технологій. А ще раніше – Інститут кібернетики. Сергій Лебедєв створив першу в Європі ЕОМ, коли очолював наш інститут. З його лабораторії виріс Кібернетичний центр. Щойно Лебедєв розробив Малу електронну розрахункову машину, його забрали до Москви на посаду директора Інституту точної механіки й вимірювальної техніки. А ще він був генеральним конструктором зі створення протиракетних комплексів.
– То Ваш інститут взагалі унікальний?
– Так. Крім програмного забезпечення для ЕОМ першого покоління, тут було розроблено перший вітчизняний електромобіль, універсальний інструмент для різання, зварювання й напилювання в космосі. Співробітники мають тисячі авторських свідоцтв і патентів США, Великої Британії, Франції, Японії, Німеччини. Сотню розробок відзначено преміями й медалями міжнародних виставок. Наші науковці читали лекції в Римі, Неаполі, Болоньї, Віргінському університеті США.
– А з першою ЕОМ що сталося?
– Військові забрали цей винахід собі й засекретили.

Про Тору й магнолію Далай-Лами

– Розкажіть про вашу міжнародну співпрацю.
– З колегами легко налагоджувати контакти. Бо закон Ома – і в Африці закон Ома. А наш інститут багато десятиріч координував роботу галузі в країнах Ради Економічної Взаємодопомоги, що об’єднувала соціалістичні країни. Тоді й зав’язалися тісні відносини з польськими колегами: Академією наук, Інститутом електротехніки в Острові, Гірничою академією в Кракові, політехніками в Щецині й Лодзі. В Лодзі я навіть почесний професор.
– Тому й Президент Польщі нагородив Вас своєю відзнакою?
– Певно, що так. Нагородження Командорським хрестом було для мене приємною несподіванкою. Я був здивований.
– А мене здивувало, що в НАН Ви очолювали секцію фізико-технічних і математичних наук, а започаткували контакти із Щецинським інститутом східного слов’янства. Чому?
– Щецинське воєводство – це колишня Померанія, куди з’їхалися люди різних національностей, а українська громада становить майже 45 тисяч осіб. В університеті організували чудову східнослов’янську бібліотеку з розділом україністики. Я був на відкритті, подарував книжки і підписав угоду про співпрацю між Академіями наук та Інститутом східного слов’янства й бібліотеками – імені Вернадського в столиці, імені Стефаника у Львові та Поморською у Польщі.
– Що там запам’яталося найбільше?
– Коли в книгосховищі мені показали старовинну Біблію, написану на пергаменті. Питаю: можна на неї покласти руку? Так, кажуть. Це дуже корисно, вона випромінює позитивну енергію. А поруч – єврейська Тора завдовжки 72 метри. До неї не можна торкатися жіночим рукам. Але хранителька – представниця слабкої статі. Подейкують, що за час її роботи Тора подовшала на три метри. Містика, та й годі! В Щецині я тоді ж посадив магнолію. Незадовго до того такий самий ритуал виконав Далай-Лама. Грунт треба було розрівнювати лопаткою, а я руками, бо до землі звик змалку у рідному Веприку. А табличку «Академік Шидловський» повернув до дерева. Для чого, запитують. Щоб бачило, хто посадив, і краще росло (посміхається – Авт.).

Не повірив Хрущову і відкрив новий напрямок

– Анатолію Корнійовичу, а як Ви стали науковцем?
– Ніколи про науку не думав. Мріяв про інженерну стезю. Коли закінчив інститут, Микита Хрущов лаяв учених. Казав, що від них усі біди. І я йому вірив. Та якось пішов на конференцію, і мене чогось потягло на трибуну поділитися власними думками. Раптом підходить якийсь дядько і запитує, чи не хотів би я у нього працювати. Це був професор Мілях, який за місяць очолив інститут. Мій батько тоді був безнадійно хворим, з війни прийшов контуженим. Я встиг із ним порадитися. Він хоч і мав чотири класи освіти, та був людиною прогресивною, тому й благословив. Так я почав по-справжньому гризти граніт науки. Вступив до аспірантури. Важко переживав смерть батька, і щоб не думати про втрату, поринув у роботу. Виконав завдання, розраховане майже на рік, за три місяці. Тож і кандидатську дисертацію захистив у стислі строки, вклався в аспірантські терміни.
– Для технічних наук це скоріше виняток.
– Так. Але коли я відкрив новий напрямок (розробку систем підвищення якості електроенергії), шестеро моїх учнів достроково отримали дипломи кандидатів наук. Це було на межі 1960–1970 років. Я відчув важливість тематики й опублікував статтю в газеті «Известия».
– А хіба електроенергія буває неякісною?
– Звісно! Якщо параметри якості енергії не відповідають стандартам, то прилади набагато швидше виходять з ладу. Та й люди, коли, скажімо, світло блимає, почуваються зле. Годинники псуються й показують різний час, конвеєри рухаються не з тією швидкістю… Отже, держава зазнає збитків. І коли на основі розробленої теорії почали виготовляти різні пристрої, то в науковців з’явився простір для фантазії. Мої учні стали професорами, членами-кореспондентами Академії наук.

Навіщо більшовики вітряки зруйнували?

– Анатолію Корнійовичу, під Вашим керівництвом розроблено Енергетичну стратегію України. Яка Ваша думка з приводу нетрадиційних видів енергії?
– Час вимагає нових підходів. Здебільшого нині акцентують увагу на вітроенергетиці чи сонячній, але ці галузі ще треба розвивати за рахунок інвестицій, коштів і нових розробок. Тож створюємо вітрогенератори й вітроустановки, нові конструкції сонячних колекторів, фототермічні модулі для одночасного вироблення тепла й струму. На жаль, екологічно чисті джерела поки ще не роблять погоди в Україні. Навіть традиційні гідростанції виробляють з десяток відсотків електроенергії.
– А біоенергетика?
– Добре, що в діло йде все: трава, гній, особливо ефективний курячий послід. Водночас і з забрудненням довкілля можна боротися. Зазначу, що коли обираємо вид енергії, то виходимо з економічної доцільності. Обраховуємо собівартість кіловата. Тим паче, що так звані «зелені тарифи» набагато дорожчі традиційних.
– В Європі відновлювальні види енергії давно взяли на озброєння. Наприклад, коли літак сідає в Копенгагені, то бачиш лише море й металеві лопатні вітряків.
– З вітром не все так просто. Для багатьох моделей потрібна швидкість чотири метри на секунду, інакше ефекту не буде. От у горах, де часто дме вітер, це вигідно. Але туди важко протягнути лінії. Я вам так скажу: даремно більшовики сто тисяч вітряків зруйнували. І кому воно заважало? Вітерець крутив, колесо рипіло… А спалося як під такий супровід! Я пам’ятаю з дитинства.

Ніна Сотник, тижневик «Деснянка вільна» №89 (388)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (2)