Останні дзвоник у 32-у ліцеї: незмінність традицій і молодь за здоровий спосіб життя

Як же давно не бував я на випускних лінійках, останніх дзвониках, та інших урочистостях, які супроводжують закінчення отрочества у школяра. Тому, отримавши завдання відвідати подібну подію з метою написання репортажу, переповнився ентузіазмом.
І справді, щорічна інформація, яку я зустрічав про цей день, полягала лише у фотографіях дівчат з бантами і сигаретами, або їх же, мокрих, у фонтанах різних міст пострадянського простору.

Так як місце можна було обирати довільно, а найближчим до місця моєї дислокації виявився ліцей №32, туди я і направився о пів на десяту ранку. Урочистість сьогоднішнього дня можна було зрозуміти уже після виходу з під'їзду: діти у формі одягу “білий верх, чорний низ” регулярно з'являлися у дворі будинку, з квітами чи без, із батьками чи наодинці, веселі чи буденні, і направлялися до своїх шкіл.
Несильний і теплий, але досить неприємний як для свята дощик не вщухав усю дорогу, але головне — прикривати фотоапарат, що ваш кореспондент і зробив, розчохливши його біля школи, а інше — не біда.
На місці події безліч машин на підходах, учні, батьки, вчителі. Чекають десятої, коли має початися лінійка. Випускників поки не видно, мабуть, очікують виходу. Матусі у натовпі ведуть предметні і матеріальні розмови: “Ой, знаєте, дочку до останнього дзвоника підготувати — то мало не заміж видати. Одна сукня коштує мо лише на тисячу дешевше, ніж весільна”, - каже тіточка у квітчатій блузі подрузі. “Так-так”, - киває та головою співчутливо. - “Такі трати.”

Школярі та батьки тим часом, незважаючи на недружню стихію, впевнено мокнуть під дощем, підходячи групками до місця шикування. Багато хто заздалегідь приготувався, взявши з дому парасольки. Грає бадьоренька музика, діти в очікуванні обговорюють свої проблеми. “Представляешь, за последние три месяца у меня было четыре Саши”, - розказує красива панянка рочків чотирнадцяти.
Заздримо популярності красуні і проходимо далі, до центрального входу. А от і випускники: вони шикуються на сходах і рушають до місця шикування, за ними поспішають друзі-родичі з фототехнікою. Дві дівчинки у фартушках завмирають перед мобілкою мами. “Це відео, можете рухатися”, - каже та. Дівчата сміються.
Тим часом дощ поступово припиняється, зникають парасольки, звучить марш, і рудий хлопець виносить прапор України. Починається урочиста частина лінійки. Випускники особливо на офіціоз не звертають уваги, хлопці переморгуються з дівчатами, дехто відходить зі строю, щоб попозувати на камеру.
Підходжу до однієї групки випускників та питаю, як будуть святкувати сьогодні, і чи збираються купися у фонтанах. Всі сміються: “Купатися холодно, нас дощ і так покупає”. Де будуть святкувати — не признаються, кажуть, щоб батьки не дізналися.

Урочиста програма продовжується, видатним ліцеїстам вручають грамоти за різні досягнення, у натовпі помічаю вже не першу людину із листівкою від нардепа Атрошенка. Що ж, таке багатолюддя — непоганий привід зайвий раз нагадати про себе народному обранцю.
Виступають почесні гості. Запрошений на свято майор бажає випускникам прямої дороги у житті. “І щоб хлопців у армію не забирали”, - додає матуся із глядачів. Все іде за планом — співи про останній дзвінок, потім танці (не досить гарно відрепетирувані, але у загальному натхненні ніхто цього не помічає, народ аплодує своїм бадьоро).
Поки відбувається ця самодіяльність, питаю у дівчаток-сусідок поряд, де сьогодні гулятимуть. Кажуть, що спочатку підуть до церкви знімати відео, а потім — уже Вал та все інше місто. Випускниця із 11-В розповідає, що у них дуже дружний клас, і вона за ним дуже сумуватиме. “Після школи кудись поступатиму, але ще не знаю, куди. А сьогодні — гуляти класом”. “Алкоголь питимете”, - підморгую змовницьки. “Трішечки”, - ледве розставляє великий та вказівний пальці дівчина. “А сигаретку”, - продовжую провокувати я. “Ви що?!”, - із вдаваною обуреністю сміється красуня. -  “Ми не палимо. Взагалі, дівчата у нашому класі не палять. І хлопці теж майже ні”.

Радію за здоровий спосіб життя молоді, проходжу далі. Лінійка тим часом добігає кінця. Хлопці виносять на плечах першоклашок для останнього дзвоника, у небо летять повітряні кульки, матусі розчулено змахують сльози і фотографують дочок, татусі дають синам настанови на життя. Думаю про те, що з часів мого останнього дзвінка нічого не змінилося, хіба що значно зросла кількість фотографів та батьків зі знімальною технікою. Але у даному випадку традиційність, може, і на краще.

В двадцяти метрах від строю, який уже починає розпадатися, групка хлопців років по десять, не звертаючи уваги ні на що, викидають на пальцях “камінь-нижиці-папір” і відвішують одне одному дзвінкі “шпали”.




























































































































Богдан Гуляй

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (10)