Вадим Васильєв: «Моя дружина Лідочка – це просто диво, дароване мені Богом»

Ім'я народного артиста України Вадима Васильєва добре відоме шанувальникам театрального мистецтва. За сорок років творчого життя цей самобутній талановитий актор створив понад двісті чудових сценічних образів, чимало з яких увійшли до золотої театральної скарбниці.


Сімейний дует у літні дні нинішнього року

Це, перш за все, Попандопуло - «Весілля в Малинівці», Попович - «Сорочинський ярмарок», Голохвостий - «За двома зайцями», Труфальдіно - «Слуга двох панів», Боні і Зупан - «Сільва» та «Маріца», Боруля - «Мартин Бо-руля», Хлестаков - «Ревізор». Своє захоплення роботою чернігівського митця висловив не-перевершений артист Богдан Ступка, на той час міністр культури України, переглянувши виставу «О'кей, Мойшо!», де Васильєв створив образ Лейві.

Вадим Васильєв завдяки своїй творчій майстерності, яскравому таланту, фанатичній відданості сцені став першим у Чернігові народним артистом, справжньою зіркою обласного театру ім. Т. Шевченка, яка й нині сяє в серцях багатьох глядачів. Зрозуміло, що таких мистецьких висот, такого визнання й любові шанувальників Мельпомени важко було б досягти без надійного сімейного тилу, коханої дружини. Чи справді це так, з'ясовував спеціальний кореспондент «Деснянки», побувавши у родині артиста.

- Вадиме Васильовичу, с три речі, що до вподоби Богу і людям: дружба братів, милосердя до близьких і згода між чоловіком та дружиною. Як народилася ваша сім'я?
- Романтично (мрійливо посміхається) і пам'ятно. Майже п'ятдесят років тому до театру запросили на роботу здібну скрипачку з Чернігівського музичного училища ім. Л. Ревуцького. Я вже тоді був провідним майстром сцени, грав головні ролі. Якось під час репетиції чергового спектаклю мої колеги за лаштунками захоплено промовили: «Вадиме, подивись в оркестрі на молоденьку симпатичну скрипачку, ти ж не жонатий...».
Подивився, справді красуня. Дізнався, як її звати - Лідія Мишетопова. Згодом оркестр зібрався відзначити в ресторані завершення гастролей, а керівник, мій хороший товариш, запросивши мене, влаштував так, що Ліда опинилася за столом поруч. Познайомилися, поговорили, а після застілля, пісень і танців я запропонував провести її додому.

- І на завершення поцілували?
- Ні-ні, просто побажали одне одному: «На добраніч, до зустрічі». А далі вже почали спілкуватися ближче, зустрічатися щодня. І коли наші стосунки наповнилися любов'ю та ніжністю, я запропонував руку і серце. На що Ліда дещо несподівано відповіла: «А чого нам так поспішати, адже минуло лише півроку?». На що я миттєво напівжартома-напівсерйозно відреагував: «Треба поспішати, бо хтось або переманить, або вкраде» (сміється). І на це в мене були вагомі причини, бо мені вже стукнуло аж 34, а Лідочці - всього 20 рочків, різниця на той час суттєва. Вона навіть зверталася до мене по батькові.
Про мою пропозицію Ліда розповіла батькам, які незабаром приїхали подивитися на майбутнього зятя. Мати спочатку була налаштована категорично проти мене, мотивуючи це тим, що всі артисти - гуляки. Коли ж познайомилася, сказала: «Ні, цей не такий, цей - хороший». А батько, авіатор-технік, одразу був на моєму боці, наголосив: «Порядок! Молодий - наш, справжній та надійний чоловік». Але останнє слово було за моєю ластівочкою.

Згадує дружина Лідія Василівна:
- Я була сором'язливою, скромною і про заміжжя не думала, задовольняючись дружніми стосунками. Але Вадим своїм талантом, темпераментом, веселою вдачею просто зачарував. Тож, давши згоду, я переїхала до нього. Батьки, дізнавшись про це, вирішили нас провідати. Я занепокоїлася і стурбовано запитала Вадима:
- А які тепер у мене права?
- Які права, - посміхаючись сказав він, - права дружини і господині.
- Але ж ми не розписані!
- То в чому річ, негайно йдемо до ЗАГСу й узаконимо наші стосунки.
І, незважаючи на 25-градусний січневий мороз, побігли одружуватися. По дорозі встигли «підхопити» наших театральних колег, які засвідчили наше рішення стати на рушничок сімейного щастя.

- А як же весілля, гості, тости та вигуки «Гірко!»?
- Це було захоплююче і святкове дійство. У театрі дізналися про наше рішення 21 січня 1969 року і почали з'ясовувати, коли і де можна урочисто привітати та перехилити келишок за здоров'я молодих.
Справді, коли? Адже у ці дні вся країна вшановувала день пам'яті Леніна, субота і неділя - вистави і концерти, а от у понеділок, 27 січня, у творчого складу театру вихідний. Тож вирішили саме цього дня і святкувати. Я причепурилася, одягла весільну сукню... І тут раптом телефонний дзвінок:
- Ластівочко, не хвилюйся, управління культури зобов'язало терміново виїхати на концерт. Як відспіваємося, заїду за тобою...
Що робити? Довелося чекати понад дві години.
Але те, що відбувалося потім, стало неперевершеною симфонією кохання та справжнього мистецького дійства. Нас зустріли біля центрального входу і під оплески провели через усю глядацьку залу на сцену, яка була гарно оздоблена. Акторський колектив підготував своєрідний міні-спектакль із побажаннями, дарунками, жартівливими сценками. Далі піднялися до декораційної зали, де було накрито святкові столи, і весілля завирувало всіма кольорами народного гуляння... Той день і нині згадуємо з радістю і захопленням.


Родина Васильєвих десять років тому

- Статистика свідчить, що театральні сім'ї не дуже міцні, конфліктні і частенько розпадаються. Як у Вас склалося сімейне життя, адже чоловік на сцені обнімається та цілується з іншими жінками, а Ви з оркестру змушені спостерігати. Чи не виникали негативні почуття, ревнощі та думки, що рано вийшла заміж і обрала не ту партію?
- Ні, я розуміла, що театр - це робота, а тому була спокійною і, боронь Боже, не дозволяла собі навіть думок про зраду. Хоча одного разу на гастролях у Прибалтиці Вадим так темпераментно та емоційно грав закоханого, що на серці коти зашребли. Але я зуміла перебороти цю хвилю почуттів. І життя показало, що зробила мудро. Нині я переконана, що мій вибір, незважаючи на різницю у віці, був правильним. Я прожила щасливе життя. Головне - потрібно любити і поважати, поступатися одне одному, думати про людину, яка з тобою поруч.

- Вадиме Васильовичу, а що для Вас у житті означає дружина, сім'я?
- У театрі дуже важко зберегти чистоту душі та почуттів. Я щасливий, що Бог подарував мені таку прекрасну дружину. Вона для мене і друг, і старша сестра, а коли «звалила» тяжка хвороба, то і лікар. Якби не моя ластівка, то я давно був би у вічній тиші. Вона чудова мати, неперевершена бабуся, все тримає на своїх плечах. Мені просто пощастило зустріти таку Жінку.
Після весілля у мене наче виросли крила, виникло бажання стати найкращим актором, і я старався як міг. Лідочка дуже допомагала працювати над ролями, сценічними образами, була першим помічником та критиком. Без неї я ніколи б не отримав звання заслуженого та народного артиста України.

- Можливо, на цьому тлі виникали сварки?
- Ми ніколи не сварилися. Ліда казала: «Мені це не подобається. І все». Я починав думати, шукати, змінювати. І коли глядач сприймав моє. виконання, для мене це було найбільшою відзнакою. А ще я намагався брати приклад зі своїх батьків. Вони були артистами і змалечку прищепили мені любов до театру. Вже з восьми років я почав грати на сцені маленьких героїв.

- На Вашу думку, що головне у сімейному житті?
- Насамперед - довіра, повага.

- Багато родин артистів страждають через шкідливий впливу алкоголю. Ваш погляд на цю проблему?
- Алкоголь у сім'ї - це велике зло, яке висушує мізки та призводить до деградації. Ми ніколи не зловживали спиртним і привчали дітей та онуків до здорового способу життя.

- А що б побажали читачам «Деснянки», всім, хто мріє про сім'ю?
- Знайти справжніх друзів, які б разом з вами йшли по життю. А молодятам - кохання, довіри, взаємоповаги та вміння прощати.

Театральну сім'ю розпитував і фотографував Сергій Гайдук, тижневик «Деснянка» №34 (510)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)