Duna

Вселенське рівняння. Частина 3

Блог efim
2021-02-17 08:03:08
Просмотров: 262
Нравится   Рейтинг поста: + 6

 

Частина 3.

Патрик. Заборонене кохання 

          Вечір. Сіре небо заснувало олов’яними хмарами. Крізь сиву млу починав прориватися несміливий дощик. Вітер шелестів листям на обсипаних багрянцем деревах. Молодий пастор не поспішаючи йшов міським парком.

Милуючись багряно-жовтим одіянням величавих кленів, що росли по обидва боки алеї, служитель Бога жартівливо уявляв, що рухається крізь лаву римських легіонерів. Могутні гілки, яскраво прикрашені  малярем на ім’я осінь, розгойдувані доволі прохолодними повітряними масами, нагадували йому кроваві плащі давніх воїв, що розвивалися на вітрі.

І ось він, немов би захоплений у полон цими нащадками Ромула і Рема варвар, крокував, вперто долаючи суворі випробування негоди. Парасоля рвалася із рук. Падре на мить жартівливо уявив, як він летить над цим маленьким містечком, притримуючи рукою капелюха, підхоплений поривом негоди.

На душі у божого слуги було кепсько. Причиною того були зовсім не витівки природи, яка збиралася до зимової сплячки, ні. І навіть не перевід на службу до цього забутого Всевишнім містечка. Кінець кінців вирішивши стати слугою церкви, він чудово розумів, що чекає його попереду.

Пастор знав, що не зможе зійти з борту військового корабля у білосніжному, як зимовий сніг, офіцерському мундирі і одразу ж потонути в ніжних обіймах жіночих рук. Оксамитове волосся не буде ніжно лащиться до його обвітреної усіма морськими вітрами щоки.  Падре не вийде до публіки у чорному костюмі та білосніжній сорочці, рекламуючи вироби свого холдінга на бізнес-форумі. Не буде репортерів, гамірливою юрбою оточуючи його скрізь, де б він не з’являвся.  Руку святого отця не підійме рефері на боксерському ринзі після переконливої перемоги, одержаної достроково над справжнім чемпіоном світу з усіх можливих версій. Йому не судилося застрибнути

на канати і трясти над головою щойно отриманим у тяжкому двобої чемпіонським поясом. Жінка і діти не обіймуть свого героя. А син не скаже: «Татко, я так тобою горджуся». Це ніколи не станеться. Молодий чоловік був впевнений, що йому ніколи не стояти на подіумі і під гучні овації притискати до грудей золотисту статуетку мускулистого мужчини. Його старенький телефон ніколи не буде розриватися від дзвінків прокатників, які пропонуватимуть мільйонні суми, благаючи продати саме їм право на показ геніального творіння. Пастор також знав, що не виступить із різдвяним зверненням до нації із галявини Білого дому. Ні. Цьому не судилося відбутися. Так вирішила доля.

          А може і не доля? Можливо, в цьому лише його провина?

Так, його! І не провина, а вибір. Простуючи у напрямку до будинку, Патрик згадував своє невеселе дитинство.

          Мама померла, коли майбутньому мисливцю за душами людськими було лише дев’ять. Господь прибрав до себе цю ніжну і дуже добропорядну жінку. Чому так відбулося? Хто знає! Певно тому, що в небесній канцелярії так вирішили, а оскаржити цей присуд не було змоги. Так захотів Творець. І ми, вірні слуги Його, повинні  покірливо сприймати те, що Він підготував для нас. Бо це – для добра.

Де нині його добра матінка? Напевне, пурхає у райському саду чарівним метеликом. Слухає милуючі душу піснеспіви ангелів небесних і радіє усією душею за долю рідного сина. Адже він обрав не шлях слави і багатства, а чудову стежку служіння Богу і вівцям його. Патрик обрав тернистий шлях пастора.

Після похорону батько немов би зійшов з розуму. Він надто сильно кохав свою дружину, і пережити цю тяжку втрату виявився не в змозі. Заливаючи свій біль віскі, голова родини докотився по похилій до пекла.

А що тут вдієш? Диявол не спить, очікує… Його підступні сіті вдень і вночі  розставлені для схиблених душ,  багато хто потрапляв до них.

Ця диявольська павутина обплела і його батька. Згорьований і змучений алкоголем, батько відійшов у інші світи  через рік після смерті матері.

Юний Патрик від таких жорстких ударів долі впав у жахливу депресію. Чим би це  все закінчилося – невідомо, якби опікунська рада  не прилаштувала його до духовної семінарії. Саме тоді майбутній пастор прийняв тверде рішення присвятити своє життя служінню Богу. Доля не даремно підготувала для нього такі тяжкі випробування. Це був знак. Святий отець заприсягся до кінця днів своїх рятувати заблудлі душі від липкої павутини, яку підступно розставляли хитрі демони  нашим грішним світом.

          Він буде боротися з пияцтвом, він буде збирати пожертви для хворих на рак, -  цю страшну хворобу, яку вигадав, напевне, сам князь темряви,  вбивши цією хворобою і його рідну матінку. Падре вирішив брати участь у місіонерському русі, щоб нести осяйне сяйво слова Божого нужденним людям.

          Це його доля, його шлях і свідомий вибір.

          Так що не можливість блискучої кар’єри або жагучого кохання шматувала його душу. Причина була в іншому.

          Коли Патрика перевели до маленького затишного містечка, недалеко від Ерфурта, цей факт не викликав у його загартованій житейськими незгодами душі ніяких негативних емоцій.

          Чудове невеличке поселення, добрі привітні люди, які при зустрічі зі священиком бажали доброго здоров’я йому і всьому приходу, невеличка, але охайна і доглянута кирха. Тобто, все, що необхідно для молодого слуги Господнього.

          І лише одна обставина нестерпним вогнем пропікала душу священика.

З чого це все почалося?

Після недільної служби, коли пастор прощався з прихожанами, які уважно вислухали його доволі тривалу проповідь, до нього підійшла досить юна  і мила дівчина. Він чудово пам’ятав, як перший раз заглянув у її обличчя.

Сказати, що це дитя було привабливе – все рівно, що не сказати нічого. Струнка, трішки худорлява статура. Довге русяве волосся і якісь незвичайні очі – святий отець не бачив таких ні до, ні після. Це були два великих океани бірюзового безмежжя – ось так буде точніше. Якщо людина заглянула до них хоч раз, то не зможе їх забути  до скону.

Єва – таким ім’ям обдарували її благочестиві батьки при народженні і вцілили у саму суть. Так чарівно могла виглядати тільки тезка тієї, котру сам Господь створив із ребра Адама. 

Свідомість Патрика знову і знову відтворювала в пам’яті цю незабутню зустріч. Єва стояла , схиливши трішки голову набік,і вдивлялася в очі пастора своїми чудовими очима-океанами. Про що вона тоді говорила? Прохала щось пояснити із Біблії, здається. Святий отець вже й не пам’ятав. Не міг згадати, тому що не чув її слів. Його душа у цю хвилину покинула грішне тіло і розчинилася у бірюзовому всесвіті.

У пам’яті добре закарбувалося це перше побачення зі своєю бідою. Так, нажаль, зі своєю бідою, тугою, і мукою – це те, що дивовижний ангел вніс у розмірене життя міського пастора.

Після першої зустрічі Єва стала часто приходити до кірхи. Спочатку священик радів схвальному бажанню дівчини служити Христу і його святій церкві. Але потім… Потім Патрик став усвідомлювати, що не вчення і детальний розбір життя Спасителя і подвигів святих апостолів приваблює дівчину до церкви. Її підносили не святі крила євангелійських догм, а оксамитові крила ніжного кохання, - кохання до Патрика, а не до Ісуса.

Отож, спочатку дівчина намагалася приховувати свої почуття. Але чим далі, тим гірше це їй вдавалося. Її видавали не слова – пристрасть віддзеркалювалась у її безмежних очах. О, ці дзеркала душі! Вони не могли притаїти правди, хоч як їх господарка і не намагалась.

З часом на часті зустрічі дівчини зі священиком стали звертати увагу пильні прихожани. У маленькому містечку нічого не можливо приховати, тим паче, ніжні почуття між святим отцем і юною дівчиною.

Патрик не один раз помічав на собі докірливі погляди благочестивих доглядачів порядку. На його проповідях люди стали відверто нудьгувати, сприймали настійні настанови про суворі норми християнської моралі з легкою іронією. Він чудово відчував це, і був ладен провалитися крізь підлогу кірхи, подалі від цих допитливих і трішки осудливих поглядів.

Священик не один раз намагався, спочатку м’яко , здаля, а потім і прямо у вічі, пояснити цьому не закоренілому у вірі  створінню, що їх близькі стосунки неможливі. Він намагався якомога яскравіше намалювати в уяві дівчини чудове життя, яке очікує на неї у недалекому майбутньому. Патрик смішливо роздував щоки, зображуючи її майбутніх пухкеньких малят, ставав у стійку струнко і намагався невправно копіювати шеренговий крок, демонструючи, якого хвацького красеня-офіцера приготував їй Господь у дарунок від своєї невимовної милості.

 Але на превеликий жаль, усі намагання пастора не увінчалися успіхом. Єва під час розмови сиділа тихо та смирно і дивилася на нього своїми бездонними очима. Вуста  ніщо не віщували, кричали її очі. О, ці чарівні очі! Патрик був готовий віддати увесь свій  нечисленний скарб, лише б не бачити їх ніколи. Навіщо його сюди перевели? У Німеччині є стільки місць, куди він міг потрапити. Але Господь розпорядився інакше.

Ось і нині, жваво крокуючи залитою дощем дорогою, супротив вітру і притримуючи однією рукою капелюха, він напевне знав, що повинно трапитись. А як же. Як і кожного вечора.

 На лаві, біля будинку, в якому священик винаймав кімнату, виднівся худорлявий стан у синтетичній курточці.  Голову покривав каптар. Але Патрик напевне знав, хто ця пізня одинока людина.

Порівнявшись із лавою, пастор зупинився і склав парасолю. Дівчина неспішно підняла голову, і святий отець знову побачив її очі. Це були вже не два  розбурхані океани, готові завихрити у свою безодню будь-яку молоду людину, це були два бездонні озера, по вінця наповнені журбою та смутком.

-        Доброго вечора, отче, - промовила тремтячим голосом дівчина. – Як пройшла служба? – і закохана юнка стерла рукавом вологу з обличчя.

«Що це, дощ?» - подумав падре, ледь схилившись над Євою і заглядуючи у її чарівне обличчя. Ні! Це не дощ. Вона плакала. Сиділа ось тут під дощем, чекала на нього і плакала. Він знав це напевне. Серце у грудях ладне було розірватися на тисячі дрібних шматочків і провалитися у пекло. Це він винен у стражданнях цього ніжного створіння.

-        З Божою допомогою, - відповів священик. – Ти знову сидиш і чекаєш на мене? Ми ж це обговорювали тисячу разів! – невпевнено промовив Патрик і по-батьківські ніжно взяв у свої руки маленькі долоньки дівчини.

Який жах! Вона вся тремтіла, і кінчики тонких пальців мали синюватий відтінок. «Бідне заблудле дитя», - промовив про себе пастор і тут же осікся. Фраза зовсім не підходила до ситуації, що склалася.

-        Дитино моя, ти змокла і вся тремтиш, Тобі потрібно негайно іти додому, прийняти аспірин і випити велику чашку гарячого чаю з медом, - падре спробував створити на обличчі милу посмішку. Але, нажаль, актором він був ніяким, і замість посмішки вийшла гримаса, немов би святий отець зовсім недавно переніс інсульт.

Нещасне створіння сиділо тут вже не одну годину. Священик зрозумів це по вологій куртці і наскрізь промоклим джинсам. Ну таки дурепа… Скільки ж вже можна  пояснювати їй одне і теж?!

Хоча яка ж вона дурепа? Це він йолоп, якому немає пробачення. Бо саме через нього це чарівне створіння великого Творця не сидить нині у теплому будинку  з чашкою кави у руках, а мокне цілісінький вечір на вулиці у своєму скорботному очікуванні.

-        Єво! – промовив падре якомога м’яко, - Тобі необхідно йти додому. Твій татко і матінка, я впевнений, зачекалися тебе  до вечері, - дівчина не промовила ані слова, вона лише продовжувала дивитися на пастора очима , сповненими нестерпного болю. Просто дивилася і все. Краще б вона кричала! Підхопилася б нині з місця і гахнула йому прямо в обличчя, який він ницій, який він підлий, який він непросвітний йолоп!.. І Патрику б стало набагато краще.

Але на її вуста, посинілі від вітру та крижаного дощу, наклало печатку мовчання. Вона лише дивилася і все, і від цього погляду хотілося провалитися в пекло. Патрик, спересердя  подумав, що зараз попрохає диявола прислати за ним громаду чортів і адську колісницю, яка б відвезла його у вогонь незгасний, аби тільки не бачити цих неосяжних океанів болю.

Він добре запам’ятав ці погляди, сповнені  нестримного страждання. Патрик тоді працював місіонером у Південному Судані. Голод, несусвітні злидні, відсутність елементарних людських умов для життя… Про мінімальний комфорт не могло бути  й мови.

Священик  з жалем згадав вираз очей африканських дітей, яким він був, коли ти роздавав вже не першої свіжості хліб у простягнуті до тебе прозорі від постійного недоїдання руки. У їх очах не можна було прочитати ані страху, ані знесилення від такого існування. Вони випромінювали лише єдине -  прохання, надію, що ти і є той, кого милосердний Бог прислав, щоб вирвати їх із крижаних пазурів смерті. Ти – рятівник. Іншого вони не знають.

Так і нині. Два глибоких океани виражали не докір чи злість, а лише мольбу, заклик про допомогу. І це почуття, найбільш неприємне з усіх, яким була наділена людська природа, - почуття безпорадності, коли твоє серце розривається від болю, а допомогти ти не в змозі, терзало єство молодого священика гірше за всю диявольську гвардію, разом узяту.

Патрик цілком усвідомлював, що якщо він ще хоча б хвилину лишиться побіля цієї замерзаючої і промоклої до нитки особи, він за себе не відповідає. Потрібно йти. Цього допускати не можна, категорично.

-        Єво, я йду. І тобі, дитя моє, слід поспішати до своїх батьків. Твій татко, судячи зі всього, вже знервувався, - і Патрик знову криво посміхнувся.

Вона нічого не відповіла. Лише поглянула  з під кобки прямо в обличчя. Все!!! Більше терпіти не було жодних сил, і пастор, рвучко повернувшись, став підніматися сходами будинку.

Патрик мешкав у невеликій кімнаті на другому поверсі старого особняка. Йому як міському пастору місцева громада виділила житло безкоштовно. Кімната була тісною, але затишною. Ванна, маленька прихожа, поклеєна обоями, мабуть ще за часів імператора Вільгельма, тюль з мереживом, ваза з квітами на столі, потертий шкіряний диван. А що ще було потрібним відданому слузі Господа? Дах є над головою – і добре. У Африці взагалі доводилося спати у палатці і нічого, живий-здоровий.

          Зайшовши до своєї чернечої келії, Патрик ввімкнув у прихожій світло. Маленька лампа з під вицвілого абажуру ледве освітлювала метр простору побіля себе. Так, німці дуже ощадливий народ, щоб не сказати більшого.

          Скинувши верхній одяг і зайшовши до кімнати, святий отець ввімкнув стару люстру, яка висіла  під потрісканою стелею. Це не дуже допомогло у освітленні, але все ж…

          Підійшовши до дзеркала, падре оглянув себе на повний зріст. Ну що вона в ньому знайшла? Високий, худий, біляве нечесане волосся, довгий тонкий ніс Очі маленькі і занадто глибоко посаджені. Авжеж… Красень-чоловік, нічого й сказати. Прямо Ален Делон у молоді роки. От вже дурненька! Та вона лише пальцем поманить – не тільки місцеві, а усі гамбургські чоловіки будуть валятися побіля її ніг, вести цілодобове чергування під вікнами батьківського будинку і кожного дня застеляти її шлях букетами свіжих троянд.

          Ох і втрапив він. Такі-то справи…

Підійшовши до вікна, Патрик трішки відхилив штору. Єва сиділа на лаві, засунувши руки до кишень і натягнувши на голову кобку. Куртка змокла наскрізь. Тремтіння її скоцюбленої від холоду статури випалювала серце пастору сильніше за все, зібране разом, полум’я геєни вогняної. І саме у цю мить дівчина повернулася і поглянула у вікно квартири священика. Не дивлячись на півтемряву, Патрик розгледів її обличчя – залите слізьми.

          Пастор рвучко прикрив  штору, відійшов від вікна і сів на старий скрипучий диван. Необхідно було щось чинити. І терміново. Інакше  доволі скоро свої проповіді він буде читати у клініці для душевно хворих.

комментарии (0)

Оставить комментарий

Имя
Комментарий
другие записи автора
Вселенське рівняння. Скидаймо кайдани! 2021-02-27 14:36:37 Вселенське рівняння. Частина 4 2021-02-27 14:32:55 Вселенское уравнение. Часть 4 2021-02-27 14:31:43 Перемога, крок перший. Забудьте про НАТО 2021-02-23 07:21:09 Вселенське рівняння. Частина 3 2021-02-17 08:07:56 Вселенское уравнение. Часть 3 2021-02-17 08:01:37 Геноцид рабів 2021-02-11 15:12:04 Вселенське рівняння. Частина 2 2021-02-07 09:58:24 Вселенське рівняння. Частина 2 2021-02-07 09:55:51 Вселенское уравнение. Часть 2 2021-02-07 09:54:50