МІСТО оповідання

 

 

М І С Т О

 

Їх було троє у лісі, який колись був Містом. Як давно це було – уже ніхто не пам’ятав. І коли люди залишили Місто, а потім і його околиці, і чому вони пішли, і як вийшло, що згодом дикий ліс відгородив їх від усього іншого світу – пригадувати було важко, та й не було потреби.

 

Федір, Палич і Марія, здавалося, жили в тих хатах  століття, які поступово заглиблювалися у землю. Кожного року ці будинки йшли все глибше. Спершу колоди хати Палича почали криво розходитися, відчуваючи тиск часу. Дощ, що восени втратив кут до землі і йшов майже паралельно до неї, залив усі щілини та дірки. Глянувши з печі на похмурих мишей, що барахталися у воді, Палич відчував себе частиною природи. Він дихав нею, і безкінечне відчуття життя виривалося зі старих грудей, здіймалося крізь ледь дихаючу трубу в хмари і там розчинялося. «Чому я знаю свій розум, а ніколи його не бачу? – думав він. – Якщо я загину, куди він подінеться і кому стане в нагоді?»

 

Дім Федора, збудований ще до появи Міста, жив власним життям. Не завжди, повертаючись із лісу, господар знаходив його на місці. Та й хто тут був хазяїном? Житло, втомлене від Федора, чи сам Федір, що не знав, скільки кімнат у домі?

 

Та далеко одне від одного вони не відходили. Зжилися.

 

Восени дім ніби зменшувався: двері ставали меншими, і Федору доводилося пробиратися крізь них. Зате холод заходив менше. Влітку підлога проростала суницею та іншими лісовими ягодами, і життя ставало легшим.

 

Ліс не тільки оточував людей, а й заходив у їхні домівки. Одного року у Федора підлогу пробили три міцні дерева нез’ясованого виду. Росли вони так швидко, що незабаром прорізали дах і обхопили будинок. Верхівки губилися в хмарах, і відтоді дім уже не міг втекти.

 

Де ж мешкала Марія, не знав ані Палич, ані Федір.

 

Десятиліття тому, оточена індустріалізацією, хата Марії бездумно стала на шляху будівництва залізниці. Тоді люди думали лише про благо суспільства і не було кому дбати про окрему людину.

 

Одного ранку, відчинивши двері, Марія побачила шпали, притиснуті рейками й робітниками, які вперто наближалися до дому.

– Ей, бабцю, життя тобі сьогодні більше не світить! – кричали вони згори. – Бачиш, у нас є шлях, є інструменти, вечорами кіно. А тебе нема. Для таких, як ти, лишилися лише богадільні.

 

Марія не зрушила з місця. Їй було нікуди йти, у неї не було шляху і вечірнього кіно. І пройшов через дім укладач шпал з піснями та криками, розділивши житло на дві частини. В одній вціліло ліжко, в іншій – кут стіни з іконою.

 

Марія молилася щиро, просячи залишити те, що є. І її почули! Лише за три дні перший паротяг пройшов крізь хату. Пізніше хтось (начальник того, хто на іконі, вважала Марія) допомагав їй: давав роботу на шістнадцять годин на добу, звільняючи від потреби ховатися за ширмою ліжка.

 

З роками вантажні поїзди замінили бронепотяги, потім танки, остаточно знищивши двоповерхівку Марії. Влітку вона жила у виритій землянці, а взимку – вже не сама, а з робітником, який був добрим до неї: не бив і зігрівав у вихідні.

 

Пізніше, коли Місто зникло разом із робітником, а Марія дізналася про це лишеза  декілька років, йти стало нікуди. Федір і Палич, що жили неподалік, спершу турбувалися про сусідку, та з часом життя обтесало почуття. Всі були в одному лісі, ніхто нікому нічого не винен, але й разом життя тривало, ставало повнішим.

 

 

2.

 

Там, де вони жили, людей не було так давно, що, намагаючись зрозуміти, що означає бути «іншими», чоловіки будували найрізноманітніші припущення.

– Світ від нас відвернувся, – говорив Федір.

– Нам від того нічого не буде, – відповідав Палич. Цього ранку він знайшов у домі обрізок олівця і, не здатний пригадати його призначення, розсердився.

– Дійти б… побачити… – задумувався Федір.

– У тобі вже стільки віків живе дух цього місця, – сумнівався Палич. – Хіба він тебе відпустить?

 

Якщо чесно, Федір нікуди б і не пішов. Адже невідомо, куди йти: сто кроків у будь-який бік – і чорна маса лісу поглинула б будь-який слід. А пам’ять, яка століттями жила в головах старих, працювала вибірково, часом затримуючись лише на зміні дня й ночі. Гриб, зібраний і з’їдений учора, наступного ранку викликав здивування: звідки він узявся і чи можна його їсти.

 

Але водночас надовго затримувалися складні поняття, почуті й пережиті роками тому, без потреби у теперішньому житті. І старі постійно розмовляли, намагаючись не втратити залишки слів і не завжди розуміючи власну мову.

 

Вони не знали, який зараз рік, в якій країні живуть і хто там править у недосяжному світі. Для них давно зтерлися різниці між чоловіком і жінкою, богом і невір’ям.

 

Але… раптом виникало слово… і починалося:

– Електрон – він куди? Чий він?

– Вийшов із скорботи й радості не матиме.

– А якщо він прийде до нас і принесе ту скорботу, чи варто його впізнати? Допомогти не гріх.

– У той рік, коли він прийде, нас уже не буде.

– Як нас не буде? Ми завжди будемо… Ми добре живемо.

 

 

3.

 

Марія найкраще пам’ятала грамоту. На відміну від старих, вона не лише пам’ятала, що таке читати, а й намагалася усвідомлювати прочитане.

 

Після запустіння Міста вона, завжди жила під відкритим небом і не знаючи страху, одного разу вийшла до величезного корпусу заводу. Блукаючи між занедбаними верстатами, кабінетами та прибудовами, вона зайшла до бібліотеки. Напіврозкладені книги розпалили її цікавість – у її колишньому житті часу на читання не було. Тут, немов оазис у пустелі, їй дісталися тисячі томів. Відкривши одну  з книг навмання, вона прочитала:

 

«…Вощев теж так ослаб тілом від ідеології, що не міг підняти сокиру і ліг у сніг: все одно істини немає на світі».

 

Що таке істина, Марія розуміла погано. Вона знала, що сонце не може згаснути, що вода після дощу краще зберігається на зворотному боці листя і її легше звідти злизати, що зайця можна впіймати руками, якщо сидіти біля його нори, поки місяць тричі не зміниться на небі, що фекалії їсти не можна, а електрон – це елементарна частка з негативним зарядом. Але що таке істина – лишалося незрозумілим, але цікавим. Книга не давала відповіді ні на цій сторінці, ні на інших, і вона вирішила дізнатися у старих.

 

– Скажи, Палич, що за істину ти чув, а якщо ні – мовчи.

 

Палич, який спав і не чекав гостей, розсунув губи, відкрив один око і довго думав. Його думки народжувалися повільно, але набули впевненості:

– Світ створювався до нас, а після нас його не буде. Дощі зіллють усе видиме й невидиме. А потім з’явиться сонце, висушить усю воду, і залишиться істина.

 

Марія не зрозуміла відповіді й чекала Федора. Він поблукав між словами Палича й власними думками, не знайшовши відповіді, задрімав. Йому наснилися неймовірні птахи, що приносили в дзьобах глечики з водою, і великі біло-руді тварини, які давали з грудей білу рідину. У сні він знав, як їх називають і чому сидить, ще маленький, але вже з бородою, біля їхнього стада й стереже його.

 

Він побачив також великий шатер, де яскраво вдягнені люди ходили по металевих канатах над головами глядачів, а товсті чоловіки на висоті передавали з рук у руки крихких дівчат. Вони посміхалися в повітрі й простягали руки, як крила. В якийсь момент Федір зустрів погляд дівчини, а вона – його. Він злетів до неї. Піднявшись так високо, що люди внизу стали як мурахи, вони обійнялися, і крізь тканину, що вкривала дівчину, він відчув тепло її тіла, його тіло почало тремтіти від напруги, очі закривалися, а з голови зливався піт. Дівчина вигиналася в його руках, то притискаючись, то відштовхуючись, і, не витримавши, миттєво вибухнула його суттю, осліпивши все навколо – і Федір розплющив очі.

 

Перед ним сиділи Палич і Марія, все ще очікуючи відповіді.

 

Федір ніколи не зміг забути того відчуття із незнання, зі сну, і все життя шукатиме його, не знаходячи ні назви, ні опису, але розділяючи існування на «до» і «після».

 

 

4.

 

Істина, яку вони бачили  по-своєму, з того часу почали збирати разом і  складалася  вона з усього, що оточувало трійцю.

 

Ось ліс. Морочне, грізне створіння, яке водночас оберігало їх від невідомого зовні. Ліс, що тиснув, постійно наближаючись до житла, робив шкіру людей то зеленкуватою, то вкритою коркоподібними наростами, а рух крові взимку настільки уповільнювався, що люди ходили ледь-ледь, і навіть пара з рота не випереджала хмари на небі. Краплі на морозі, вилітаючи зі слів з рота, застигали в повітрі, утворюючи чудернацькі фігури. І самі слова в таку пору ставали незрозумілими, тягучими. Іноді, щоб вимовити одну фразу, треба  було з  півдня, а старі мучилися, не розуміючи один одного. Дуже повільно розмахуючи руками, бо швидко не виходило, і показуючи на потрібну річ, люди намагалися передати сенс сказаного. Так, щоб перенести лавку з однієї хати в іншу минулої зими, довелося чекати відступу морозів, поки ліс не почав відтавати і відпускати внутрішню холодність людей.

 

Легше було влітку, коли ліс уже виконував свої основні завдання – пускав сік, розпускав листя і занурювався в лінивий спокій. Тоді людям, особливо Марії здавалося, що дерева розмовляють із нею:

– Істина, Маріє, у тобі самій. Ти не змінюєшся, ми милуємося тобою, – шепотіли дерева. – Не йди від нас до людей, бери повітря від нас, залишайся молодою.

 

Вона, звісно, намагалася пригадати, що значить бути молодою, і шукала відповідь у книгах загубленої бібліотеки. На сторінках, серед ілюстрацій, можна було побачити різницю. Але як побачити себе – де? Віддзеркалення не було місця у тій землі.

 

Марія, боячись потривожити життя Федора й Палича, не розповідала про свої знахідки. Та відчувала, і з кожним літом усе сильніше, що вона – не така, як вони. Наче роки не владні над нею: ні зморшок на обличчі, ні болю, ні втоми. Годинами могла то рити землю в пошуках їстівних коренів, то легко відкушувати відростаюче волосся та нігті. У мороз вона не відчувала холоду  в землянці, в крижаних стінах бібліотеки, де проводила вільний час від здобування їжі та сну. До Палича та Федора стала навідуватися дедалі рідше, іноді не приходячи десятки змін сезонів. Поки не прочитала все…

 

А ті двоє – жили, як жили.

 

Одного довгого й спекотного літа, що тяглося, здавалось, три роки, Палич зрозумів, що хоче пити. Так пити, щоб не перестаючи. Зібраної дощової води йому не вистачало, тож він почав копати яму, здогадуючись, що рослини вказують: вода внизу.

 

Копати було важко. Де той низ, звідки вода хлине ревучим потоком, було невідомо.

 

Коли викопана земля оточила все кратером, Палич відчув її дихання. Грунт під ногами почав рухатися, стогнати – спершу тихо, потім гучніше, і нарешті, ніби сплеск, пролунав із надр. Потім стих. Відчуваючи, що довгоочікувана вода вже близько, а сил викидати землю назовні бракує – до поверхні було так далеко, що навіть сто людей на плечі один одному не дотягнулися б – Палич у відчаї почав жадібно ковтати землю.

 

Нарешті вода просочилася з заглиблення. Спершу тонкою цівкою, а потім різко хлинула потужним фонтаном, немов визволилася з тисячолітнього полону. Грунт довкола почав провалюватися, дерева ламатися і падати в розширювану воронку. Стовп води підняв Палича, який ледве встиг схопитися за колоду, на таку висоту, що вперше побачив верхівки тих самих дерев, що міцно тримали дім. І сонце, яке висушувало всі дощі останніх років, стало так близько і нестерпно сяяти, що старий не міг навіть із закритими очима поглянути вгору, а лише вниз.

 

Та цього вистачило, щоб побачити невидиме до того дня.

 

Палич зрозумів: навколо стоїть ліс. А за ним – теж ліс. І ще далі – знову ліс, що, немов кільцем, оточував нове Місто. Сіре, гігантське, без краю, і за Містом нічого вже не було видно. Палич бачив це недовго, і раптом до фонтану підлетіла велетенська істота, схожа на птаха, але нежива, а всередині її сидів людина, здивовано поглянувши на вершника на колоді.

 

Вода різко спала, викинувши Палича в утворене озеро, на поверхні якого плавали уламки житла, а невідомі тварини визирали з-під води. Поодаль плив Федір у давньому кориті, спокійно лежачи і дивлячись у небо.

 

Літо тривало.

 

 

5.

 

Коли Марія зникла на цілих тринадцять сходів сонця і ні Федір, ні Палич не чули її кроків, вони подумали, що ліс остаточно сховав її. Він іноді так робив: відкривав стежку, а потім стискав її своїми корінням і гілками, і людина залишалася всередині назавжди. Але на чотирнадцятий день вона повернулася, і її обличчя сяяло світлом, якого ніколи раніше не було в їхньому похмурому краю.

 

Вона принесла з собою запах міста — сухий, металевий, із присмаком попелу й перегорілої проводки. Йшла повільно, немов крізь воду, а очі її були спрямовані не на старих, а в пустоту над їхніми головами.

 

– Я зустріла Його, – сказала вона, і голос її прозвучав так, ніби говорили не вона, а книги з бібліотеки її пам’яті.

 

Старі не відразу зрозуміли, про кого йдеться. Та незабаром Марія розповіла, що на окраїні Міста, там, де бетонні плити піднімалися над землею, а сходи вели в пустоту, на неї чекав чоловік — молодий, із такою блідою шкірою, що в темряві вона світилася. Його очі були як вікна без шибок, в яких колихався чужий вогонь. Він назвав себе сином Міста, хоча зізнався, що народжений не жінкою, а машиною і тишею.

 

І все ж він був людиною — настільки, наскільки Місто дозволяло йому бути.

 

Марія закохалася в нього раптово, як вдихають перше весняне повітря після довгої зими. В її тілі заколихалися сили, які давно не знали виходу: кров потекла швидше, дихання стало глибшим, і навіть книги, здавалося, самі розкривалися перед нею. Але її кохання було й її прокляттям: адже Місто, породивши того юнака, не терпло людської ніжності.

 

 

6.

 

Федір не вірив її розповідям і сміявся:

– Ти бачила лише віддзеркалення у воді. Місто грається тобою, як дитина іграшкою.

 

Проте тієї  ж ночі він сам почув кроки за дверима. Кроки були молоді, швидкі, і в них не було тяжкості старості. Палич теж їх почув і тихо сказав:

– Це він. Він прийшов за нею, а побачив нас.

 

Федір і Палич не спали до ранку. І кожен думав про своє. Федір — про те, що Марія може піти туди, де він не зможе її знайти. Палич — про те, що Федір занадто довго дивиться на жінку, яка не для нього.

 

Між ними виникла тінь, і в цій тіні жила дивна, заборонена близькість. Не раз вони сиділи поруч, і Палич відчував, як плече Федора торкається його руки, як подих іншого старого затримується в грудях. Вони ніколи про це не говорили — їхній зв’язок був тягучим, важким, як сон, і обом здавалося, що в ньому укладена якась провина перед лісом.

 

Тепер же, коли Марія принесла у їхнє життя чужого юнака, мовчання між ними стало ще щільнішим.

 

 

7.

 

Марія почала зникати все частіше. Іноді на день, іноді на тиждень. Вона поверталася з очима, повними світла, і тілом, яке, здавалося, не знало втоми. Її шкіра ніжнішала, голос ставав більш дзвінким, і Федір із жахом помічав, що вона молодшає.

 

Одного разу він сказав Паличу:

– Вона вже не наша. Місто забирає її.

 

Палич кивнув, але в його очах промайнула заздрість, яку він не міг приховати. Він ревнував не лише до юнака з Міста, а й до самого життя, яке раптом увійшло в Марію і зробило її іншою.

 

Тієї ж ночі Федір побачив сон. Йому наснилося, що юнак із Міста сидить на місці Палича біля печі й тримає його за руку. Ліс був навколо, але дерева були з заліза, а птахи кричали гудками потягів. Федір прокинувся в холодному поту і не зміг відрізнити сон від яві.

 

Марія тим часом стояла біля вікна, дивлячись на північ, де світилися вогні Чужого Міста. І здавалося, що сама вона вже — частина того світла.

 

 

 

8.

 

Марія все частіше зникала в Місті. Її землянка спорожніла, а книги, яких вона привезла незліченну кількість, тепер лежали непрочитаними, вкриваючись білою пліснявою і тонкою мережею мурашиних стежок. Одного разу Федір наважився зайти туди і побачив дивне: сторінки навмання відкритих томів самі рухалися, немов вітер перевертав їх, хоча в підземеллі не було ані найменшого протягу.

 

У книгах він знайшов креслення — то чи заводських механізмів, то чи людських тіл. На полях хтось — почерк був надто живий, надто швидкий для старечої руки — писав: «Любов — це двигун. Але двигун живиться кров’ю».

 

Федір вийшов звідти, тремтячи, і кілька днів не наважувався говорити з Марією. Коли ж вона прийшла, її очі були червоні, ніби після довгих поцілунків чи сліз.

 

– Він навчає мене, – тихо сказала вона. – Навчає бачити істину поза лісом. Там немає смерті. Там вічне дихання машин, і воно чистіше за наше дихання.

 

Федір хотів закричати, але слова застрягли в горлі. Він лише плюнув на землю, і його слина була чорною, як бруд із колодязя.

 

 

 

9.

 

Незабаром у лісі стало чути гул. Не той звичний, схожий на дзижчання бджіл у спекотний день, а низький, металевий, ніби тисячі сердець билися в одному ритмі. Гул піднімався з-під землі і проходив по жилах людей.

 

Палич відчув це першим: його зуби почали тремтіти, і кожне слово, яке він намагався вимовити, відлунювало в щелепах дзвінким ехом. Він сказав Федору:

– Місто кличе нас. Але ти чуєш — нас, а не її. Її воно вже взяло.

 

Федір мовчав. Відтоді як зник її сміх, він відчував, що ліс втрачає свою силу. Гілки дерев ставали ламкими, ягоди сохли на гілках ще до того, як їх можна було зірвати.

 

Тієї ночі вони сиділи разом біля печі. Федір налив із глиняного глечика каламутну воду, і вони пили по черзі, як брати. Та в паузах між ковтками їхні погляди затримувалися один на одному довше, ніж раніше.

 

– Ми теж можемо любити, – сказав Палич. Його голос був глухий, ніби виходив не з грудей, а з землі. – Але нам не дано.

 

Федір відвів очі,  слова проникли в нього, як коріння. І через це він зненавидів і себе, і Палича, і Маріїне сяйво, яке вже пахло чужим тілом.

 

 

10.

 

Марія повернулася в розпал грози. Небо над лісом було розсічене електрикою,  кожен гуркіт грому відгукувався в їхніх хатах падінням старих колод. Вона увійшла до них у дім, волосся її було мокрим, але очі сяяли.

 

З нею був він. Юнак із Міста. Його обличчя було таке прекрасне, що старі ледве не осліпли: шкіра гладенька, мов відполірована сталь, а усмішка м’яка, як у дитини. Але від його тіла йшов запах заліза й паленої міді.

 

— Це мій наречений, — сказала Марія. — Його звати Ніхто. Але я називатиму його Своїм.

 

Федір хотів заперечити, та слова його були безплідні, мов сухе насіння. Палич лише заплющив очі й зашепотів щось на кшталт молитви.

Юнак сів за стіл і поклав руку на долоню Марії. Його пальці були холодні, як ключ, яким відкривають важкий замок.

Того вечора старі зрозуміли, що їхній світ розколовся. Ліс більше не був їхнім домом. Він став лише тонкою корою, за якою дихало й чекало Чуже Місто.

 

 

 

11.

 

Юнак, якого Марія називала Ніхто, не залишав ліс тринадцять днів. Він оселився в її землянці, і навіть книги, звиклі шелестіти самі собою, наче змирилися з його присутністю: їхні сторінки більше не перегорталися без руки читача, а повітря в підземеллі стало сухим, мов випалене.

 

Старі бачили, як Марія молодіє поруч із Ніхто. Її хода ставала легкою, як у дівчини, її волосся відростало швидше, ніж це можна було помітити, і навіть зуби її блищали білизною, якої не буває в тих, хто п’є болотну воду. Вона сміялася голосно, і від того гул Міста відгукувався луною в животах Палича та Федора.

 

Але радість Марії була подібна до світіння болотного вогню: вона манила й обпікала водночас. Ніхто не приховував, що її любов — частина задуму Міста.

 

— Ми маємо з’єднатися, — говорив він їй, пестячи її долоні своїми холодними пальцями. — У кожному місті народжується серце, і воно завжди людське. Я обраний для того, щоб злитися з тобою й подарувати нашому Місту плоть.

 

Марія не розуміла цих слів до кінця, але її серце билося в такт його промові. Вона вперше відчувала, що її життя не було марним.

Федір, спостерігаючи це, стискав кулаки й плакав ночами, але Палич у такі хвилини лягав поруч із ним на лаву, їхні плечі торкалися, і Федір стихав. Вони не зізнавалися собі в тому, що потребують один одного, але дедалі частіше їхні тіла знаходили опору в тісноті.

 

Одного разу, коли гроза розкидала гілки й блискавки били в землю так, що з неї вискакували камені, Федір не витримав і сказав Паличу:

 

— Я кохаю її, а вона кохає того, хто навіть не людина. Що нам робити?

 

Палич довго мовчав. Потім відповів:

— Любити нас нікому. Хіба що одне одного. Але ми соромимося. А сором — це те, чим Місто тримає нас.

 

Федір ударив його, але в тому ударі було більше відчаю, ніж злості.

 

 

 

 

12.

 

Невдовзі почалися зміни й у самому лісі. Коріння дерев потяглося в бік Міста, немов шукало з’єднання з його підземними жилами. Листя стало вкриватися дивним нальотом, наче на нього осідала пилюка з заводських труб.

 

Птахи зникли. Звірі пішли. І лише люди — двоє старих і жінка, що перетворювалася на дівчину,  лишилися свідками того, як ліс здає свої права.

 

Одного разу Палич почув голос у криниці. Він нахилився й побачив там своє відображення, але воно не повторювало його рухів. Воно казало:

— Вона зрадить тебе. Вона вже не з твого роду. Але ти можеш повернути собі її силу, якщо вб’єш Ніхто.

 

Палич злякався й заклав криницю каменем. Але слова залишилися в нього в голові, мов скалка.

Федір тим часом усе частіше ходив до бібліотеки. Там він читав уголос розірвані книги, й ті слова оберталися на пташок із паперу, які розліталися по залі, осідали на стінах і знову розсипалися в порох.

 

В одній із книг він знайшов рядки: «Кохання — це угода зі смертю. Хто підписує її, той уже мертвий».

 

Він перечитав ці слова десятки разів.

 

 

13.

 

Любов Марії та Ніхто стала явною для всіх. Вони не приховували своїх зустрічей. На тілі Марії залишалися сліди чужих доторків , а на її шиї світилося ледь помітне блакитне марево, ніби електрика цілувала її шкіру.

Старі одного разу побачили, як уночі Ніхто й Марія вийшли із землянки й рушили до краю лісу. Там стояла велика арка, якої раніше ніхто не помічав. Вона була зроблена з чорного металу й світилася зсередини червоним, як розпечене залізо.

 

— Це ворота, — сказав Ніхто. — Через них ми підемо. Там почнеться новий світ.

 

Марія кивнула, й обличчя її було спокійним, як у святої.

 

Федір тієї ночі не міг заснути й тремтів від безсилля. Палич сів поруч, узяв його за руку, і їхні пальці сплелися. Вони сиділи так до світанку, й це було їхнім таємним утішенням.

Але ліс не терпів такого союзу. На світанку гілки вдарили по їхній хаті так, що дах тріснув. Усередині все обсипалося, і вони мало не опинилися похованими під власним домом.

 

Федір зрозумів: ліс і Місто однаково ревниві. І жоден не допустить, щоб люди кохали одне одного без дозволу.

 

 

 

14.

 

Федір уперше побачив сон, у якому ліс і Місто були єдиним цілим. Він ішов стежкою, але замість дерев навколо стояли велетенські сірі будинки, обвиті ліанами. Із вікон цих будинків росли гілки, по них повзли білі ящірки, а в підвалах ворушилися корені, висмоктуючи з мурів вапно, як молоко.

 

На площі, де колись стояла церква, тепер зяяв заводський цех. Але під куполом висів не хрест, а гігантська щелепа, зібрана з залізних зубів. Вона повільно розкривалася й змикалася, і щоразу, коли зуби змикалися, він чув крик Марії.

 

Федір побіг і побачив її: вона стояла оголена посеред цеху, а Ніхто зливався з її тілом, перетворюючись то на дерево, то на двигун, то на потік води. Марія сміялася, і сміх її дзвенів, як дзвони, але кожне відлуння того сміху розбивало серце Федора.

 

Він прокинувся в холодному поту й побачив, що Палич сидить поруч, дивлячись на нього.

— Ти теж бачив? — спитав старий.

Федір не відповів.

 

Але обоє знали: то був не сон. То було передвістя.

 

 

15.

 

Марії снилися інші сни. Вона бачила себе дівчинкою, якою ніколи не була. Бачила, як іде залізницею в білому платті, а назустріч їй летять состави — не один, а тисяча, й усі вони проходять крізь неї, не торкаючись.

 

У кожному поїзді за вікнами сиділи люди, і всі вони були схожі на Ніхто. Тільки в кожного була своя усмішка, своя інтонація. Один плакав, другий дивився з презирством, третій простягав їй руку, але рука його була зроблена з шестерень.

 

У якийсь момент вона побачила, що її живіт світиться зсередини, мов лампа. Вона підняла долоні до цього світла й зрозуміла: у ній зароджується серце Міста.

Прокинувшись, Марія не злякалася. Вона відчувала, що її життя нарешті набуло сенсу.

 

Вона вийшла до Палича й Федора й сказала:

— Я стану матір’ю нового світу. А ви — свідками.

 

Федір хотів закричати, що вона з’їхала з глузду, але його голос потонув у мовчанні Палича, і слова так і не народилися.

 

 

16.

 

Палич бачив сни зовсім інші. Йому снилося, що він лежить у велетенській ямі, яку колись сам викопав. Тільки тепер яма стала утробою, і в її стінах пульсувала кров. Він відчував, як земля дихає, і кожна крапля поту на його тілі перетворювалася на маленьку дитину з обличчям Марії.

 

Ті діти повзли до нього, обвивали руки й ноги, тягнулися до грудей, вимагаючи молока. Він намагався відштовхнути їх, але діти плакали так пронизливо, що земля тремтіла.

 

Потім із глибини ями підіймався Ніхто. Його очі світилися електрикою, а руки були зроблені з коріння. Він говорив:

— Вона моя. Але й ти частина угоди. Ти повинен віддати себе, щоб Місто отримало її повністю.

 

Палич прокидався з криком і бачив поруч сплячого Федора. Іноді він тягнув руку, щоб торкнутися його обличчя, але зупинявся. У ньому боролися два почуття: бажання захистити й бажання знищити.

 

Він розумів, що скоро настане день, коли одне переможе інше.

 

 

 

17.

 

Ніч спустилася на ліс, але замість звичного мороку з’явився багровий туман. У ньому плавали силуети, схожі на Марію та Ніхто, проте їхні обличчя були спотворені, а очі світилися блакитним світлом. Федір прокинувся серед того туману й зрозумів: це — передвістя.

 

Він бачив, як із води, якою Палич наповнив яму, піднімається Марія. Вона стояла в озері, а Ніхто спирався на її плече. Їхні рухи були повільними, наче час довкола тік удвічі швидше. Кожен жест залишав по собі сяючий слід, який за мить зникав.

 

Федір відчув, що ліс шепоче йому: «Вона помре першою. І ти не зможеш її врятувати».

 

Палич бачив ту ж саму сцену у своїх снах, але бачив і себе. Він тягнув руки до Федора й чув, як власний голос каже:

— Ти будеш останнім, хто залишиться.

 

Туман огорнув їх обох, і вони відчули холод, що не був земним: то був холод смерті, яка пронизувала тіло наскрізь.

 

 

 

18.

 

Марія вже не могла приховувати свого внутрішнього сяйва. Її руки світилися, як лампи, і кожна ніч перетворювалася для неї на мандрівку підземними галереями Міста. Там вона бачила тисячі Ніхто — усі однакові, та кожен із новою тінню.

 

Одного разу вона ввійшла до бібліотеки й побачила книги, яких раніше не існувало: їхні сторінки були порожні, але варто було їй простягнути руку — з порожнечі виникали слова: «Смерть любить тих, хто любить надто сильно».

 

Тієї ночі Федір і Палич сперечалися, хто з них сильніше любить Марію і хто готовий пожертвувати собою. Їхня суперечка не була словесною: щоразу, коли один говорив, інший бачив видіння загибелі.

 

Федір побачив, як Марія тоне в озері, а Ніхто стоїть над нею з усмішкою. Палич побачив, як Федір падає в яму, яку сам вирив, і загортається землею.

 

Старі зрозуміли: передвістя не можна ігнорувати.

 

 

19.

 

Сонце того дня не зійшло. Ліс і Місто злилися в єдиний простір, де дерева були домами, а доми — деревами.

 

Марія й Ніхто вийшли до арки, що вела в новий світ, і там сталося незбагненне: Ніхто зник у вихорі світла, залишивши Марії лише холодний слід на шкірі. Вона заплакала, й її сльози миттєво перетворилися на скло — пронизливе й крихке.

 

Федір, побачивши це, кинувся до неї, але оступився й упав на старий корінь. Корінь ожив і схопив його, стискаючи так, ніби сам ліс вирішив: «Ти занадто любив». Він задихався, кличучи її на ім’я, але Марія вже не могла чути — вона була частиною Міста.

 

Палич стояв поруч і бачив усе це, а потім раптом відчув, як земля під його ногами почала розчинятися. Але він устояв, стиснувши зуби, бо розумів: тепер він останній. Останній хранитель лісу, остання нитка людської пам’яті.

 

Він глянув на небо, де ще мерехтіли залишки снів Федора й Марії, і зрозумів: тепер йому судилося берегти все, що було, навіть якщо це — лише примарні тіні, далекі й холодні.

 

 

 

20.

 

Марія померла першою.

 

Вночі вона стояла на березі озера, де колись був її дім. Ліс завмер, вода стала нерухомою, а повітря — густим і електричним. Ніхто з’явився поряд і торкнувся її руки. В ту мить її тіло почало перетворюватися на кришталь, відбиваючи увесь ліс, усі доми й тіні минулого.

 

— Це кінець… — прошепотіла вона, і слова її перетворилися на птахів, що злетіли у багровий туман.

 

Федір, який стояв за деревами, бачив, як її тіло переливається й зникає, залишаючи лише холодний слід на землі. Його крик був поглинутий лісом, який мовчав, спостерігаючи за ними.

 

Палич відчув у грудях порожнечу, яку неможливо було заповнити. Сни Марії лишилися в його пам’яті, а її світло стало вічною частиною темного лісу.

 

 

 

21.

 

Федір загинув наступним.

 

Після смерті Марії він блукав лісом, утративши будь-який сенс. Коріння дерев почало обвивати його ноги, підіймалося по тілу, наче змії. Кожен рух давався важко, а повітря довкола стало густим, ніби він дихав водою.

 

На одній із темних покручених алей він побачив примарне відображення Ніхто. Федір ступив назустріч, але земля розверзлася під ногами. Він провалився в темряву, де час зупинився. Вода, коріння й каміння злилися в єдину тягучу масу, і його тіло розчинилося в стогоні лісу.

 

Палич почув його крик, але коли вибіг на місце, побачив лише дзеркало озера, що відбивало  небо. Ліс прийняв його друга, і пам’ять про Федора назавжди залишилася у тріщинах землі.

 

 

22.

 

Ніхто зник останнім.

 

Арка, що вела у новий світ, розверзлася, і крізь неї тягнуло силою, яку Палич не міг осягнути. Ніхто ступив у світло, а ліс довкола почав поглинати його. Його тіло ставало прозорим, очі — вогнем. Він кричав, але крик перетворювався на іскри, що спалахували й гасли на гілках дерев.

 

Палич дивився, як той розчиняється, відчуваючи на губах холод чужого міста. Останнє доторкання Ніхто до Марії відбилося в цю мить, і Палич відчув: любов, яку вони не змогли зберегти, тепер назавжди злилася з лісом і Містом.

 

Він залишився один. Ліс дихав довкола нього, Місто шепотіло, а вода озера віддзеркалювала тисячі облич, яких уже не стало. Він збагнув: тепер він хранитель пам’яті, єдиний свідок усього, що було.

 

Палич сів на валун, і ліс навколо завмер. Місяць пробився крізь хмари, і в його світлі він відчув, що навіть серед загибелі життя продовжується у тіні минулого.

 

 

 

 

                                                                          ЕПІЛОГ

 

Палич залишився один.

 

Ліс уже не шумів по-старому: гілки стояли нерухомо, листя світилося тьмяним внутрішнім сяйвом, а вода в озері відбивала небо, якого ніколи не існувало. Хати Федора й Марії розчинилися в корінні, а дороги Міста засвітилися золотими лініями, немов креслення, які можна побачити лише крізь віки.

 

Щоночі Палич бачив сни, у яких Марія всміхалася йому крізь кристали, а Ніхто ковзав поміж дерев, лишаючи вогняні сліди. Ці сни були водночас солодкими й болісними: у них минуле й теперішнє зливалися, і він відчував, як ліс шепоче його ім’я, кличе до себе й водночас утримує.

 

Він блукав лісом, збираючи уривки спогадів: уривки Маріїного сміху, крики Федора, шепіт Ніхто. Ці спогади падали з дерев, як листя, і Палич збирав їх, ховаючи до кишень, у груди, в саму душу.

 

Якось уночі він зупинився біля озера. Вода стала дзеркалом, показуючи не лише його відображення, а й відображення всіх, кого він любив і втратив. Ліс і Місто об’єдналися, і в цьому відбитті час утратив сенс: він бачив своїх друзів молодими, старими, мертвими й живими водночас.

 

Він зрозумів, що тепер сам став частиною лісу й Міста. Його подих злився з шелестом листя, його кроки злилися з корінням дерев, а серце билося в такт ритму зниклих світів.

 

І хоч його тіло залишалося матеріальним, свідомість стала домом для всіх: для Марії, для Федора, для Ніхто, для самого Паличa. Він став хранителем пам’яті, вічним свідком і останньою істотою, що пам’ятає.

 

Ліс зітхнув. Озеро засяяло. І в цьому світлі Паличу  здалося, що  навіть у смерті й руйнації існує своя краса. Він усміхнувся, і його усмішка розлилася по всьому лісу, по всьому Місту, єднаючи те, що здавалося назавжди втраченим.

 

І так він залишився — один, але сповнений минулого, теперішнього й майбутнього водночас, серед тіней, світла та магії, яку вже ніхто не зможе зрозуміти, окрім нього.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

коментарі (4)