«Невідомий Чернігів»: 1 травня 1933 року у Чернігові на голому пустирі заклали фундамент фабрики музичних інструментів (відео)

Чернігів – музичне місто. Музику люблять всі. Це мабуть безперечна аксіома. Але сьогодні ми значно більше говоримо про співаків та авторів музики, ніж про інструменти, які в руках людини створюють чарівні звуки. А вони мають свою біографію і у кожного з них своя доля.



Історія фабрики музичних інструментів була однією з яскравих сторінок промисловості Чернігова. На жаль, уже перевернута назавжди.

Сергій Леп’явко, доктор історичних наук, професор: «У XVIII-XIX столітті Чернігів не мав ні мануфактурного, ні промислового виробництва. Не випадково його називали Губернським хутором. І така ситуація залишалася аж до 1930 років. Тоді в Радянському Союзі розпочалась індустріалізація, колективізація, будівництво соціалізму. Пройшла перша п’ятирічка, а за нею у 1933 році почалась друга. Обласний центр обов’язково повинен був мати промисловість. Але, біля Чернігова не було ні запасів корисних копалин, не було такої логістики, щоб тут будувати металургійні чи якість інші комбінати. Але Чернігів – це край лісів. Відповідно, музичні інструменти робляться з дерева. Багато людей, які вміють працювати з деревом, і цей фактор, очевидно, враховувався, коли думали, де ж будувати таку фабрику, а це робилося планово із Москви. Тому знайшли Чернігів, як підходяще для цього місто».

1 травня 1933 року на південно-західній околиці міста на голому пустирі заклали фундамент фабрики музичних інструментів. До кінця року виросли стіни основного виробничого корпусу. В той же час організували і навчальний цех, у якому майстри, запрошені з усієї країни, навчали молодь справі виготовлення інструментів.

Наприкінці літа 1934 року у вітрині центрального універмагу міста з’явилися перші мандоліни і балалайки з маркою чернігівської музичної фабрики. З цього часу розпочався невпинний розвиток підприємства.

Перший фабричний гудок пролунав 8 листопада 1934 року. Директором призначили начальника будівництва фабрики товариша Сквирського.

Сергій Леп’явко, доктор історичних наук, професор: «Уже в 1941 рік на фабриці працювало біля тисячі чоловік. І мова йшла про те, що вже тоді фабрика стала одна з найбільших в Європі. Перші інструменти, які робилися – ці гітари, балалайки. Потім добавлялися інші інструменти. Важливо, якщо говорити про чисто історичну сторону питання, фабрика музичних інструментів була найбільшою в Чернігові, найбільшим промисловим підприємством міста. І відповідно, це був предмет гордості міської й обласної влади. І на всіх парадах, які відбувалися двічі на рік – 1 травня і 7 листопада – фабрика музичних інструментів йшла попереду, демонстрували зразки продукції. Відповідно, це була картинка, щоб показати, що Чернігів – місто робітників і промисловості».

В цей час фабрика досягла проектної потужності. Щодня виготовляли 1500 музичних інструментів. Фабрика отримувала понад 2 мільйонів карбованців прибутку.

Під час Другої світової війни фабрика, як і вся окупована територія Чернігова, переживала трагічні часи. У зв’язку з тим, що на вулицях міста йшли бої, почалися пожежі, паніка, народ масово взявся приватизувати продукцію, яка була на складах.

«Були навіть такі кумедні описи. Один із чернігівців бачив, як іде ціла гора музичних інструментів, а знизу ноги, довкола мандоліни і гітари, балалайки. І це все суне кудись в напрямку свого власного дому. Зрозуміло, що цей період грабунку швидко закінчився, а потім, під час окупації, на фабриці випускали продукцію напіввійськового призначення. Це були або військово-снарядні ящики, або гроби для німецьких солдат», - розповідає історик.

Друге народження фабрики почалося після звільнення Чернігова. Адже треба було відремонтувати підприємство і налагодити виробництво. Попри всі труднощі вже в 1944 році фабрика виготовила першу мирну продукцію – 550 іграшок з пап’є-маше. Незабаром в цехах підприємства зазвучали гітари, мандоліни і балалайки.

У 1950 році почалося виробництво більш складного струнно-клавішного інструмента – піаніно. Воно має майже 10 тисяч окремих деталей. А точність обробки їх вимірюється десятими і навіть сотими частинами міліметра. Перші чернігівські піаніно були чорно-поліровані з різьбленим орнаментом марки «Україна».

Ці унікальні кадри з фондів Київського архіву імені Пшеничного знайомлять нас з реальними людьми – тогочасними працівниками фабрики.

Олексій Макарович Чух – це саме він потрапив у кадри радянської кінохроніки.
Олексій Чух, колишній працівник фабрики: «Я прийшов на фабрику 4 лютого 1954 році учнем настроювачем інструментів. Я перейшов протягом року на остаточну настройку. Далі у нас була капела чоловіча, хорова. Ми об’їздили весь союз з нею. Були в Чехословаччині, Польщі. Маємо медалі – золоті, потім бронзові. Коли я поступив працювати на фабрику, мені було 23 роки. Я тільки прийшов з Сахаліну. Я там служив. Батько мій жив на Кавказі, на Валу. Тоді я грав на баяні. Я люблю і любив баян. А настроював фортепіано, потім цимбали робили. На фабриці працював настроювачем інструментів 65 років. Потім пішов на пенсію. Пішов працювати до музичної школи №2».

Незважаючи на свій поважний вік, Олексій Макарович і досі займається улюбленою справою. Наразі ремонтує старенький акордеон, власники якого майже викинули його на смітник. Але майстер запевнив, що інструмент ще порадує своїм звучанням.

Нам вдалося умовити Олексія Макаровича сісти за піаніно. Яке видно давно не використовувалося за призначенням. І хоч пальці вже погано слухаються колишнього настроювача, мелодія вийшла дуже щирою.

«Невідомий Чернігів» бажає майстру міцного здоров’я.



Чернігівська фабрика вперше в історії фортепіанного виробництва в Європі перейшла на конвеєрний випуск інструментів. Довжина конвеєрної лінії становила 102 метра. На ній розміщувалося 52 піаніно і виконувалося 36 технологічних операцій. За день виготовляли 29 інструментів. З роками ритм конвеєра збільшувався. І на кінець 70-х підприємство випускало 100 піаніно за день.

Якісні та дешеві чернігівські піаніно постачалися в усі куточки Радянського Союзу, а також у 20 країн світу. Це Франція, Голландія, Іспанія, Німеччина, Португалія, Китай та інші. В експозиції обласного історичного музею імені Тарновського відтворений інтер’єр тогочасної кімнати, де головною прикрасою є піаніно. Воно надавало мешканцям оселі особливого статусу. Адже грати на ньому завжди модно і приємно.

У 1957 році фабрика випустила пробну партію салонних роялів, у кількості 10 штук. Планували випуск довести аж до 1000. Але через об’єктивні та суб’єктивні причини проект не втілили в життя.
Це один із 10-ти, що нині експонується в історичному музеї імені Тарновського.

Чернігівська фабрика виготовляла також бандури, гітари, балалайки, домбри, цимбали. Загалом понад 111 тисяч щипкових інструментів щороку. Це було єдине підприємство музичної промисловості України, яке займалося серійним виготовленням народних інструментів.

«Невідомий Чернігів» зустрівся з родиною знаного чернігівського майстра Олександра Шльончика та його учнем.
Знайомтеся, Валентина Степанівна, дружина Олександра Микитовича Шльончика. Його син Тарас. Та талановитий учень майстра Олександр Бешун.

- Скажіть, будь ласка, Валентина Степанівна, з чого все починалось. Наприклад, з якого року Олександр Микитович почав працювати на фабриці, чи ви вже були тоді з ним у шлюбі?
- Познайомились ми у 47 році у театрі ляльок. У нас був такий театр ляльок, де зараз Казанська церква. Там після війни була філармонія. Він там був акордеоністом, а я поступала туди на роботу. Мені було 16 років, йому було 26. Я коли прийшла і заспівала, то він зайшов і питає: «А що це тут за чижик такий співає?». Ось так він мене все життя і називав чижиком.

- Як так сталося, що ваш чоловік пішов працювати на фабрику? Чи він десь навчався цьому, чи це було якесь покликання? Це трапилось свідомо, чи як?
- Фабрика в цей час вже працювала. І ми пішли з ним разом працювати на фабрику. Я була обліковцем, а потім секретарем міського комітету. А чоловік вчився у видатного майстра Мочалова. Він до нас переїхав з Одеси і навчав майстрів. Будучи ще школярем 6-го класу, він зробив собі першу мандоліну. А потім він почав удосконалювати бандури. Ми їздили з ним в Москву, возили на виставку бандуру у ВДНХ. Ми з ним завжди їздили разом. Були ми у Сиктивкарі. Також він робив туди музикальні інструменти – кувиці, кугікли, окарини. Тобто багато всяких інструментів, які стали в побуті.

- Ви називаєте такі інструменти, яких я навіть не уявляю і як вони звучать загалом.
- Окарини вже в мене немає, а все інше є.

- Мій дід, батько Олександра Микитовича, приїхав до Чернігова вчитися столярній майстерності. Він приїхав підлітком, років 13 йому було. Тоді були такі відомі майстерні в Чернігові під керівництвом майстра Гошка. А через 2 роки йому почали давати пробні роботи. Спочатку перевіряли його схильності. Ось так дід став столяром, потім столяром червонодеревником, - розповідає Тарас Шльончик, син майстра. – Коли я був підлітком, дуже пишався тим, що в переговорному пункті стояли кабінки, які виготовив мій дід. Я тоді їх всім своїм друзям показував. Олександр Микитович у діда багато чого перейняв.

- Ви так добре знаєте свій родовід. Розповіли нам цікаві історії. Хто ви за фахом по життю? До вас передалась майстерність ваших пращурів?
- Майстерність передалась частково. Я власними руками виготовив дві гітари. Звичайно консультувався у батька. Трохи навіть мене це захопило. Але в 90-ті роки я захопився іншою справою – почав займатися видавничим бізнесом.

- Хто з членів вашої родини присвятив себе справі своїх пращурів і музиці зокрема?
- Всі займаються музикою. Мати працювала в музичній школі. Під її керівництвом вийшло дуже багато відомих учнів. Моя рідна сестра Євгенія Олександрівна працює в Києві викладачем в музичній школі. В неї двоє дітей – Саша і Ната. Сашко закінчив музичне училище по класу труби, але захопився електронною музикою. У них був гурт «Tomato Jaws». В цей час підросла Ната і вона долучилася до їх гурту. Вона внесла свій вклад до гурту як вокалістка, як інструменталістка і як автор багатьох проектів. Потім в неї виникла ідея про створення нового проекту, який вони назвали «ONUKA». Дуже символічна назва, бо в ньому закладено спадкоємність поколінь. Тобто фактично вона назвала себе онукою в честь дідуся Олександра Шльончика, який дав їй до рук сопілку і підштовхнув її на цей шлях.

- А цей гурт використовує у своїй творчості інструменти, які зробив Олександр Микитович? Чи вже ні?
- Звичайно.

- Пане Тарасе, мені відомо, що ваш батько був автором бандури для масового виробництва. А в чому суть цієї справи?
- Дійсно, заслуга батька в тому, що він зібрав все саме найкраще, що було зроблене до нього, проаналізував і видав свою конструкцію інструмента, яке було підготовлене до масового виробництва. Тобто кожна деталь могла виготовлятися окремо, а в результаті при збиранні виходив інструмент. Конструкція була так підготована, щоб виробництво дійсно було масовим. За цю роботу його відзначили на всесоюзній виставці у ВДНХ в Москві і він отримав золоту медаль.

- Пане Олександре ви на свій вік досить вже знана людина в Чернігові. Перш за все ви член національної спілки майстрів народного мистецтва України. Це, я вважаю, поважний титул. Як у ваше життя потрапила музика? Коли ви звернулися до неї і що спонукало вас?
- Музикою я почав займатися ще з дитинства в сільській школі. А потім, поступивши в чернігівське музичне училище імені Ревуцького, познайомився з онуком Олександра Микитовича. І скажемо так, почалося все з гітари, коли Олександр приніс в музичне училище показати свій інструмент, який виготовив разом з дідусем. І мені теж захотілось виготовити такий самий інструмент. І він мене тоді і познайомив зі своїм дідусем, – розповідає учень майстра Олександра Шльончика Олександр Бешун. – Після того, коли я вже виготовив верстак, почали з Олександром Микитовичем спілкуватися. Паралельно я навчав дітей у центрі ремесел у школі. Ті знання, які Олександр Микитович передавав мені, я передавав дітям, своїм учням. 5 років я повністю присвятив бандурі. І сопілки теж робив.

- Чи є у вашому використанні інструменти, які подарував вам ваш майстер Олександр Микитович? Він вам робив такі подарунки?
- Є дуже багато інструментів, які Олександр Микитович мені подарував у спадок. Ці інструменти по сей день у мене зберігаються, я з ними працюю.

Після бесіди ми відвідали майстерню Олександра Микитовича. Тут все залишилось так, як було при його житті. Навіть робочий стіл зі столярним інвентарем відкрито. Наче майстер вийшов тільки на хвилинку. Лекала, лобзики, дека, мандоліни, гуслі, сопілки – всі в очікуванні дбайливих рук майстра. А один із основних атрибутів творчої оази – піаніно, звучить і сьогодні.

Родзинкою історії фабрики було існування на її території музею музичних інструментів.

«Це був знаний музей, який мав достатньо велику і гарну колекцію музичних інструментів, як і ті, що вироблялися фабрикою, так і певні зразки, які вони використовували для створення нових форм і нових інструментів. В тому музею було чимало подарунків від різноманітних іноземних делегацій, які відвідували Чернігів. Був їхній архів і багато-багато чого іншого. Цей музей надзвичайно був цікавий своєю неповторністю. Оскільки ті інструменти, які там зберігалися, вони для відвідувачів музею звучали. Люди старшого покоління ще пам’ятають і екскурсії неповторні фабрикою музичних інструментів, де можна було почути всі ці балканські годулки, де можна було почути досить дзвінки закавказькі ударні інструменти, або двострунні тутари з середньої Азії», – каже директор історичного музею ім. В.Тарновського Сергій Лаєвський.

На жаль, переживши лихі 90-ті, випробування третім тисячоліттям чернігівська музична фабрика не пройшла. У 2000-му році її оголосили банкрутом і вона припинила своє існування.

Сергій Леп’явко, доктор історичних наук, професор: «Причини її зникнення ті самі, які стосуються всієї промисловості України, це сполучення невдалого законодавства, невдалого менеджменту, ну і загальної ситуації, яка існує в країні пов’язана з тим, що країну, свідомо чи ні, почали перетворювати фактично на аграрний придаток європейських країн. Парадокс чернігівської фабрики полягає в тому, що, оскільки її продукція продавалася у 20 країн світу, і за це фабрика, ну не фабрика, а в радянські часи, зрозуміло, Радянський Союз мав валютну виручку, можна припустити, що ця продукція мала б утриматися як на ринках колишнього СССР, так і на європейських ринках, але із причин, які стосувалися всієї країни, навіть ці обставини не спрацювали для того, щоб фабрика вижила».

Сьогодні на території колись потужного підприємства звели сучасний торгово-розважальний комплекс. За іронією долі його назва «Рояль». Яку пам’ять він залишить після себе нащадкам?

Великі виробничі ділянки прийшли в занепад. Більш старі цехи зруйновані та понівечені, загрожують будь-якої миті обвалитися зовсім. У міцніших працюють невеличкі приватні підприємства різного профілю. Масивні корпуси фабрики поросли травою і у них хазяйнує вітер. А ще не так давно тут звучала музика.

На цьому постаменті колись стояв пам’ятник радянському і партійному діячу Павлу Посташеву. Ім’я якого носила фабрика.

До сьогодні збереглося, хоч і перебудоване, приміщення колишньої адміністрації фабрики.

А як склалася доля музею музичних інструментів? «Дуже серйозна загроза постала над музеєм, буквально в перший рік, коли почала працювати ліквідаційна комісія. Разом із, тоді ще управлінням культури облдержадміністрації, нам вдалося довести, що цей музей включений до переліку затвердженого постановою Кабінету Міністрів, тих музеїв, які діють при підприємствах і колекції яких є державною частиною музейного фонду України, тобто вони є державною власністю. Їх не можна ані продавати, ані заставляти, взагалі з ними не можна поводитися так, як того вбачали керівник ліквідаційної комісії, або керівники двох підприємств, що були створені на території фабрики музичних інструментів, вони розглядали це як асортиментний кабінет. Практично 4 роки відбувалися певні баталії. Зрештою нам вдалося, майже з застосуванням детективної історії, з використанням силових підрозділів, Служби безпеки України, забрати цей музей, так як цього вимагає законодавство. Він надійшов, практично в тому вигляді, в якому залишався на момент здійснення цієї операції, до нашого зібрання. Звісно, що умови, в яких перебували експонати, були дуже важкі – ані опалення, ані провітрювання не здійснювалося, тому інструменти зазнали чималих втрат», - розповідає директор історичного музею ім. В.Тарновського Сергій Лаєвський.

Коли блукаєш експозиційними залами, то бачиш музичні інструменти, які свого часу були музейною колекцією фабрики. А сьогодні це частина зібрання історичного музею імені Тарновського. Хоч 95% його перебуває у фондах і використовується тільки під час виставок.

Але пам’ять про чернігівську музичну фабрику жива у кожному музичному інструменті, які й досі звучать в оселях громадян, школах, театрах та на концертних майданчиках.

Сюжет телеканалу «Новий Чернігів»

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (12)