Дитячий садок для лошат, пологове відділення для кобил та будинок для пристарілих шкап організувала в Романьках Ірина Михайленко

На околиці Романьків Козелецького району на леваді за двоповерховим будинком Михайленків гуляють коні. Зо два десятки гнідих (коричневих). Усі — племінні скакуни: українські верхові, ганновери, тракени. З них 12 — коні Ірини. Інші тут на перетримці.


Ірина Михайленко з дворічним жеребцем Озорніком (українська верхова)

З ферми ганяли лозиною

Будинок у процесі перебудови. Збоку буде котельня і кілька кімнат. Вже зведена стіна прибудови. Піч і стару систему опалення викинули, зимували в бабусиній хаті, тепер перебралися в літню кухню.

63-річний Олексій Михайленко (батько) з сином Андрієм прибирають в конюшні, мама, 60-річна Лідія Михайленко, складає тушки птиці: зараз приїдуть замовники. Родина переїхала в Романьки з Чернігова.

— Батько — корінний чернігівець, а мама звідси. В дитинстві все літо я проводила в Романьках, — розповідає 39-річна Ірина. — Бабуся Любов Пузик і зараз тут живе, хата поряд. 44 роки педагогічного стажу. А дідусь, Микола Трохимович, був завфермою і зоотехніком. На фермі було коней 20, для роботи в колгоспі. Дідусь сам їздив верхи і мене навчив. З шести років на коня саджав. Підросла — просилася з сусідкою на ферму, допомагала їй, щоб увечері дали покататися. А батьки мене звідти лозиною ганяли. Покійний сусід дядько Микола дражнив мене вершником без голови, бо будь-якого коня заїжджу.

Закінчила Козелецький ветеринарний технікум, потім — НУБІП (Національний університет біоресурсів і природокористування), факультет ветеринарної медицини. Навчаючись в Києві, вже працювала на іподромі з кіньми і займалася приватною ветеринарною практикою. Працюю з дрібними тваринами: котами, собаками. І спеціалізуюся по конях.

Училася і проходила практику у кандидата ветеринарних наук Анатолія Левицького. У нього приватна клініка, кінний клуб. Почала працювати під його керівництвом.

Вийшла заміж, перший чоловік киянин. Винаймали квартиру.

Потім житло в Києві стрімко подорожчало, учитель не міг платити більше, і я пішла на свій хліб. Самостійно заробляти стала більше.

Вправлялася на чотирьох роботах: в кінному клубі «Авангард», в двох ветеринарних клініках по півставки. І ще троє коней в роботі було на іподромі. Багато їздила, «Славуту» поміняла на «Мазду».

Чоловік сів на наше спільне «Пежо», поїхав, і більше ми його не бачили.

Зараз у мене «Міцубісі Лансер» 2001 року. Це вже четверте авто. Перед ним був «Форд Фокус». Зателефонував клієнт — я підірвалась і поїхала. Чи в місто, чи в село, на іподром, в клініку. На автомобілях не зациклююся, вони швидко зношуються. Щоб перевозити коней, орендую ще «Ленд Крузер» з причепом.

Ірина приймає у власному ветеринарному центрі «Михайленко», що в селі Крюківщина, за 4 кілометри від Києва. Готує клініку до викупу.

Залишили квартиру і приїхали в село

— У Романьках батьки взяли землю під забудову давно. Батько ще працював у Чернігові, а мама вже саджала тут ягоди. Полуниці, малину, смородину, зараз ще садова ожина є. Вся продається в Острі і Козельці, і з дому приїжджають забирати. Завела птицю, кіз купили. Плюс я «нагородила» їх коровою. Мама робить сири на продаж: адигейський, сулугуні, бринзу. Вона продавець, а тато водій. Він за мамою в село перебрався. На той час будинок вже добудували. По дарчій переписали мені, потім оформила землю. В Чернігові тільки брат Андрій живе з сім’єю.

— Теж на конях їздите? — запитую старших Михайленків.

— Ні я, ні чоловік. Тільки корми заготовляємо та навоз убираєм, — сміється мати.

— 6 в’єтнамські поросята. Вісім собак. Більшість з них породисті. Половину привели в клініку усипляти або залишили на лікування і не забрали.

Щоб дідусь не тужив, привезла йому коня


Софія Корольова на леваді в Романьках

— Дідусева рижа кобила Чайка прожила 26 років. Коли померла, він дуже за нею журився. А вже через два роки коней в Романьки притягла я.

Першою тут з’явилась Албена. Знайома попросила приглянути за її кобилою. Дідусь доглядав. Йому 84 роки було, навіть телебачення приїжджало сюжет знімати. Вже п’ять років як нема Миколи Трохимовича. Мені його дуже не вистачає, — зітхає Ірина.

— Ми з другим чоловіком в Пилятині на його полі капусту саджали. Мама дзвонить: «Албена народжує!» І ми помчали, приїхали вже вночі. Кобила першородка — буває, такі давлять лошат. Албена нікого до себе не підпускала. Викликали хазяйку. Жеребця вона подарувала мені. Аватар тут виріс. Зараз перевезли його в Київ на іподром. Дочка Софія на ньому їздить.

«Чоловікам некомфортно поруч з сильною жінкою»

Дві дочки Ірини, 12-річна Софійка і 7-річна Марійка, крутяться поряд.

Софія вперше на коні сиділа в рік і три місяці. Професійно кінним спортом почала займатися з семи років. Софійка з Аватаром вибороли цілий ящик медалей на спортивних змаганнях. Марійка на конях тільки катається. Без спорту.

— Було два шлюби, — розказує Ірина. — Обидва чоловіки були старші за віком. Перший любив азартні ігри. Після розлучення ніяких стосунків не підтримуємо. Не те щоб допомагати, він дитині навіть дозвіл на виїзд не дав, коли Софія мала їхати на кінні змагання до Парижа.

Другий чоловік з Пилятина Козелецького району. Фермер.

Я перебуваю у Всесоюзному козачому війську. Завдяки першому чоловікові, він мене туди втягнув. І звання маю: хорунжий. їздила на підліткові збори «Джура». А другий чоловік, батько Марійки, — отаман. Допомагав з кормами для моїх коней. Я знаходила йому клієнтів на зерно і сіно. Так і до шлюбу дійшло.

В 2014 році перевезла своїх коней в Пилятин. Там магазин у нас був, кафе, треба було постійно сидіти, контролювати роботу. А я на місці сидіти не можу, весь час в роз’їздах, живу в клініці. Чоловікам треба, щоб дружина під рукою була. Кафе закрили, коней назад перевезла. Розлучилися, чоловік там залишився. Але продовжуємо дружити. Він дає землю, щоб я вирощувала сіно на корми. Грошей не бере. Ми їздимо туди відпочивати.

— Тепер є мужчина поряд?

— Чоловіки не люблять сильних жінок. Відчувають дискомфорт поруч з ними. Це вже або альфонс може бути, або чоловік ще сильніший.

— І йому вже ви дозволите собою командувати?

— Він же сильний, хай допомагає.

Приїжджають провідувати, привозять смаколики

— Зараз тут 21 кінь. Чужі, на постої і свої.

Привозять молодняк. Поки доростуть (десь рік), їм треба багато місця, щоб бігати. А в мене великі левади. Привозили на постій коней з Донбасу. Були три кобили чистокровної верхової породи з Донецької області.

Кобил на вижеребку. Коні виношують малят 11 місяців. У цей час їм треба багато гуляти, особливе харчування, вітаміни. Іноді привозять і здають зразу після того, як жеребець її покрив. Зазвичай вижереб (пологи) у кобил проходить добре, буває, проснусь, а вже біля неї лошатко є.

Здають і коней-«пенсіонерів». З ними не працюю, вони просто гуляють. Це коли кінь своє відскакав, але господарі його люблять, а утримувати у себе не можуть. Вони їх провідують, привозять гостинці. Зараз у мене троє «пенсіонерів», по 26-28 років. Одна жереба кобила і лошата-підлітки.

Постій коней — чотири тисячі на місяць. Сюди входить корм, догляд, вигул, заняття. Наш Аватар на іподромі за 6 тисяч гривень на місяць стоїть.

Для спортивних коней умов на нашій базі нема. Тільки доріст, супровід вагітності і будинок пристарілих.

— Скільки коштує породистий кінь?

— По-різному. Від 10 тисяч гривень до мільйона доларів.

Я у приватника маток купляла по 39 тисяч гривень, жеребців по 12. А на конезаводі всіх по 15 тисяч. Це ті, кого рятувала від здачі на м'ясо.

Потрібні робітники

— Дуже не вистачає людей. Не кожен і зможе з кіньми працювати. А мені хоч розірвись. З Чернігова людей привожу на роботи. До речі, в Києві з конями більше жінки працюють, хоча робота чоловіча. Мінімум 5 тисяч гривень платитиму, а решту — залежно від того, що людина зможе робити*.

Конюшню чистити не треба — є місцевий робітник. Треба почистити коня, кордова робота (це коли кінь іде по колу на стрічці, опрацьовує ходу). Я можу навчити, якщо людина цікавиться. Одна разова робота на корді — 120 гривень. Зараз до мене їздять двоє дівчат з Чернігова, 21 і 30 років, тричі на тиждень. З ночівлею. Зиму працювали хлопці з Західної України, жили в літній кухні. Може, батьки хочуть навчити своїх дітей верхової їзди. Хай їздять допомагають доглядати за кіньми, а я навчу. Це нормально, я свого часу доглядала 20 голів коней в Черниші Чернігівського району, щоб мене навчили.

Ми були в Козельці на ярмарку і привезли туди коней кататися, 20 гривень — три кола. Не чекала, що стільки бажаючих буде, ми й не присіли.

Якщо кататися тут — виїзд у поле 400 гривень. Це якщо людина вміє їздити. З супроводжуючим їздимо по околицях години дві. Якщо ж навчатися, тут в селі, — 150 гривень за годину.

*Хто зацікавився роботою, телефон Ірини — 096-085-39-59.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №22 (1724), 30 травня 2019 року

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)