«Поверніть мені сина!»

Якось зовсім випадково від знайомої я почула, що в Чернігові живе інвалід, Микола Михайленко, який сам виховує шестирічного сина. Незвично. Похвально. Рідкість. Тож одразу почала шукати його адресу. Мені її дали, але з пересторогою: „Будь обережна: цей чоловік агресивний! "



...Однокімнатна тісна квартира. Маленький хлопчик сидить перед телевізором.

— Це мій син Владик, — представив Микола Васильович і усміхнувся. Подумалось: ^ому „агресив-ний”, він таким привітним здається. Почала розпитувати про його долю, сім’ю, чому сам дитину виховує... І хоч чоловік весь час повертався до своїх проблем, дещо все-таки розповів.

— Я ріс тихою дитиною і ніколи не бешкетував. Навіть тоді, коли було просто необхідно підтримати компанію: чи то чийсь стілець крейдою вимазати, чи ще якось пожартувати з друзів. Щасливі були часи... Через кілька тижнів після школи мене забрали до армії — в десантні війська. Я й отямитись не встиг, як нас почали навчати стрибкам з парашутом.

І під час одного з них у мене парашут просто не повністю розкрився... Я упав. Опритомнів тільки в шпиталі. Вижити вижив, але травми були тяжкими, сильно забився спиною. Лікування затяглеся на кілька місяців, а потім мене виписали додому, нічого не пояснюючи. Тільки пізніше я дізнався, що ходити вже не буду — у мене зламаний хребет. Після повернення в рідне село (Хрещате Козелецького району) довелося дев 'ять років сидіти у хаті. Сам вийти не міг, а допомогти було майже нікому. Інколи батько виносив мене на вулицю подихати свіжим повітрям. Та це бувало рідко, вільного часу у селянина нема — його забирають город, худоба... Мама ж, Феодосія Антонівна, хоч і приділяла мені більше уваги, та винести з хати не могла — не вистачало сили. А старший брат мешкав у місті, водив кораблі річкою й рідко приїздив до Хрещатого. Знайомі теж навідувались нечасто — в кожного своє життя. Тож мені не лишалося нічого іншого, як читати книжки. Спочатку перечитав усі домашні, потім почав, брати бібліотечні. Якось до рук потрапила книжка з права, завдяки якій я зрозумів: багато наших проблем від того, що ми не знаємо законів. І вирішив: будь-що стану юристом. Своє бажання зміг здійснити лише у 29 років, коли вступив до школи міліції на юриста. Тоді й прописався в гуртожитку обласного центру, став на чергу на квартиру. Та коли вже підходила черга, виявилось, що мої документи загубили. Довелося знову брати папір і ручку, писати заяви, скарги і ставати на чергу вдруге. Нарешті дали однокімнатну квартиру. Обіцяли, що ці 15 квадратних метрів — тимчасове житло і що через рік дадуть більшу квартиру... Та нічого не змінилося навіть тоді, коли я одружився і в нас народилася дитина Де я познайомився з майбутньою дружиною? Знав її майже все життя, ми з нею з одного села. Якось зустрілися на вечірці у знайомого і подивились одне на одного по-іншому. Зустрічалися п'ять років, потім повінчалися. Щоправда, її батьки були проти цього шлюбу. Вони весь час говорили, що їхня донька варта більшого і що життя з інвалідом не для неї. Згодом Наталія завагітніла. Моїй радості не було меж. Я ж усе своє свідоме життя мріяв про дитину. Та жінка була іншої думки, в неї були інші прагнення. Чого я тільки не робив, щоб умовити її не переривати вагітності. Згодилась. Я думав, що після народження дитини наше життя налагодиться, батьки Наташі нарешті зрозуміють, що ми кохаємо одне одного, і дадуть нам спокій. Але все залишилось як і раніше. Як тільки дружина з'їздить у Хрещате, поговорить з батьками, так ми з нею і сваримось. Та якби тільки це... Син їй був не потрібен... Почала шантажувати мене ним: „От покину тебе і Владика заберу". Знає, що без сина я не зможу, він для мене — все. Я розумів, що якщо пішли такі погрози, то кохання скінчилося, і все ж десь у глибині душі сподівався, що це не так. А потім у поштовій скриньці знайшов повістку в суд. Виявилося, що Наталія подала на розлучення... Суд вирішив, що син має залишитись із матір’ю. Наталя забрала Владика до батьків, а мені навіть вихідними забороняла з ним бачитись. Так я для того, щоб син пам’ятав, що в нього є тато, який його дуже любить, купував солодощі й іграшки, а потім кидав їх Владико в і через паркан. Мабуть, це якось подіяло на Наталку, і вона дозволила, щоб син пожив кілька днів у мене... До Хрещатого я його більше не відвіз. Ми із Владиком уже більш ніж рік живемо вдвох, його ж мама за цей час тільки три чи чотири рази приїжджала, та й то, щоб досадити мені. Був такий випадок. Мені саме дали путівку в санаторій. З ким залишити сина? Вирішив забрати із собою, хай дитина в морі поплаває. Наталія про це Дізналась. Ми вже збиралися від’їжджати, таксі стояло під під'їздом. Тільки-но сіли в машину, аж звідки не візьмись Наташа, Владика за рукав схопила, почала тягти до себе. Дитина плаче, кричить, що не хоче до неї, а вона ще більше злиться.



Втім зупинити нас їй не відалося.

Ця розповідь могла приголомшити і викликати обурення діями матері. Та щось підказувало: не так усе просто. Є в цій історії білі плями. І розставити всі крапки над „і” могла тільки сама Наталія. Тож ми по* далися у Хрещате, щоб зустрітися з нею. її вдома не було, була лише її мама Галина Іванівна.

— Я була проти Наталииного захоплення, — розповідає жінка. — У селі всі знають, що Микола відсидів чи то за вбивство, чи то за згвалтування, точно не знаю. Вийшов із в 'язниці і почав буянити, все село за голову бралося. А потім Наталку зустрів, вона саме школу закінчила. Вступила до юридичного технікуму в Чернігові. Так Коля забороняв їй учитись, вона навіть академвідпустку брала, щоб йому догодити. Уявляєте, він її ще до одруження бив! Зустрічалися п'ять років, а потім якось поїхали в Саки, вона мені звідти дзвонить: „Мамо, нас уже троє!" Але й вагітність полегшення не принесла. Він продовжував її бити. Кілька разів вона намагалася повернутися додому, він приїжджав сюди, бив шибки, трощив дах. І ось якось вночі стук у вікно, відчиняю двері — стоїть „щось”, я спочатку не впізнала своєї доньки — все обличчя чорне, спухле, самі лише щілини для очей. „Приймете назад? У мене більше сил немає терпіти знущання! Якщо ні, то зійду світ за очі, але до Колі більше ніколи не повернусь!” — каже. Не вижену ж я рідної доньки! Потім, коли вона вже подала на розлучення, цілий рік нерви псував, не погоджувався, по судах тягав. Для того ж, щоб мати на Наташу якийсь вплив, шантажував Владиком. Іграшки сюди возив. Але весь час п’яний приїжджав, от дитина й не погоджувалась до нього йти. А восени минулого року вперше приїхав тверезим: „Дозвольте мені із сином погратися?" Дозволили. Коля ж інвалід. Їздить нз машині: заманив малого іграшками та цукерками до салону, і більше я онука но бачила!

Пізніше вдалося зycтріись із колишньою дружиною Миколи Михаленка. Наталія тільки підтвердила все сказане матір'ю.

— Ви спитаєте, чого я не оборонялася? Як? Він позачиняв всі двері, а на вікнах гратки стоять... Почну захищались — у нього сили більше. Чого в вийшла за нього заміж, якщо до весілля бив? Вірила, що все минеться. Кола завжди пробачення просив, милий такий був. Мені ж лише 18 виповнилося... Та якщо до народження дитини ще можна було терпіти, то після — вбивав! Навчатися забороняв, працювати — теж. Владика на дозволяв до дитячого садка віддавати. І зараз хлопчикові вже шість років, а він жодного разу на був у школі, сидить перед телевізором і більше нного не вміє. А гасла того як Микола викрав дитину, в по кілька дуб стояла під його будинком і чекала, поки він виведе сина на вулицю, щоб хоч одним оком побачити дитину. Побачила лише раз за весь рік. та й то коли чоловіка правоохоронці зобов язали показати дитину... Мені здається, що Микола прикривається сином, щоб вибивати для себе привілеї: цьогоріч він у Ющенка авто випросив. Аякже, одинокий батько, та ще й інвалід, виховує сам сина! А про тe, що він забороняє матері підходити до дитини, що він дружину зі сітy зживав — ні слова! Тепер, точно знаю, буде у влади квартиру просити! Мені від влади нічого не треба, одне прошу - поверніть мені сина!

А що ж сам Владик чи добре йому з батьком? Чи хоче він до мами? Коли я запитала про це у хлопчика, то почула: .3 таїомУ добро, він дозволяє весь день дивитись муиьтики. І навіть раз на тиждень гуляти з друзями. А мама погана. На запитання "Чому?" відповів, що так каже тато.

Ось тут можна вже було по-справжньому обуритись: як в наш нібито цивілізований час у правовій державі мати не може відстояти свого права бачити сина? З проханням відповісти на це запитання я звернулась до опікунської ради Деснянського району Чернігова, оскільки Микола Михайленко живе саме в цьому районі. Мені відповіли, що опікунська рада повністю на боці матері і що вони давали висновок для суду про те. що для владика буде краще, якщо його виховуватиме мати Відповідним було й рішення суду. Однак батько Владика подав на апеляцію. Сам же він на судові засідання не з'являється, тому слухання весь час переноситься. А шестирічний Владик тим часом залишається сиротою при живій матері...

Валентина Ковальова, «Гарт» № 43 (2327) від 26 жовтня 2007

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)