Щоб побудувати будинок, звільнився з райкому партії і пішов на цегельний завод

Володимир Омельяненко з Талалаївки 13 січня святкуватиме 81-ий день народження. Щирі вітання, довгих років!

А у грудні цього року у Галини та Володимира Омельяненків з Талалаївки буде діамантове весілля: 60-річчя подружнього життя. Чи святкуватимуть ювілей, чи ні, але подарунок, суперприз від «Вісника», Володимир Степанович вже отримав.


Галина та Володимир Омельяненки

Живуть з Галиною Василівною в своєму будинку, що майже в центрі Талалаївки, вдвох.

— Діти порозходилися. Хто в Чернігові, хто в Талалаївці. Дочці Людмилі 57 років, сину Сергію 55. Троє внуків: у дочки син Рома, вже й правнучка Машуня є. У сина двоє: син Женя, жонатий, і дочка Вікторія, ще учиться в інституті міжнародних відносин у Києві. Політологом буде, — пишаються дідусь з бабусею.

Володимир та Галина знають одне одного з дитинства. Бо жили по сусідству в селі Ярошівка, тепер Українське, донедавна Талалаївського, тепер Прилуцького, а тоді ще Роменського району Сумської області. І зараз з Талалаївки в Ромни, за 45 кілометрів, ближче їздити: на базар, за речами. А до Прилук 70 кілометрів.

Володимир на три роки старший.

— Тільки училище механізації в Ромнах закінчив, і зразу в Казахстан на цілину подався. Тоді тільки цілинні землі освоювали, пригадує молодість Володимир Степанович.

— Голий степ був. Кустанайська область. Написали, що буде тут совхоз «Свободний», і почали строїть. А воно ж нічого там не було, в землянках жили. Я теж спочатку жив в землянці.

В совхозі більше 100 тисяч гектарів землі. Засіяли, виростили, а надо ж і убрать, і лежить те зерно у величезних кагатах по 100-200 метрів. Один, другий, третій, десятий. Отак, посеред поля. Нікуди зерно дівати було, пропадало: воно ж там під відкритим небом.

Відстань велика. Як у нас район, там один радгосп такий був. І один комбайн.

Трактор стане посеред поля, а кругом, куди не глянь — чорнота, поле. Ні села, ні річки, ні ставка, ні кущика. Два на два кілометри квадрат, отам і пахали. Вийдеш, пісню заспіваєш про Україну...

Я був хорошим трудівником, передовиком. Медаль дали за освоєння цілинних земель.

— Він на цілину поїхав, а я на маляра-штукатура на Донбасі вчилася, в Сєверо-Донецьку, — присідає ближче до чоловіка і допомагає згадувати Галина Василівна. — Листувалися. А тоді він приїхав у відпустку, написав мені, щоб я теж в село приїхала, і зразу давай женитися. 15 грудня 1961 року секретаря з сільської ради привезли, свати прийшли. Секретар зачекав, поки посватають, і там же й розписав нас, у моїй хаті. Я з’їздила розщиталася з роботи, повернулася. А весілля було в січні. Після нього удвох поїхали на цілину.

— Важко там було?

— Весело! Молоді всі. Там, у радгоспі, в нас Люда народилася. А потім чоловіка в райком партії забрали, в районний центр Камишне. В Камишному народився Сергій. Декретних відпусток не було. Я зразу працювала причепщиком в чоловіка на причепі. Пізніше в їдальні трохи, у відділенні. І не скажу, що в столовій краще. -

Причепщицями разом з подругою з відділення були, — а навесні там поля всі у тюльпанах! Червоні, жовті, рябенькі, — які хочеш. Просто долини, зарослі тюльпанами. Ще й бабаки там бігали. Доросле і дітки маленькі з ним. Трактор поїде, а ми за тими бабаками. Підходиш, хочеш вловити. А старше ногою: туп! — і всі в нору побігли. Ми за квітами. Де цілина необроблена ще.

— Два роки робив інструктором Камишівського райкому партії Казахстану, — пригадує чоловік.

— На комбайні платили більше, ніж інструктором. 340 — це тоді великі гроші були. А в райкомі партії 110. Але райком — то була більш почесна робота.

А тоді батьки як заходилися: «Їдьте додому». Нам і самим вже хотілося.

Коли приїхали в Україну з Казахстану, в грудні 1966 року, тут Талалаївський район організовувався. Глянули мою характеристику, діло подивилися. І забрали в райком, теж інструктором. Два роки проробив, а тоді звільнився за власним бажанням і пішов на цегельний завод, — розповідає Володимир Степанович.

— А як же престижна робота?

— Ми починали строїться вже тоді, — пояснює дружина. — Так легше було цегли дістати. А в райкомі так 110 рублів і платили. На заводі трохи більше.

Цегла стоїла 1000 штук — 23 рублі. Тільки в дефіциті була, давали тільки своїм.

Потім працював начальником ДОСААФу в Талалаївці. На складі пального. І на пенсію пішов, — ще в зберкасі охоронцем працював.

— Тут на квартирі зразу жили. Шість років будували цей свій будинок. Попервах дали однокімнатну квартиру. Побудувалися — здали назад державі. В свій будинок перейшли в 1974 році.

— Будинок побудували, дітей народили... А сад посадили?

— Аякже, такий сад у нас! Вишні, абрикоси, груші. Яблуні є, виноград. Удвох доглядаємо. Гілки баба пиляє.

— Він зараз не лазить по деревах, я не пускаю, щоб не впав. Ото вишня — показує у вікно Галина Василівна, — така висока. На вершок залізу і вишні збираю. А всього їх три. Вже й надоїли ті варення і компоти.

Корову, свині, гуси тримали, і козу навіть, всяке хазяйство. Тепер тільки кури.

Володимир Степанович став суперпризером акції «Смикни удачу за хвіст». В подарунок від «Вісника» отримав мікрохвильову піч.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №1 (1808), 7 січня 2021 року

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (1)