Рекламодателям

Наталія Сенченко та її 81-річна мати не знають де зимувати, бо їх будинок в Олександрівці — зруйнований війною

2022-11-25 18:21:17
8349 2
«Про нас неначе всі забули»

52-річна Наталія Сенченко та її 81-річна мама Валентина Неділя з Олександрівки (мікрорайон Чернігова) стоять біля вхідних дверей свого будинку. Берусь за ручку, натискаю... Вид на всю вулицю і на небо, бо стін і стелі немає; ногою ніде сту­пити - згорілі рештки того, що колись було побутовою технікою, меблями, різними речами домашнього вжитку... Поряд іще вісім таких же «будинків». Однак представники влади сюди чомусь не їздять, волонтери не ходять. - Про нас неначе всі забули», - бід­каються люди. І частка правди в цьому є.



«Війни не буде»

- Навіть у лютому, коли всі говорили, що протистояння з росією не уникнути, я була на позитиві. Не могла навіть думки допустити, що таке може статися, а тому запевняла всіх знайомих, що війни не буде, - зітхає Наталія Петрівна. — Коли ж уранці 24-го подзвонив кум і сказав, що почала­ся війна, просто не повірила своїм ву­хам. А невдовзі на нашу вулицю при­їхали якісь машини із хрестами, тро­туарами почали ходити військові. Це вже зараз ми знаємо емблеми різ­них видів військ, знаємо форму різних військових формувань. А тоді...

- По­бачила я у вікно ті червоні хрести на машинах і злякалася Подумала, що вже приїхали “ці“. Стала телефонува­ти знайомим і запитувати, що ті хрес­ти означають Один не знає, другий Врешті-решт мені підказали, що то наша Національна гвардія, лише то­ді я заспокоїлась. Вийшла до хлопців І запитала шо відбувається. У відпо­відь почула: “Не хвилюйтеся, у нас на­вчання”. - Я зразу ж повеселішала, по­чала знайомих заспокоювати, що то вони помиляються, насправді ж про­сто навчання в наших. А 26-го поча­лося...

Якщо до цього мешканці Олександрівки чули обстріли десь далеко, то того дня противник підійшов упритул до їхнього мікрорайону. Як потім каза­ли українські військові, на відстань ав­томатної черги. І саме тоді в Олександрівку заїхав перший російський танк (взагалі перший у місті!) Його ко­мандир майор Леонід Щоткін нака­зав. як стало відомо вже в суді, сво­єму підлеглому Михайлу Кулікову розвернути башту в напрямку новобудови, що стояла неподалік і з близької відстані вистрілити в будинок. Снаряд влучив у квартиру на 10-му поверсі. На щастя, людей в ній не було. Обидва окупанти поплатилися за цей постріл — їх узяли в полон і засудили.

- Танк горів. А одного з танкістів наші притягли на зупинку на нашій вулиці, посадили і допитували, - згадує Наталія Петрівна. - Тим часом обстріли тривали, на протилежному боці вулиці загорівся приватний будинок. Отоді ми й зрозуміли, що залишатися вдома небезпечно. Сховатися у своєму погребі ми не могли. Мама просто не спустилися би туди, бо вона ходить тільки з ходунками. Тож ми попросилися до сусіда (у його погребі сходи дуже зручні), та довго там не пробули. Місця було небагато, а крім нас, у той погріб під час обстрілів забігали ще й солдати, які на нашій вулиці окопалися. Тоді ми вирішили піти в підвал двоповерхівки, що поряд, на вулиці Корольова, - подруга виділила нам свою комірчину в ньому. там і жили. Додому я бігала лише готувати їду. Коли ж починалися артобстріли чи авіанальоти, поспішала знову в той підвал, там же ми й ночували.
А 13 березня повертатися Наталії Петрівні та Валентині Павлівні стало нікуди.

«Рятувати не було чого»

Напередодні, 12 березня на нашу вулицю прибився якийсь підо­зрілий незнайомий чоловік. Він ходив від бліндажа до бліндажа і запитував у військових, як дійти до перехрестя. І постійно посміхався. Солдати йому показали. Він пішов, та за 10 хвилин повернувся. І знову з усмішкою погля­дав на ті бліндажі. А на ранок почав­ся масований обстріл. Шо здивувало, прилітало лише на наш бік вулиці, де якраз і були ті бліндажі...

Того райку Наталія Петрівна, як зазвичай, уже збиралася йти додому, щоб приготувати сніданок, однак по­чувши звуки стрільби, вирішила пере­чекати. Та обстріли все не припинили­ся.

— Чоловіки час від часу виходи­ли на вулицю покурити. Під час одно­го з таких перекурів я почула, як ме­не гукають: “Наташо, а твоєму будинку вже даху немає”. Перша думка була: Треба бігти! У дворі є колодязь, то можна з відра водою залити щоб, не дай бог, не почалася пожежа. А нони ж обстрілювали й обстрілюва­ли, та так довго, як ніколи до цього. Я заспокоювала себе, що дах - то не найгірше, можна будинок і заново накрити. А потім хлопці крикнули, що на нашій вулиці почалася пожежа. Ли­ше тоді я піднялася нагору. Горіли су­сідський будинок і гараж. Мій дім ще стояв, тільки без даху. Підошви на но­гах просто горіли, хотілося негайно кинутися до дому рятувати його. Ду­мала прорахувати, скільки хвилин є між обстрілами Добре, що втрима­лася. А тоді побачила, як і з моєї до­мівки пішов димок. Спустилася вниз, щоб не дивитися, що буде далі. Коли ж вийшла, будинок уже палав. Спостерігала за цим неначе в кіно. Здавалося, що все це не насправді. До вечора тут усе горіло, потім тліло. На своє подвір'я я потрапила лише на­ступного дня. Рятувати тут уже не бу­ло чого...

Життя безхатченків

Із того часу в Наталії Сенченко та її мами почалося життя безхатченків — Не буду лукавити, мені пропо­нували виїхати, але через маму я не погодилась, — зізнається Наталія. — Постійно переживаю, щоб їй хоча б більш-менш зручно було. Ну куди її з ходунками везти?
35 діб ми прожили в підвалі, — долучається до розмови Валентина Павлівна. — Потім знайомий пустив нас у свою квартиру. Його родина на той час виїхала, а він сам перебрав­ся до мами. Жили ми там, поки в міс­то но повернулася його сім ’я. Що бу ­ло робити? Пішли ми на своє дворище. Оселилися в сараї.



Я тут і ночува­ла, а Наташа ходила на ніч до знайо­мої, бо для двох тут місця немає .Ме­ні вдома добре. Якби не морози, так тут і залишилась би. Я ж розумію, що стара хвора жінка в хаті не потрібна нікому. Отож і не хочу людям додава­ти клопоту. Та на зиму таки доведеть­ся проситися до знайомих, більше ні­куди...
Комісія, яка обстежувала пошко­джені будинки в Олександрівці. нада­ла висновок, що помешкання Наталії Сенченко повністю Зруйноване. За­вдяки цьому вдалося отримати допо­могу від міськради.

- І все більше про нас ніхто не згадував, — розводить руками жінка. — Я хотіла проситися в модульне містечко. Дали мені перелік докумен­тів, які треба зібрати. Уже хотіла цим списком зайнятися, а потім дізналася, що будиночки чотиримісні. От як мама з її обмеженими можливостями жи­тиме з чужими людьми? Довелося цю ідею відкинути. Чесно, зараз не знаю, до кого і звернутися по допомогу.
По­ки тепло було, потроху сама розбира­ла тут завали. Майже всі наші речі зго­ріли. Вціліли мої чоботи і босоніжки, мамина куртка, ну й трохи іншого одя­гу. Правда, на початку літа один во­лонтер до нас їздив. Кілька разів гуманітарку привіз - і все. Мабуть, припи­нив цим займатися. Більше ні влада, ні волонтери тут не з ’являлися. А ми ж тут такі не одні.

Усього в Олександрів­ні розбиьо 25 будинків. На нашій ву­лиці вщент - дев'ять. Усі поряд, на центральній вулиці, на виду у усіх. Та при цьому про нас неначе всі забули. Звісно, зараз усі зададуться запитан­ням: а чого ж вони хочуть? В ідеалі в майбутньому хотілось би відбудувати на цій ділянці будиночок, хай і неве­личкий. Добре розуміємо, що матері­ально місцева влада допомогти в цьо­му не може. Однак, і самі ми навряд чи колись матимемо змогу це зробити, як і більшість наших сусідів. Тому ду­же просимо, щоб хтось допоміг бодай порадою, куди і як звернутися по допомогу. Може, є якісь фонди, громад­ські організації. Жалітися, що нам погано, не хочеться. Я до такого не зни­кла, навпаки, сама звикла всім допомагати, звикла в усьому шукати пози­тив, то й зараз радію - що залишили­ся живими, що більш-менш здорові, з городу врожай зібрали, то не голо­дуємо, проте... Жаль все-таки, що отак-от залишилися безхатченками, а ніхто на нас не звертає уваги, неначе живемо не в цьому місці, а десь окре­мо. Поки що втішаємо себе одним - прийде Перемога і все владнається Скоріше б дочекатися!

Джерело: газета "Гарт" від 24.11.2022, Катерина ДРОЗДОВА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (2)
Оптиміст2022-11-25 23:31:23 ответить

Наївні, гадають що після перемоги все владнається. Нехай чекають.

Тетяна2022-11-27 18:56:30 ответить

Дайте адресу цих людей, а краще номер телефону..

Оставить комментарий

Имя
Комментарий
другие новости
Суддя Демченко виправдав В‘ячеслава Почепа, який попався поліції нетве... 2023-02-08 10:51:39 В‘ячеслав Чаус пояснив нетверезий стан підлеглого Андрія Шемця поїздко... 2023-02-08 09:49:09 Где купить рюкзак адидас? 2023-02-07 17:30:00 Засновник МРП «Єгер» Михайло Рева: "Утримання приватного мисливського ... 2023-02-07 12:54:38 Чотирьох захисників з Чернігівщини провели в останню путь (фото) 2023-02-06 18:00:19 58-річний Сергій Шинкаренко Чернігова живе в сараї 2023-02-06 17:09:47 Ярослав Моргацький з Чернігова збирає кошти на ЗСУ 2023-02-06 17:00:23 60-літній Олександр Чаус весь час бойових дій лишався жити на Бобровиц... 2023-02-06 16:51:51 Мешканці підтоплених сіл Чернігівщини лишаються відрізаними від цивілі... 2023-02-06 16:42:27 У Чернігові встановлять 80 велопарковок 2023-02-06 16:32:59