Марія Чернега з Носівки розповіла, як провела на робочому місці 49 діб, через війну
2024-02-23 15:04:43


Уранці 24 лютого 2022 року Марія Чернега з Носівки приїхала на роботу. І провела на робочому місці 49 діб. Після того як у липні 2022-го про Марію розповів мер Києва Віталій Кличко, нашу землячку стали називати «символом столичного метро» й дякувати в її особі всім працівникам Київського метрополітену.

Марія Чернега, фото з сайту "Вечірній Київ"
Із допису Віталія Кличка у фейсбуці:
«Сьогодні — історія про жінку, вид чиєї роботи в перші місяці широкомасштабної агресії росії залежали комфорт і безпека сотень киян, які ховалися від ракетних ударів по місту на станції столичного метрополітену «Лук'янівська».
Це історія про 38-річну чергову станції метро «Лук’янівська» Марію Чернегу. У перший день широкомасштабного вторгнення росіі в Україну вона не злякалася і, незважаючи на то, що мешкає в Чернігівській області, приїхала но роботу в Київ, і працювала помад місяць на глибині 90 метрів під землею. Окрім звичної роботи чергової по станції — прийому та відправки потягів, допомоги маломобільним пасажирам, підтримки зв'язку з іншими станціями метро «зеленої гілки», допомагала організовувати життя киян у підземці: роздавати гуманітарну допомогу, їжу, стежити за порядком і безпекою не станції.
Під час чергування Марії стався й ракетний удар поряд зі станцією 15 березня, у результаті якого був частково пошкоджений вестибюль «Лук'янівської». Тоді станцію закрили на кілька днів для усунення пошкоджень...»
Як усе було, Марія згадує за кілька днів до другої річниці вторгнення.
— Я працюю черговою по станції метро з 2003 року, саме на «Лук'янівській» — зз 2008-го. 24 лютого у мене була денна зміна - з 8.00 до 20.00. Із самого ранку вже бахкало, але транспорт ходив, yсі їхали на роботу. Було страшно, проте не вірилося, що це надовго, думали — дань-два максимум. А затяглося...
Наша станція зразу почала працювати як укриття. Люди спускалися на платформу з домашніми тваринами, з валізами. У нас один поїзд стояв для укриття пасажирів, у ньому розміщувалися в основному люди похилого віку та з дітками, щоб їм було комфортніше А на платформі ставили намети, стелили матраци, подушки. У перші дні на станції постійно перебувало 900-1000 чоловік, пізніше — 300-400. Місцеві, хто жив неподалік вдень ходили додому, а на ніч поверталися. Ночували спускалося багато людей. Щоб їх відволікати, нам на станцію привезли і встановили проєктор, крутили фільми, мультики, адже багато було сімей з дітками.
Коли стало зрозуміло, що бойові дії затягуються, й люди почали виїжджати на евакуацію, добиралися на залізничний поїзд метрополітеном. У нас пустили один потяг в обидва боки. Ми працювали в залежності від того, як треба було організовувати рух. Повідомляли пасажирам, що йде потяг. Було, вони чекали його хвилин 20, а бувало, що й 40, бо збиралося багато людей, ще й із речами.
Весь той час працювати було незвично й важкувато, адже, крім своєї роботи як чергової, я мала приділити увагу кожному, хто просив про допомоги. Люди звертались хто по що. Ми гріли їм обіди в наших мікрохвильовках, робили чай, каву, ділилися їжею, якимись необхідними речами...
Добратися додому я можливості не мала. Залізницю пошкодили, а їхати трасою по нашому ніжинському напрямку було небезпечно, поки там ішли бойові дії. Відпрацювавши, ми піднімалися перепочити нагору в службове приміщення (вони призначені для іншого, але з огляду на ситуацію нам - персоналу, який лишився, - дозволили ними користуватися).
Я дуже сумувала за чоловіком і дочкою (на той час Ані бую 16). І вони - за мною. Слава Богу, моя родина (батьки Марії теж у Носівці. — Авт.) була в безпеці. Ми зідзвонювалися. Хоч я й працювала під землею, рідні все одно переживали за мене. Особливо після ракетного удару 15 березня.
Він стався десь о п'ятій ранку; я чергувала в нічну зміну. У нас є пристрої охоронної сигналізації, і всі вони спрацювали — прилади пищали, мигали. По камерах відео-спостереження не було нічого видно, летіли осколки скла, пилюка... Станцію закрили, через нас поїзди йшли не зупиняючись. Але дуже швидко — буквально за кілька днів — усе прибрали і станцію відкрили.
Додому Марія потрапила лише 13 квітня.
— Чоловік приїхав по мене машиною. Був маршрут, яким направляли. Дорога видалась важкою і страшною, у селах я побачила розбиті будинки й техніку... А вдома були обійми і сльози радості!
— Після допису мера столиці про Вас відчули себе знаменитістю?
- Було приємно, але я до цього ставлюся спокійно. Ми під час кожної зміни, можна сказати, публічні люди, - сміється Марія і вже серйозно додає: - Я просто виконую свою роботу, яка є дуже відповідальною.
І зараз, через 2 роки, після початку великої війни, на її станцію приходять ховатися від обстрілів.
— У цей район був уже не один приліт, тому під час повітряної тривоги наша станція як, укриття працює цілодобово.
Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова
коментарі (0)

Марія Чернега, фото з сайту "Вечірній Київ"
Із допису Віталія Кличка у фейсбуці:
«Сьогодні — історія про жінку, вид чиєї роботи в перші місяці широкомасштабної агресії росії залежали комфорт і безпека сотень киян, які ховалися від ракетних ударів по місту на станції столичного метрополітену «Лук'янівська».
Це історія про 38-річну чергову станції метро «Лук’янівська» Марію Чернегу. У перший день широкомасштабного вторгнення росіі в Україну вона не злякалася і, незважаючи на то, що мешкає в Чернігівській області, приїхала но роботу в Київ, і працювала помад місяць на глибині 90 метрів під землею. Окрім звичної роботи чергової по станції — прийому та відправки потягів, допомоги маломобільним пасажирам, підтримки зв'язку з іншими станціями метро «зеленої гілки», допомагала організовувати життя киян у підземці: роздавати гуманітарну допомогу, їжу, стежити за порядком і безпекою не станції.
Під час чергування Марії стався й ракетний удар поряд зі станцією 15 березня, у результаті якого був частково пошкоджений вестибюль «Лук'янівської». Тоді станцію закрили на кілька днів для усунення пошкоджень...»
Як усе було, Марія згадує за кілька днів до другої річниці вторгнення.
— Я працюю черговою по станції метро з 2003 року, саме на «Лук'янівській» — зз 2008-го. 24 лютого у мене була денна зміна - з 8.00 до 20.00. Із самого ранку вже бахкало, але транспорт ходив, yсі їхали на роботу. Було страшно, проте не вірилося, що це надовго, думали — дань-два максимум. А затяглося...
Наша станція зразу почала працювати як укриття. Люди спускалися на платформу з домашніми тваринами, з валізами. У нас один поїзд стояв для укриття пасажирів, у ньому розміщувалися в основному люди похилого віку та з дітками, щоб їм було комфортніше А на платформі ставили намети, стелили матраци, подушки. У перші дні на станції постійно перебувало 900-1000 чоловік, пізніше — 300-400. Місцеві, хто жив неподалік вдень ходили додому, а на ніч поверталися. Ночували спускалося багато людей. Щоб їх відволікати, нам на станцію привезли і встановили проєктор, крутили фільми, мультики, адже багато було сімей з дітками.
Коли стало зрозуміло, що бойові дії затягуються, й люди почали виїжджати на евакуацію, добиралися на залізничний поїзд метрополітеном. У нас пустили один потяг в обидва боки. Ми працювали в залежності від того, як треба було організовувати рух. Повідомляли пасажирам, що йде потяг. Було, вони чекали його хвилин 20, а бувало, що й 40, бо збиралося багато людей, ще й із речами.
Весь той час працювати було незвично й важкувато, адже, крім своєї роботи як чергової, я мала приділити увагу кожному, хто просив про допомоги. Люди звертались хто по що. Ми гріли їм обіди в наших мікрохвильовках, робили чай, каву, ділилися їжею, якимись необхідними речами...
Добратися додому я можливості не мала. Залізницю пошкодили, а їхати трасою по нашому ніжинському напрямку було небезпечно, поки там ішли бойові дії. Відпрацювавши, ми піднімалися перепочити нагору в службове приміщення (вони призначені для іншого, але з огляду на ситуацію нам - персоналу, який лишився, - дозволили ними користуватися).
Я дуже сумувала за чоловіком і дочкою (на той час Ані бую 16). І вони - за мною. Слава Богу, моя родина (батьки Марії теж у Носівці. — Авт.) була в безпеці. Ми зідзвонювалися. Хоч я й працювала під землею, рідні все одно переживали за мене. Особливо після ракетного удару 15 березня.
Він стався десь о п'ятій ранку; я чергувала в нічну зміну. У нас є пристрої охоронної сигналізації, і всі вони спрацювали — прилади пищали, мигали. По камерах відео-спостереження не було нічого видно, летіли осколки скла, пилюка... Станцію закрили, через нас поїзди йшли не зупиняючись. Але дуже швидко — буквально за кілька днів — усе прибрали і станцію відкрили.
Додому Марія потрапила лише 13 квітня.
— Чоловік приїхав по мене машиною. Був маршрут, яким направляли. Дорога видалась важкою і страшною, у селах я побачила розбиті будинки й техніку... А вдома були обійми і сльози радості!
— Після допису мера столиці про Вас відчули себе знаменитістю?
- Було приємно, але я до цього ставлюся спокійно. Ми під час кожної зміни, можна сказати, публічні люди, - сміється Марія і вже серйозно додає: - Я просто виконую свою роботу, яка є дуже відповідальною.
І зараз, через 2 роки, після початку великої війни, на її станцію приходять ховатися від обстрілів.
— У цей район був уже не один приліт, тому під час повітряної тривоги наша станція як, укриття працює цілодобово.
Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова
Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш
Telegram.
Залишити коментар
інші новини
Велосипедний Чернігів: шлях до безпечної та зручної велоінфраструктури
2025-09-18 13:34:17
У Мені родина Корнієвських облаштувала равликову ферму
2025-09-18 11:55:21
Ще одна районна газета опинилася на грані існування
2025-09-18 11:36:21
Прокуратура проти ліцею: у чому звинувачують директорку Добрянського ...
2025-09-18 10:52:31
Ольга Самойленко з Куликівки зібрала картоплі з 10 соток, як торік з 1...
2025-09-18 10:50:34
На Чернігівщині попрощалися з трьома захисниками
2025-09-18 10:18:07
У день рятівника росіяни вбили безпілотниками рятувальника ДСНС, двоє ...
2025-09-18 10:03:58
У «Весільному салоні» на Чернігівщині шиють українські прапори
2025-09-17 14:54:35
Кошики з лози у майстра з Чернігівщини розбираються миттєво
2025-09-17 14:49:25
Олександр Горлатенко з Прилук - фанат «тихого полювання»
2025-09-17 14:22:14