Марія Чернега з Носівки розповіла, як провела на робочому місці 49 діб, через війну
2024-02-23 15:04:43
1795
0
Уранці 24 лютого 2022 року Марія Чернега з Носівки приїхала на роботу. І провела на робочому місці 49 діб. Після того як у липні 2022-го про Марію розповів мер Києва Віталій Кличко, нашу землячку стали називати «символом столичного метро» й дякувати в її особі всім працівникам Київського метрополітену.

Марія Чернега, фото з сайту "Вечірній Київ"
Із допису Віталія Кличка у фейсбуці:
«Сьогодні — історія про жінку, вид чиєї роботи в перші місяці широкомасштабної агресії росії залежали комфорт і безпека сотень киян, які ховалися від ракетних ударів по місту на станції столичного метрополітену «Лук'янівська».
Це історія про 38-річну чергову станції метро «Лук’янівська» Марію Чернегу. У перший день широкомасштабного вторгнення росіі в Україну вона не злякалася і, незважаючи на то, що мешкає в Чернігівській області, приїхала но роботу в Київ, і працювала помад місяць на глибині 90 метрів під землею. Окрім звичної роботи чергової по станції — прийому та відправки потягів, допомоги маломобільним пасажирам, підтримки зв'язку з іншими станціями метро «зеленої гілки», допомагала організовувати життя киян у підземці: роздавати гуманітарну допомогу, їжу, стежити за порядком і безпекою не станції.
Під час чергування Марії стався й ракетний удар поряд зі станцією 15 березня, у результаті якого був частково пошкоджений вестибюль «Лук'янівської». Тоді станцію закрили на кілька днів для усунення пошкоджень...»
Як усе було, Марія згадує за кілька днів до другої річниці вторгнення.
— Я працюю черговою по станції метро з 2003 року, саме на «Лук'янівській» — зз 2008-го. 24 лютого у мене була денна зміна - з 8.00 до 20.00. Із самого ранку вже бахкало, але транспорт ходив, yсі їхали на роботу. Було страшно, проте не вірилося, що це надовго, думали — дань-два максимум. А затяглося...
Наша станція зразу почала працювати як укриття. Люди спускалися на платформу з домашніми тваринами, з валізами. У нас один поїзд стояв для укриття пасажирів, у ньому розміщувалися в основному люди похилого віку та з дітками, щоб їм було комфортніше А на платформі ставили намети, стелили матраци, подушки. У перші дні на станції постійно перебувало 900-1000 чоловік, пізніше — 300-400. Місцеві, хто жив неподалік вдень ходили додому, а на ніч поверталися. Ночували спускалося багато людей. Щоб їх відволікати, нам на станцію привезли і встановили проєктор, крутили фільми, мультики, адже багато було сімей з дітками.
Коли стало зрозуміло, що бойові дії затягуються, й люди почали виїжджати на евакуацію, добиралися на залізничний поїзд метрополітеном. У нас пустили один потяг в обидва боки. Ми працювали в залежності від того, як треба було організовувати рух. Повідомляли пасажирам, що йде потяг. Було, вони чекали його хвилин 20, а бувало, що й 40, бо збиралося багато людей, ще й із речами.
Весь той час працювати було незвично й важкувато, адже, крім своєї роботи як чергової, я мала приділити увагу кожному, хто просив про допомоги. Люди звертались хто по що. Ми гріли їм обіди в наших мікрохвильовках, робили чай, каву, ділилися їжею, якимись необхідними речами...
Добратися додому я можливості не мала. Залізницю пошкодили, а їхати трасою по нашому ніжинському напрямку було небезпечно, поки там ішли бойові дії. Відпрацювавши, ми піднімалися перепочити нагору в службове приміщення (вони призначені для іншого, але з огляду на ситуацію нам - персоналу, який лишився, - дозволили ними користуватися).
Я дуже сумувала за чоловіком і дочкою (на той час Ані бую 16). І вони - за мною. Слава Богу, моя родина (батьки Марії теж у Носівці. — Авт.) була в безпеці. Ми зідзвонювалися. Хоч я й працювала під землею, рідні все одно переживали за мене. Особливо після ракетного удару 15 березня.
Він стався десь о п'ятій ранку; я чергувала в нічну зміну. У нас є пристрої охоронної сигналізації, і всі вони спрацювали — прилади пищали, мигали. По камерах відео-спостереження не було нічого видно, летіли осколки скла, пилюка... Станцію закрили, через нас поїзди йшли не зупиняючись. Але дуже швидко — буквально за кілька днів — усе прибрали і станцію відкрили.
Додому Марія потрапила лише 13 квітня.
— Чоловік приїхав по мене машиною. Був маршрут, яким направляли. Дорога видалась важкою і страшною, у селах я побачила розбиті будинки й техніку... А вдома були обійми і сльози радості!
— Після допису мера столиці про Вас відчули себе знаменитістю?
- Було приємно, але я до цього ставлюся спокійно. Ми під час кожної зміни, можна сказати, публічні люди, - сміється Марія і вже серйозно додає: - Я просто виконую свою роботу, яка є дуже відповідальною.
І зараз, через 2 роки, після початку великої війни, на її станцію приходять ховатися від обстрілів.
— У цей район був уже не один приліт, тому під час повітряної тривоги наша станція як, укриття працює цілодобово.
Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова
коментарі (0)

Марія Чернега, фото з сайту "Вечірній Київ"
Із допису Віталія Кличка у фейсбуці:
«Сьогодні — історія про жінку, вид чиєї роботи в перші місяці широкомасштабної агресії росії залежали комфорт і безпека сотень киян, які ховалися від ракетних ударів по місту на станції столичного метрополітену «Лук'янівська».
Це історія про 38-річну чергову станції метро «Лук’янівська» Марію Чернегу. У перший день широкомасштабного вторгнення росіі в Україну вона не злякалася і, незважаючи на то, що мешкає в Чернігівській області, приїхала но роботу в Київ, і працювала помад місяць на глибині 90 метрів під землею. Окрім звичної роботи чергової по станції — прийому та відправки потягів, допомоги маломобільним пасажирам, підтримки зв'язку з іншими станціями метро «зеленої гілки», допомагала організовувати життя киян у підземці: роздавати гуманітарну допомогу, їжу, стежити за порядком і безпекою не станції.
Під час чергування Марії стався й ракетний удар поряд зі станцією 15 березня, у результаті якого був частково пошкоджений вестибюль «Лук'янівської». Тоді станцію закрили на кілька днів для усунення пошкоджень...»
Як усе було, Марія згадує за кілька днів до другої річниці вторгнення.
— Я працюю черговою по станції метро з 2003 року, саме на «Лук'янівській» — зз 2008-го. 24 лютого у мене була денна зміна - з 8.00 до 20.00. Із самого ранку вже бахкало, але транспорт ходив, yсі їхали на роботу. Було страшно, проте не вірилося, що це надовго, думали — дань-два максимум. А затяглося...
Наша станція зразу почала працювати як укриття. Люди спускалися на платформу з домашніми тваринами, з валізами. У нас один поїзд стояв для укриття пасажирів, у ньому розміщувалися в основному люди похилого віку та з дітками, щоб їм було комфортніше А на платформі ставили намети, стелили матраци, подушки. У перші дні на станції постійно перебувало 900-1000 чоловік, пізніше — 300-400. Місцеві, хто жив неподалік вдень ходили додому, а на ніч поверталися. Ночували спускалося багато людей. Щоб їх відволікати, нам на станцію привезли і встановили проєктор, крутили фільми, мультики, адже багато було сімей з дітками.

Весь той час працювати було незвично й важкувато, адже, крім своєї роботи як чергової, я мала приділити увагу кожному, хто просив про допомоги. Люди звертались хто по що. Ми гріли їм обіди в наших мікрохвильовках, робили чай, каву, ділилися їжею, якимись необхідними речами...
Добратися додому я можливості не мала. Залізницю пошкодили, а їхати трасою по нашому ніжинському напрямку було небезпечно, поки там ішли бойові дії. Відпрацювавши, ми піднімалися перепочити нагору в службове приміщення (вони призначені для іншого, але з огляду на ситуацію нам - персоналу, який лишився, - дозволили ними користуватися).
Я дуже сумувала за чоловіком і дочкою (на той час Ані бую 16). І вони - за мною. Слава Богу, моя родина (батьки Марії теж у Носівці. — Авт.) була в безпеці. Ми зідзвонювалися. Хоч я й працювала під землею, рідні все одно переживали за мене. Особливо після ракетного удару 15 березня.
Він стався десь о п'ятій ранку; я чергувала в нічну зміну. У нас є пристрої охоронної сигналізації, і всі вони спрацювали — прилади пищали, мигали. По камерах відео-спостереження не було нічого видно, летіли осколки скла, пилюка... Станцію закрили, через нас поїзди йшли не зупиняючись. Але дуже швидко — буквально за кілька днів — усе прибрали і станцію відкрили.
Додому Марія потрапила лише 13 квітня.
— Чоловік приїхав по мене машиною. Був маршрут, яким направляли. Дорога видалась важкою і страшною, у селах я побачила розбиті будинки й техніку... А вдома були обійми і сльози радості!
— Після допису мера столиці про Вас відчули себе знаменитістю?
- Було приємно, але я до цього ставлюся спокійно. Ми під час кожної зміни, можна сказати, публічні люди, - сміється Марія і вже серйозно додає: - Я просто виконую свою роботу, яка є дуже відповідальною.
І зараз, через 2 роки, після початку великої війни, на її станцію приходять ховатися від обстрілів.
— У цей район був уже не один приліт, тому під час повітряної тривоги наша станція як, укриття працює цілодобово.
Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова
Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш
Telegram.
Залишити коментар
інші новини
Анатолій Васильченко з села Журавка тримає 8 котів і 10 собак
2025-11-05 13:47:28
Ковзанка під відкритим небом незабаром запрацює у Прилуках
2025-11-05 13:15:28
В екопарку «Деревіль» на Чернігівщині можна погладити буйволів і шотла...
2025-11-05 12:48:40
У селі на Чернігівщині впав шахед, але не вибухнув
2025-11-05 12:37:03
У громадському транспорті Чернігова почастішали акти вандалізму
2025-11-05 12:21:43
У Чернігові чоловік із ножем кидався на людей біля магазину
2025-11-05 12:09:28
На Чернігівщині попрощались з двома захисниками
2025-11-05 11:51:13
Стало відомо, чому немає гарячого харчування у чернігівських гімназіях...
2025-11-05 11:33:06
21-річна вдова Вероніка Куковицька: «Коли Ваня зник безвісти, я була н...
2025-11-05 11:09:20
Росіяни оприлюднили відео з полоненим з Чернігівської області
2025-11-05 11:02:03



