Дмитро Сурай пішов воювати заради двох своїх синів

2024-05-17 14:49:35
1050 0
Народна мудрість каже: справжній чоловік за своє життя повинен збудува­ти будинок, посадити дерево і народити сина. Ічнянець Дмитро Сурай за свої 28 років дере­во устиг посадити, й не одне, аж двох синів народили з дружиною Оксаною, Нікіту і Дім Дімича, і лише будинок не звів. Загарбницька росія позбавила мо­лодого чоловіка такої змоги. Боляче, дуже боляче.



Дмитро ще змалечку мріяв будувати. Захопле­но розповідав, як виросте і збудує лікарню, велику і красиву, - бабуся часто хворіла, тож онучок тур­бувався за неї як умів, і новий будинок для своєї сім’ї, щоб у кожного була своя кімната, і школу ми­стецтв простору...

Мама Тетяна, аж чорна від горя, проясніла, як за­говорили про маленького Дмитрика. Народився він 6 вересня 1994 року в Ічні. Ріс добрим світлим хлоп­чиком. Турбувався за всіх. Родина переїздила то в Прилуки, то у Більмачівку, звідки родом мама, то знову в Ічню. Був період, коли вони жили утрьох: мама із старшим Дмитром і молодшою Дариною. І школяриком хлопчик до початку занять встигав і дров нарубати, і по госпо­дарству допомогти. А сам був дрібненький-дрібненький. «Йому навіть місце в автобусі вступали».

В Ічні закінчив дев’ять класів Ічнянської ЗОШ №4 і вступив у Прилуцьке ПТУ на електрогазозварника - ніяк не відпускала його мрія будувати. Але роботи за спеціальністю не знай­шов і влаштувався на ро­боту у «Голдпак», там же працювала і його мама.

Двадцятирічним його призвали до армії. Слу­жив у Дніпрі. Через пів року служби строковиків почали схиляти підпи­сувати контракт. Дмитро зателефонував матері і попросив оформити но­таріально від неї дозвіл: хотів іти воювати вже тоді. Звісно, мати відмовила, і він навіть деякий час не телефонував, так демон­стрував свою образу.

Невдовзі після демобілі­зації хлопець одружився, а там і став батьком пер­вістка. Обов’язки чоловіка і батька спонукали Дми­тра їхати шукати більших заробітків. Влаштувався на роботу аж у Полтаві, де працював на будівництві за своєю спеціальністю.

У круговерті життя сім’я поповнилася ще одним хлопчиком - Дмитриком. На цьому імені наполіг саме батько, щоб був Дім Дімич. Так, а не інакше його тепер і кличуть.

Війна застала Дмитра у Полтаві. Дорогою на ро­боту він ще навіть й не підозрював, що сталося таке лихо. Тільки звернув увагу, що багато машин на дорогах. На роботі йому сказали їхати додому. До вечора дістався Гребінки, бо громадський транс­порт уже не ходив. З Гре­бінки його забирала мама з вітчимом.

Як Ічнянщина стала віль­ною і запрацювали під­приємства, він знову по­вернувся на «Голдпак».

8 листопада вранці Дмит­ро сказав матері, що йде проходити комісію, «бо втратив права і буде по­новлювати». Нічого не за­підозривши, мати пішла на роботу. Та подзвонила середня донька і сказа­ла, що Дмитро проходить медкомісію до війська.

Так Дмитро Сурай став військовослужбовцем ЗСУ До 31 грудня він був в Ічні: стояв на блокпостах, виконував інші обов’язки. Разом з ним були його то­вариші. А далі їх розкида­ло кого куди.

Дмитра спочатку пере­кинули у Миколаїв. Тепер він служив у саперній роті. Місяць навчалися, потім їх перекинули в Донецьку область, у Красну гору, Парасковіївку.

У саперів завдання або мінувати, або розмінува­ти. І кожен рух важить життя. Як він говорив: «Без права на помилку». У Дмитра мінування ви­ходило дуже професій­но, йому доручали дуже відповідальні завдання. Знали, що виконає, попри все:обстріли, авіаційні бомбардування. Земля горітиме, а він свою спра­ву зробить.

Щодня війна збирала свої «трофеї». Гинули най­кращі воїни.
Важко переживав Дмит­ро втрати своїх побра­тимів. Один за одним ги­нули ті, з ким розпочинав воєнну дорогу наш зем­ляк. Земляка з Козельця дуже поранили, і він так на службу й не повернувся.

Вадим якось необачно наступив на міну, сам за­гинув і декілька поране­них. Навіть говорити не міг Дмитро про цю важку для себе втрату, мати чула у трубку як він плакав.

Підірвали міст і Іван Іва­нович із Прилук загинув під час штурму. Побра­тими бачили, як він упав, скошений кулею, але за­брати тіло під рясним до­щем смертоносних куль та осколків не могли. На той вихід Дмитро Сурай не пішов через контузію. Потім воїн все казав, що, якби він тоді був, то виніс би тіло Івана Івановича.

- Він таким був завжди, готовим допомогти усім. За всіх турбувався. Осо­бливо переживав за мо­лодих хлопців, яких ки­нули на передок. Казав, краще б я за них пішов на завдання. І я завжди за нього переживала, бо знала його, що він буде робити усе на всі сто від­сотків. А сам худенький, вісімдесят кіло, а тягне на собі ще стільки всього. Я оце думаю часто про ньо­го: як йому там було, як він не боявся. Як він боровся із тим страхом. Хоча сам він казав, що страшно як заходиш і як виходиш, а поки робиш роботу (мі­нуєш, - Авт.) не страшно. Мінували вони у ворога «під носом». Це було зав­жди поночі, тоді ми з ним на зв’язку були до того часу, доки він не напише, що вони виїхали. І так усі сім місяців, - каже мама.

Потім Красну гору захо­пили і їх перебазували під самий Бахмут. За якийсь час те що вони мінували, треба було розміновува­ти. Почалися штурми на­ших військ і тут почалося справжнє пекло.

Якось командир викли­кав Дмитра і сказав, що відряджає його до штур­мової бригади як грамот­ного сапера, який знадо­бився б під час бойових завдань. А виявилося, що із сапера йому довело­ся перекваліфікуватися у гранатометника-кулеметника. Штурмову бри­гаду дуже розбили, тому з новачків створили но­вий підрозділ. Із 15 липня вони тренувалися по де­сять годин. Його побратими-сапери переконували повернутися назад, але він казав, що не для того він пішов воювати, щоб ховатися.

Син із мамою був на по­стійному зв’язку. Вона відчувала всі його тривоги і болі. А він переймався за мамине здоров’я, з яким не все було гаразд.

- Як він тієї ночі готувався до штурму, якесь відчуття було незрозуміле. Діма сказав, що виїжджають сьогодні - і змовк, а я собі не можу й слова сказати. Так і мовчали. Ще в 00,30 із 15-го на 16 серпня напи­сав: «Виїхали» - і все. Далі лише тиша, жодних пові­домлень чи дзвінка.

16 серпня 2023 року Дмитро Сурай загинув під час штурму рашистських позицій. Вони тоді вибили кацапів і тримали оборо­ну, чекаючи на підкріплен­ня. Та ворог посилив об­стріли і забрав багато життів українських бійців, які так і не пробилися до побратимів. Ні цього дня, ні наступного, ні через три дні.

Незрима єдність мами і сина кричала, що із Дмит­ром щось сталося. Тієї ночі мати ні крапельки не спала, було відчуття, що у груди хтось сокиру встромив. Такий був біль невимовний. У передчут­ті непоправного тривога міцними кліщами скувала тієї ночі й вітчима. Щось говорило про велику біду. А 20 серпня матері при­несли сповіщення, що під час бойових дій під Бахмутом її син Дмитро Сурай безвісти зник.

Десь перед першим вересня побратими за­телефонували їй, щоб приїхали за автомобілем Дмитра. Його він купив, як приїздив додому у від­пустку, і ним же поїхав на позиції. Всю дорогу до Слов’янська мати три­малася за думку, що то Дмитро так їй хоче зро­бити сюрприз. І навіть як вони приїхали і вийшли побратими Дмитра, з яки­ми родина була знайома, бо приїздила до сина у червні 23-го на декілька днів у Слов‘янськ, вона все сподівалася, що ось він вийде із сховку і розвіються усі чорні хмари і спаде із серця камінь. Та, на жаль, цього так і не ста­лося.

Пошуки тривали декіль­ка місяців. Куди тільки не зверталася родина, у кого тільки не шукали відповіді на єдине питання - що із Дмитром? Не вірила мати у загибель дитини. У згорьованому серці ще тепліла надія, може син живий і у полоні? Аж доки Тетяні Сурай не повідо­мили, що встановлене співпадіння ДНК тіла, по­вернутого під час обміну тілами загиблих, і ДНК із бази рідних. Збіглися зразки батька, Дмитра Сурая, і старшого сина Нікіти. Було це у жовтні минулого року.

Та вони ще раз, 11 груд­ня, їздили здавали ДНК, щоб мати стовідсотко­ве підтвердження. Адже першого разу не було результатів ДНК ні по ма­тері, ні по батьку Дмитра.

І цього разу ДНК-експертиза підтвердила співпадіння ДНК усіх рідних із ДНК загиблого.

- Як зазначено у довід­ці судмедекспертизи, Діма загинув від вибухо­вої хвилі: тіло ціле, але усі кісточки потрощені. Смерть була миттєвою. Бо я боялася, щоб бува його у полоні не катували. Та він уже був мертвим, коли вивозили тіло, - не стримуємо сліз разом з мамою.

Лише через п’ять міся­ців після загибелі тіло вої­на змогли віддати землі. Здалеку видно місце по­ховання Героя на Шибен- ському кладовищі в Ічні, де майорить державний прапор.

Чотирирічний Дім Дімич уже не просить зателефо­нувати татові як прихо­дить до бабусі Тані в гості. Лише дивиться на фото­графію, що висить на стіні у кімнаті, і плаче...

Джерело: газета «Трудова слава», Ніна Наливайко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)

Оставить комментарий

Имя
Комментарий
другие новости
53-річний відомий гончар Чернігівщини став військовим 2024-06-24 19:46:41 У Чернігові попрощалися зі старшим солдатом Пуховим Олександром 2024-06-24 19:27:30 На Чернігівщині укриття дорожчі, ніж школи 2024-06-24 19:15:51 Олександр Глинський, власник приватного реабілітаційного центру «Вітал... 2024-06-24 18:53:19 У Чернігові зник чоловік 2024-06-24 18:21:25 Підприємиця Людмила Синюта вирощує полуницю на 50 сотках землі 2024-06-24 18:12:03 Алла Стеченко створила лавандову локацію під Черніговом, де можна пров... 2024-06-24 17:47:23 Воїна з Чернігівщини нагороджено відзнакою Головнокомандувача Збройних... 2024-06-24 17:31:57 Мати загиблого Владислава Грищенка, на лівій руці набила тату з фото с... 2024-06-24 17:16:59 У Чернігові 33-річний чоловік повертався з весілля і отримав ніж у спи... 2024-06-24 16:59:59