Родина Строгих з Новоселівки розповіла, як отримали новий будинок від американців
2024-05-21 13:06:51
1078
0
У родини Строгих у Новоселівці Киселівської громади було два будинки в одному дворі (їх розділяв лише город). В одному жили Микола Миколайович і Валентина Іванівна (їм нині 54 і 53), їхні син Володимир (йому 26) і дочка Юлія зі своїм синочком Матвійчиком. У другому - мама Миколи Миколайовича, Ольга Андріївна. Клята повномасштабна війна спочатку розлучила рідних, а потім і відняла зразу дві домівки...
Родина Строгих (зліва направо): Ольга Андріївна, Микола Миколайович, Юлія з Матвієм, Володомир і Валентина Іванівна з американською гостею-благодійницею Сюзен Вебер
РОЗЛУКА
31-річна Юлія Строга розповідав про початок вторгнення для їхньої сім'ї:
- 25 лютого брат відвіз нас із Матвієм до дядька у Вознесенське, а батьки ще їздили на роботу (тато охороняв один об'єкт у Чернігові, а мама працювала молодшою медсестрою в Чернігівській районній лікарні). Після чергувань вони теж приїжджали у Вознесенське. 1 березня Вова знову відвіз маму на роботу, а 2-го, коли вона була ще там, рашисти обстріляли крилатими ракетами районне управління поліції, і райлікарня серйозно постраждала також. Мамі тоді дуже пощастило, бо вона всього за п'ять хвилин до вибуху відійшла від вікна.
3-го березня волонтери привезли її додому, а невдовзі почався обстріл Новоселівки. Вийшло, що ми розділилися: ми з Матвієм і братом були у Вознесенському, а мама, тато і бабуся — вдома. До 11 березня вони жили в погребі. Інколи, в періоди затишшя між обстрілами, заходили в хату хоч трішки погрітися.
11 березня на Новоселівку з літака скинули бомби, і наш будинок розкрило, повилітали вікна. Батьки з бабусею вирішили добиратися до нас у Вознесенське. Сіли на трактор, та проїхали зовсім трошки, бо в тракторі замерзла солярка, і знову почався шалений обстріл. Мама з іншими односельцями, у кого в ту ніч згоріли будинки, на свій страх і ризик пішла у Вознесенське (каже, в прямому сенсі над головою все літало), а таю з бабусею повернулися додому. Пощастило, що приїхав із Чернігова сусід по речі. Допоміг відкотити наш трактор до двору і забрав бабусю з татом у бомбосховище в районну лікарню. Там вони жили, поки Чернігівщину не визволили.
ОКУПАЦІЯ
— А ми у Вознесенському опинилися в окупації. Рашисти зайшли туди 5 березня. Сказали: «Ви нас не чіпайте — і ми вас не займатимемо». Односельці говорили, що цікавилися: «А ваш Чернігів — гарне місто?» Вони не знущалися, які в інших населених пунктах. Проте, ще коли брат сказав, що ворог у селі, у мене з’явилося таке відчуття безнадії, якого я ніколи в житті не відчувала!..
Зразу ми з двору взагалі не виходили. А потім почали ходити на кладовище, де можна було впіймати мобільний зв'язок. Постійно літали ворожі розвідувальні дрони — вони за нами стежили. Низько кружляли їхні літаки. Коли один із них наші збили над Масанами, почали літати трохи вище, але все одно було враження, що прямо над хатами. Коли скидали бомби на Новоселівку, то у Вознесенському все здригалося, гриміло жахливо.
Попервах при обстрілах ми бігали в погріб. Але в Матвія (йому тоді було 4 роки) траплялися дуже сильні істерики щоразу, коли ми спускалися. Я зрозуміла, що дитина ще більше лякається. Тому ми стали залишатися в хаті, у, як нам здавалося, найбезпечнішому місці. У дядька (це мамин брат) — своїх пів будинку: дві кімнати, кухня-коридор. Під час окупації нас там жило 9 чоловік — двоєдвоє дітей і 7 дорослих.
ДВА - ЗА ОДИН РАЗ
— У Чернігові в тата іноді пробивався мобільний зв'язок, і 24 березня вранці йому подзвонили сусіди з Новоселівки, що напередодні обидва наших будинки після обстрілу згоріли. Тато додзвонився до Вови і повідомив про це нам. І навіть тоді в мене ще теплилась надія, що будинки можна відремонтувати: я уявляла звичайну пожежу, яку гасять, і після неї бодай щось лишається. Я ж не знала, яка температура горіння при таких обстрілах... Хотіла велосипедом поїхати подивитися, чи щось уціліло. Проте на той момент Новоселівка була сірою зоною, і мене відмовили.
Пам'ятаю, 24-го я йшла вулицею і поблизу зупинилися ворожі «Тигри». З них вийшли молоді солдати і зареготали. Той сміх у мене й досі стоїть у вухах... Я йду плачу, що в мене нічого не зосталося, а їм смішно. Було бажання підійти й таке сказати їм!.. Але здоровий глузд підказав не робити цього.
ПОРЯТУНОК З ОКУПАЦІЇ
— Зайшовши в село, рашисти казали: «Ми тут ненадовго» (бо ж надіялися взяти Київ за три дні).
Я ще тоді вмовляла маму виїжджати, бо не хотіла жити в окупації, але вона просила кілька днів потерпіти. Та все затяглося, було дуже важко психологічно, і врешті я маму переконала. Коли ми дізналися, що в нас усе згоріло, її вже ніби нічого більше не тримало.
28 березня ми вирвалися з окупації. Тато Матвія про все домовився. Хлопці з Вознесенського мене, сина і маму мопедами відвезли до зруйнованого моста у Снов’янці (новий був підірваний, а старий склався, та перейти можна було). Нас забрали люди з Березни, переправили через Десну човном, на другому березі нас зустрів знайомий із Куликівки, потім ми добралися до Києва, а звідти — на Захід України. Родичі запросили в Борислав Львівської області. Там нас дуже добре прийняли, дали кімнату в гуртожитку, годували. Мама побула в Бориславі місяць і повернулась сюди, а ми з Матвієм жили там до кінця червня 2022-го.
Таю з бабусею, щойно звільнили область, поїхали у Вознесенське. Невдовзі таю повернувся на наше дворище. З боку бабусиного будинку згоріло все, а з іншого вцілів сарай — його сусіди змогли загасити (якби цього не зробили, то їхня хата теж згоріла б).
Той сарай на 7 квадратних метрів таю вичистив, утеплив і два роки там жив. Потихеньку розбирав завали обох будинків. Вова наїздами допомагав. Вони розібрали й укріпили фундаменти. Однак відбудувати дві хати нам не під силу. Подали заявки на отримання коштів на відбудову. А коли вони будуть — не відомо.
СУМ ЗА РІДНИМ ДОМОМ
- Бабусі у серпні 2022 року дали кімнату в модульному містечку в Новоселівці. Вона й досі мешкає там. Але дуже мріє ще пожити у своїй хаті. Спочатку трималась і нас підбадьорювала. Та за два роки навіть вона занепала духом. Бо все життя була хазяйкою у своїй хаті, а тепер, у 77 років, — фактично в гуртожитку. У неї інвалідність першої групи, пересувається на візку або ледь-ледь — із двома паличками.
Брат весь цей час жив у Вознесенському з дядьком. Я з Матвієм — у Чернігові в родичів. Мама, як вона сумно жартувала, була без визначеного місця проживання — їздила до кожного з нас. Ми навідувалися до тата, а зібратися всім одночасно нам було ніде.
Це страшенно гнітило, адже ми звикли жити разом, підтримувати одне одного. Нам було не тісно і не важко — навпаки, чудово жилося гуртом. Коли ж довелося роз'єднатися, це стало для нас страшним стресом — мало того, що втратили будинки, так ще й у розлуці з рідними...
І всього надбаного шкода! Ми буквально за два роки до війни ми замінили всі меблі й оновили багато побутової техніки. Взяли новий великий холодильник нам і ще один — бабусі. Жили не багатіями, але мали все своє. У сина незадовго до вторгнення, 12 лютого, був день народження, йому надарували багато іграшок, деякими він навіть не встиг І разу погратися, - усе згоріло...
Я довго не могла дивитися відео, де син маленький, бо всі вони — в будинку або біля нього. Лише недавно зважилась. Матвій побачив і питає: «Де це?» Він уже не пам'ятає рідного дому...
Ми всі надзвичайно зраділи, коли подзвонили з фонду і сказали, що нам дарують модульний будинок.
АМЕРИКАНЦІ - МЕШКАНЦЯМ ЧЕРНІГІВЩИНИ
Як повідомляють у Чернігівській ОВА, це вже 31-й будинок, який завдяки підтримці небайдужих громадян США передав мешканцям Чернігівщини благодійний фонд «До України з любов’ю». Заснувала його українка Світлана Міллер одразу після початку повномасштабної війни. Крім того, фонд забезпечує чернігівців гарячими обідами, а це близько тисячі порцій щодня.
Із будинком для Строгих допомогла через фонд американська сім'я Джона, Марти і Шарлі Шоверів, яка теж залишилася без житла внаслідок великої пожежі в Каліфорнії 2021 року, коли вигоріли цілі міста.
— Чому вибрали саме нас? Не знаю. У Новоселівці записали більш ніж 40 відео. Дивлячись їх, американці самі обирали, кому допомогти. Спочатку поставили будиночки самотнім людям, тепер ось нам.
Будинок невеликий (на три спаленьки), але з усіма вигодами та необхідним для життя: є меблі, техніка, навіть постіль і посуд. А головне — дім, зведений на подвір'ї Строгих.
— Тепер ми знову можемо жити всі разом на своїй землі і потихеньку відбудовуватися. Ми надзвичайно вдячні сім'ї Шоверів за такий подарунок!
Недавно родини американців, які збирають кошти на допомогу українцям, навідалися в Новоселівку, аби побачити наслідки тероризму росії і висловити підтримку постраждалим.
— Із сім'ї Шоверів нікого не було, але приїжджала їхня близька подруга. Сказала, що, допомагаючи нам, вони ніби полегшують власне горе. Ці люди нас розуміють: вони теж втратили все — тільки через природне явище, а ми - через війну.
Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова, С. Новоселівка Киселівської ТГ Чернігівського району, фото із сайта Чернігівської ОВА
Родина Строгих (зліва направо): Ольга Андріївна, Микола Миколайович, Юлія з Матвієм, Володомир і Валентина Іванівна з американською гостею-благодійницею Сюзен Вебер
РОЗЛУКА
31-річна Юлія Строга розповідав про початок вторгнення для їхньої сім'ї:
- 25 лютого брат відвіз нас із Матвієм до дядька у Вознесенське, а батьки ще їздили на роботу (тато охороняв один об'єкт у Чернігові, а мама працювала молодшою медсестрою в Чернігівській районній лікарні). Після чергувань вони теж приїжджали у Вознесенське. 1 березня Вова знову відвіз маму на роботу, а 2-го, коли вона була ще там, рашисти обстріляли крилатими ракетами районне управління поліції, і райлікарня серйозно постраждала також. Мамі тоді дуже пощастило, бо вона всього за п'ять хвилин до вибуху відійшла від вікна.
3-го березня волонтери привезли її додому, а невдовзі почався обстріл Новоселівки. Вийшло, що ми розділилися: ми з Матвієм і братом були у Вознесенському, а мама, тато і бабуся — вдома. До 11 березня вони жили в погребі. Інколи, в періоди затишшя між обстрілами, заходили в хату хоч трішки погрітися.
11 березня на Новоселівку з літака скинули бомби, і наш будинок розкрило, повилітали вікна. Батьки з бабусею вирішили добиратися до нас у Вознесенське. Сіли на трактор, та проїхали зовсім трошки, бо в тракторі замерзла солярка, і знову почався шалений обстріл. Мама з іншими односельцями, у кого в ту ніч згоріли будинки, на свій страх і ризик пішла у Вознесенське (каже, в прямому сенсі над головою все літало), а таю з бабусею повернулися додому. Пощастило, що приїхав із Чернігова сусід по речі. Допоміг відкотити наш трактор до двору і забрав бабусю з татом у бомбосховище в районну лікарню. Там вони жили, поки Чернігівщину не визволили.
ОКУПАЦІЯ
— А ми у Вознесенському опинилися в окупації. Рашисти зайшли туди 5 березня. Сказали: «Ви нас не чіпайте — і ми вас не займатимемо». Односельці говорили, що цікавилися: «А ваш Чернігів — гарне місто?» Вони не знущалися, які в інших населених пунктах. Проте, ще коли брат сказав, що ворог у селі, у мене з’явилося таке відчуття безнадії, якого я ніколи в житті не відчувала!..
Зразу ми з двору взагалі не виходили. А потім почали ходити на кладовище, де можна було впіймати мобільний зв'язок. Постійно літали ворожі розвідувальні дрони — вони за нами стежили. Низько кружляли їхні літаки. Коли один із них наші збили над Масанами, почали літати трохи вище, але все одно було враження, що прямо над хатами. Коли скидали бомби на Новоселівку, то у Вознесенському все здригалося, гриміло жахливо.
Попервах при обстрілах ми бігали в погріб. Але в Матвія (йому тоді було 4 роки) траплялися дуже сильні істерики щоразу, коли ми спускалися. Я зрозуміла, що дитина ще більше лякається. Тому ми стали залишатися в хаті, у, як нам здавалося, найбезпечнішому місці. У дядька (це мамин брат) — своїх пів будинку: дві кімнати, кухня-коридор. Під час окупації нас там жило 9 чоловік — двоєдвоє дітей і 7 дорослих.
ДВА - ЗА ОДИН РАЗ
— У Чернігові в тата іноді пробивався мобільний зв'язок, і 24 березня вранці йому подзвонили сусіди з Новоселівки, що напередодні обидва наших будинки після обстрілу згоріли. Тато додзвонився до Вови і повідомив про це нам. І навіть тоді в мене ще теплилась надія, що будинки можна відремонтувати: я уявляла звичайну пожежу, яку гасять, і після неї бодай щось лишається. Я ж не знала, яка температура горіння при таких обстрілах... Хотіла велосипедом поїхати подивитися, чи щось уціліло. Проте на той момент Новоселівка була сірою зоною, і мене відмовили.
Пам'ятаю, 24-го я йшла вулицею і поблизу зупинилися ворожі «Тигри». З них вийшли молоді солдати і зареготали. Той сміх у мене й досі стоїть у вухах... Я йду плачу, що в мене нічого не зосталося, а їм смішно. Було бажання підійти й таке сказати їм!.. Але здоровий глузд підказав не робити цього.
ПОРЯТУНОК З ОКУПАЦІЇ
— Зайшовши в село, рашисти казали: «Ми тут ненадовго» (бо ж надіялися взяти Київ за три дні).
Я ще тоді вмовляла маму виїжджати, бо не хотіла жити в окупації, але вона просила кілька днів потерпіти. Та все затяглося, було дуже важко психологічно, і врешті я маму переконала. Коли ми дізналися, що в нас усе згоріло, її вже ніби нічого більше не тримало.
28 березня ми вирвалися з окупації. Тато Матвія про все домовився. Хлопці з Вознесенського мене, сина і маму мопедами відвезли до зруйнованого моста у Снов’янці (новий був підірваний, а старий склався, та перейти можна було). Нас забрали люди з Березни, переправили через Десну човном, на другому березі нас зустрів знайомий із Куликівки, потім ми добралися до Києва, а звідти — на Захід України. Родичі запросили в Борислав Львівської області. Там нас дуже добре прийняли, дали кімнату в гуртожитку, годували. Мама побула в Бориславі місяць і повернулась сюди, а ми з Матвієм жили там до кінця червня 2022-го.
Таю з бабусею, щойно звільнили область, поїхали у Вознесенське. Невдовзі таю повернувся на наше дворище. З боку бабусиного будинку згоріло все, а з іншого вцілів сарай — його сусіди змогли загасити (якби цього не зробили, то їхня хата теж згоріла б).
Той сарай на 7 квадратних метрів таю вичистив, утеплив і два роки там жив. Потихеньку розбирав завали обох будинків. Вова наїздами допомагав. Вони розібрали й укріпили фундаменти. Однак відбудувати дві хати нам не під силу. Подали заявки на отримання коштів на відбудову. А коли вони будуть — не відомо.
СУМ ЗА РІДНИМ ДОМОМ
- Бабусі у серпні 2022 року дали кімнату в модульному містечку в Новоселівці. Вона й досі мешкає там. Але дуже мріє ще пожити у своїй хаті. Спочатку трималась і нас підбадьорювала. Та за два роки навіть вона занепала духом. Бо все життя була хазяйкою у своїй хаті, а тепер, у 77 років, — фактично в гуртожитку. У неї інвалідність першої групи, пересувається на візку або ледь-ледь — із двома паличками.
Брат весь цей час жив у Вознесенському з дядьком. Я з Матвієм — у Чернігові в родичів. Мама, як вона сумно жартувала, була без визначеного місця проживання — їздила до кожного з нас. Ми навідувалися до тата, а зібратися всім одночасно нам було ніде.
Це страшенно гнітило, адже ми звикли жити разом, підтримувати одне одного. Нам було не тісно і не важко — навпаки, чудово жилося гуртом. Коли ж довелося роз'єднатися, це стало для нас страшним стресом — мало того, що втратили будинки, так ще й у розлуці з рідними...
І всього надбаного шкода! Ми буквально за два роки до війни ми замінили всі меблі й оновили багато побутової техніки. Взяли новий великий холодильник нам і ще один — бабусі. Жили не багатіями, але мали все своє. У сина незадовго до вторгнення, 12 лютого, був день народження, йому надарували багато іграшок, деякими він навіть не встиг І разу погратися, - усе згоріло...
Я довго не могла дивитися відео, де син маленький, бо всі вони — в будинку або біля нього. Лише недавно зважилась. Матвій побачив і питає: «Де це?» Він уже не пам'ятає рідного дому...
Ми всі надзвичайно зраділи, коли подзвонили з фонду і сказали, що нам дарують модульний будинок.
АМЕРИКАНЦІ - МЕШКАНЦЯМ ЧЕРНІГІВЩИНИ
Як повідомляють у Чернігівській ОВА, це вже 31-й будинок, який завдяки підтримці небайдужих громадян США передав мешканцям Чернігівщини благодійний фонд «До України з любов’ю». Заснувала його українка Світлана Міллер одразу після початку повномасштабної війни. Крім того, фонд забезпечує чернігівців гарячими обідами, а це близько тисячі порцій щодня.
Із будинком для Строгих допомогла через фонд американська сім'я Джона, Марти і Шарлі Шоверів, яка теж залишилася без житла внаслідок великої пожежі в Каліфорнії 2021 року, коли вигоріли цілі міста.
— Чому вибрали саме нас? Не знаю. У Новоселівці записали більш ніж 40 відео. Дивлячись їх, американці самі обирали, кому допомогти. Спочатку поставили будиночки самотнім людям, тепер ось нам.
Будинок невеликий (на три спаленьки), але з усіма вигодами та необхідним для життя: є меблі, техніка, навіть постіль і посуд. А головне — дім, зведений на подвір'ї Строгих.
— Тепер ми знову можемо жити всі разом на своїй землі і потихеньку відбудовуватися. Ми надзвичайно вдячні сім'ї Шоверів за такий подарунок!
Недавно родини американців, які збирають кошти на допомогу українцям, навідалися в Новоселівку, аби побачити наслідки тероризму росії і висловити підтримку постраждалим.
— Із сім'ї Шоверів нікого не було, але приїжджала їхня близька подруга. Сказала, що, допомагаючи нам, вони ніби полегшують власне горе. Ці люди нас розуміють: вони теж втратили все — тільки через природне явище, а ми - через війну.
Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова, С. Новоселівка Киселівської ТГ Чернігівського району, фото із сайта Чернігівської ОВА
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Оставить комментарий
другие новости
У Сухополов'янській громаді відкрили етносадибу та презентували старов...
2024-10-15 15:46:38
У ліси на прикордонні Чернігівщини росіяни скидають пакунки з вибухівк...
2024-10-15 15:19:53
У Прилуках поліцейські затримали наркоторгівця
2024-10-15 13:58:38
Низка маршрутів у Чернігові зазнає змін через ремонтні роботи
2024-10-15 13:00:41
Суддя Деснянського райсуду Наталія Лямзіна розповіла про те, як займає...
2024-10-14 19:56:43
«Хрест свободи» для «Ніжинських вогників Перемоги»
2024-10-14 19:18:57
На Чернігівщині попрощалися з молодшим лейтенантом Володимиром Одаренк...
2024-10-14 19:11:58
8-класниця Віта Білан дивом вціліла, коли киянин збив насмерть двох ї...
2024-10-14 18:55:34
Між Ніжином та Борзною розбилася насмерть 23-річна жінка, двоє дітей у...
2024-10-14 18:30:01
Повністю завершено будівництво мостового комплексу на річці Десна біля...
2024-10-14 18:17:14