Родина Строгих з Новоселівки розповіла, як отримали новий будинок від американців

У родини Строгих у Новоселівці Киселівської громади було два будинки в одному дворі (їх розділяв лише город). В одному жили Микола Миколайович і Валентина Іванівна (їм нині 54 і 53), їхні син Володимир (йому 26) і дочка Юлія зі своїм синочком Матвійчиком. У другому - мама Миколи Миколайовича, Ольга Андріївна. Клята повномасштабна війна спочатку розлучила рідних, а потім і відняла зразу дві домівки...



Родина Строгих (зліва направо): Ольга Андріївна, Микола Миколайович, Юлія з Матвієм, Володомир і Валентина Іванівна з американською гостею-благодійницею Сюзен Вебер

РОЗЛУКА

31-річна Юлія Строга розповідав про початок вторгнення для їхньої сім'ї:
- 25 лютого брат відвіз нас із Матвієм до дядька у Вознесенське, а батьки ще їз­дили на роботу (тато охороняв один об'єкт у Чернігові, а мама працювала молодшою медсестрою в Чернігівській районній лікар­ні). Після чергувань вони теж приїжджали у Вознесенське. 1 березня Вова знову відвіз маму на роботу, а 2-го, коли вона була ще там, рашисти обстріляли крилатими раке­тами районне управління поліції, і райлікарня серйозно постраждала також. Мамі то­ді дуже пощастило, бо вона всього за п'ять хвилин до вибуху відійшла від вікна.

3-го березня волонтери привезли її до­дому, а невдовзі почався обстріл Новоселівки. Вийшло, що ми розділилися: ми з Матвієм і братом були у Вознесенському, а мама, тато і бабуся — вдома. До 11 берез­ня вони жили в погребі. Інколи, в періоди затишшя між обстрілами, заходили в хату хоч трішки погрітися.

11 березня на Новоселівку з літака ски­нули бомби, і наш будинок розкрило, по­вилітали вікна. Батьки з бабусею вирішили добиратися до нас у Вознесенське. Сіли на трактор, та проїхали зовсім трошки, бо в тракторі замерзла солярка, і зно­ву почався шалений обстріл. Мама з іншими односельцями, у кого в ту ніч згоріли будинки, на свій страх і ризик пішла у Вознесенське (каже, в прямому сенсі над головою все літало), а таю з бабусею поверну­лися додому. Пощастило, що приї­хав із Чернігова сусід по речі. Допо­міг відкотити наш трактор до двору і забрав бабусю з татом у бомбос­ховище в районну лікарню. Там во­ни жили, поки Чернігівщину не ви­зволили.

ОКУПАЦІЯ

— А ми у Вознесенському опи­нилися в окупації. Рашисти зайшли туди 5 березня. Сказали: «Ви нас не чіпайте — і ми вас не займати­мемо». Односельці говорили, що цікавилися: «А ваш Чернігів — гар­не місто?» Вони не знущалися, які в інших населених пунктах. Проте, ще коли брат сказав, що ворог у селі, у мене з’явилося таке відчуття без­надії, якого я ніколи в житті не від­чувала!..

Зразу ми з двору взагалі не ви­ходили. А потім почали ходити на кладовище, де можна було впій­мати мобільний зв'язок. Постійно літали ворожі розвідувальні дрони — вони за нами стежили. Низь­ко кружляли їхні літаки. Коли один із них наші збили над Масанами, по­чали літати трохи вище, але все од­но було враження, що прямо над хатами. Коли скидали бомби на Но­воселівку, то у Вознесенському все здригалося, гриміло жахливо.

Попервах при обстрілах ми біга­ли в погріб. Але в Матвія (йому тоді було 4 роки) траплялися дуже силь­ні істерики щоразу, коли ми спус­калися. Я зрозуміла, що дитина ще більше лякається. Тому ми стали за­лишатися в хаті, у, як нам здавалося, найбезпечнішому місці. У дядька (це мамин брат) — своїх пів будинку: дві кімнати, кухня-коридор. Під час оку­пації нас там жило 9 чоловік — двоєдвоє дітей і 7 дорослих.

ДВА - ЗА ОДИН РАЗ

— У Чернігові в тата іноді про­бивався мобільний зв'язок, і 24 березня вранці йому подзвонили сусіди з Новоселівки, що напере­додні обидва наших будинки після обстрілу згоріли. Тато додзвонив­ся до Вови і повідомив про це нам. І навіть тоді в мене ще теплилась на­дія, що будинки можна відремонту­вати: я уявляла звичайну пожежу, яку гасять, і після неї бодай щось лишається. Я ж не знала, яка тем­пература горіння при таких обстрі­лах... Хотіла велосипедом поїхати подивитися, чи щось уціліло. Проте на той момент Новоселівка була сі­рою зоною, і мене відмовили.

Пам'ятаю, 24-го я йшла вули­цею і поблизу зупинилися ворожі «Тигри». З них вийшли молоді сол­дати і зареготали. Той сміх у мене й досі стоїть у вухах... Я йду плачу, що в мене нічого не зосталося, а їм смішно. Було бажання підійти й та­ке сказати їм!.. Але здоровий глузд підказав не робити цього.

ПОРЯТУНОК З ОКУПАЦІЇ

— Зайшовши в село, рашис­ти казали: «Ми тут ненадовго» (бо ж надіялися взяти Київ за три дні).
Я ще тоді вмовляла маму виїжджа­ти, бо не хотіла жити в окупації, але вона просила кілька днів потер­піти. Та все затяглося, було дуже важко психологічно, і врешті я ма­му переконала. Коли ми дізналися, що в нас усе згоріло, її вже ніби ні­чого більше не тримало.
28 березня ми вирвалися з окупації. Тато Матвія про все до­мовився. Хлопці з Вознесенського мене, сина і маму мопедами відвезли до зруйнованого моста у Снов’янці (новий був підірваний, а старий склався, та перейти мож­на було). Нас забрали люди з Березни, переправили через Десну човном, на другому березі нас зу­стрів знайомий із Куликівки, по­тім ми добралися до Києва, а звід­ти — на Захід України. Родичі за­просили в Борислав Львівської області. Там нас дуже добре при­йняли, дали кімнату в гуртожитку, годували. Мама побула в Бориславі місяць і повернулась сюди, а ми з Матвієм жили там до кінця черв­ня 2022-го.
Таю з бабусею, щойно звіль­нили область, поїхали у Вознесен­ське. Невдовзі таю повернувся на наше дворище. З боку бабусиного будинку згоріло все, а з іншого вці­лів сарай — його сусіди змогли за­гасити (якби цього не зробили, то їхня хата теж згоріла б).

Той сарай на 7 квадратних ме­трів таю вичистив, утеплив і два роки там жив. Потихеньку розби­рав завали обох будинків. Вова на­їздами допомагав. Вони розібрали й укріпили фундаменти. Однак від­будувати дві хати нам не під силу. Подали заявки на отримання ко­штів на відбудову. А коли вони бу­дуть — не відомо.

СУМ ЗА РІДНИМ ДОМОМ

- Бабусі у серпні 2022 року дали кімнату в модульному містеч­ку в Новоселівці. Вона й досі меш­кає там. Але дуже мріє ще пожити у своїй хаті. Спочатку трималась і нас підбадьорювала. Та за два ро­ки навіть вона занепала духом. Бо все життя була хазяйкою у своїй хаті, а тепер, у 77 років, — фактич­но в гуртожитку. У неї інвалідність першої групи, пересувається на візку або ледь-ледь — із двома па­личками.
Брат весь цей час жив у Воз­несенському з дядьком. Я з Матві­єм — у Чернігові в родичів. Мама, як вона сумно жартувала, була без визначеного місця проживання — їздила до кожного з нас. Ми наві­дувалися до тата, а зібратися всім одночасно нам було ніде.

Це страшенно гнітило, адже ми звикли жити разом, підтриму­вати одне одного. Нам було не тісно і не важко — навпаки, чудо­во жилося гуртом. Коли ж довело­ся роз'єднатися, це стало для нас страшним стресом — мало того, що втратили будинки, так ще й у розлуці з рідними...

І всього надбаного шкода! Ми буквально за два роки до війни ми замінили всі меблі й оновили ба­гато побутової техніки. Взяли но­вий великий холодильник нам і ще один — бабусі. Жили не багатіями, але мали все своє. У сина незадов­го до вторгнення, 12 лютого, був день народження, йому надарува­ли багато іграшок, деякими він на­віть не встиг І разу погратися, - усе згоріло...

Я довго не могла дивитися відео, де син маленький, бо всі во­ни — в будинку або біля нього. Ли­ше недавно зважилась. Матвій по­бачив і питає: «Де це?» Він уже не пам'ятає рідного дому...

Ми всі надзвичайно зраділи, коли подзвонили з фонду і сказа­ли, що нам дарують модульний бу­динок.

АМЕРИКАНЦІ - МЕШКАНЦЯМ ЧЕРНІГІВЩИНИ

Як повідомляють у Чернігів­ській ОВА, це вже 31-й будинок, який завдяки підтримці небайдужих громадян США передав меш­канцям Чернігівщини благодійний фонд «До України з любов’ю». Заснувала його українка Світлана Міллер одразу після початку повномасштабної війни. Крім того, фонд забезпечує чернігівців гаря­чими обідами, а це близько тисячі порцій щодня.

Із будинком для Строгих до­помогла через фонд американ­ська сім'я Джона, Марти і Шарлі Шоверів, яка теж залишилася без житла внаслідок великої пожежі в Каліфорнії 2021 року, коли вигорі­ли цілі міста.

— Чому вибрали саме нас? Не знаю. У Новоселівці записали більш ніж 40 відео. Дивлячись їх, амери­канці самі обирали, кому допомог­ти. Спочатку поставили будиночки самотнім людям, тепер ось нам.

Будинок невеликий (на три спаленьки), але з усіма вигодами та необхідним для життя: є меблі, техніка, навіть постіль і посуд. А головне — дім, зведений на подвір'ї Строгих.

— Тепер ми знову можемо жи­ти всі разом на своїй землі і поти­хеньку відбудовуватися. Ми над­звичайно вдячні сім'ї Шоверів за такий подарунок!

Недавно родини американців, які збирають кошти на допомогу українцям, навідалися в Новосе­лівку, аби побачити наслідки теро­ризму росії і висловити підтримку постраждалим.

— Із сім'ї Шоверів нікого не бу­ло, але приїжджала їхня близь­ка подруга. Сказала, що, допома­гаючи нам, вони ніби полегшують власне горе. Ці люди нас розумі­ють: вони теж втратили все — тіль­ки через природне явище, а ми - через війну.

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова, С. Новоселівка Киселівської ТГ Чернігівського району, фото із сайта Чернігівської ОВА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)