Життєва книга Любові Савченко

2024-05-21 14:40:54
395 0
Про її життя, як жартома говорить сама борзнянка Любов Савченко, мож­на написати цілу книгу. Воно й не дивно: їй рано довелося подоросліша­ти й піклуватися про родину; два десятки років тому їй стало сили, щоб із оптимізмом побороти страшну хворобу, а після допомагати з цим іншим; сьогодні ж матері трьох дітей вистачає мужності і віри, аби чекати з війни одного з синів...



До Саєнка привела ТТС...


У їхній родині росло аж четверо дітей, Люба народилася другою. Коли старший брат у столичній академії опа­новував спеціальність інженера електрифікації, молодший уже вступив до Мринського ПТУ. Про навчання самої Любові після школи мови вже не було, адже родині до­водилося дуже непросто: батько тяжко хворів, мав інвалідність 1 групи, ледь ходив із ціпком. Люба ще не встигла й повно­ліття зустріти, коли його не стало. Мати була різ­норобом у заготхудобі, ледь заробляла на на­вчання старшого сина. А вдома була ще й най­молодша сестричка, яку тішила частіше Люба, тож нерідко та називала її мамою.

«Сім’я велика, роботи за всіма вистачало, - за­раз уже з посмішкою зга­дує Любов Валентинівна. - Машинки пральної в нас, звісно, не було. За­мочиш балію і сам, як «індезіт», переш на шіс­тьох. Або ж консервацію робиш на зиму, бо матері ніколи. Я мусила їй допо­магати. І не лише по гос­подарству, а й копійкою. Тому, тільки-но склала останній іспит, у 15 років одразу влаштувалася на телеграфно-телефонну станцію (ТТС). Спочат­ку два роки розносила телеграми Борзною. А їх тоді було... По 300 за день роздавала! Ві­тальні, святкові, урядові, термінові, повідомлення про смерть. Доставка працювала з 3 години дня до 11 вечора. Влітку ще нічого, велосипедом і засвітла. А ось взимку - пішки, потемки, на інший край Борзни доводилося бігти. І бігла, достукува­лася, і від собак відбива­лася, а тоді ще й лайки вислуховувала, що, бач, розбудила адресатів. Різного бувало. Зга­дався цікавий випадок: із Києва прийшла урядова телеграма на Партизан­ську вулицю. Осінь була, брудно так (асфальту ще не було), холодно.Діс- талася до хати, обходила навколо - не знала, як зайти. Аж увійшла до ве­ранди, побачила краси­вого, сивого чоловіка. На ньому були прості лляні штани, старенька виши­ванка, плетені постоли та солом’яний бриль. Перед ним - велике полотно з уже початою картиною. Я привіталася, але він не помітив. «Добрий день!», - кажу ще раз. «Він вас не чує, він — глухонімий», - зайшла збоку жінка. Я навіть злякалася спо­чатку: дуже висока, ши­рокоплеча, туго запнута темною хусткою, ще й з’явилася так несподі­вано. Виявилося, сестра художника. З нею ми бачилися ще кілька ра­зів, коли приносила нові телеграми. Самого ж Олександра Ферапонто- вича більше бачити не довелося.»

Пам’ятає Любов Ва­лентинівна і свою пер­шу, заслужену відпустку. Енергійній трудівниці тоді ще додаткові дні дали, мабуть, за юний вік. «Ду­маєте, вдома відпочива­ла? - сміється вона. - Зі старшим братом пого­ничем супроводжувала худобу, яку ешелонами везли на Баку. По 10 діб у «теплушках», на соло­мі жили. Й боязко було мені, 16-річній дівчині. А що поробиш, коли заро­бляти якось треба?»

Коли на роботі всі по­відомлення були роз­везені і випадала вільна хвилинка, Любов сідала за телефонний комута­тор і вивчала, що там і до чого. Так самотуж­ки й опанувала апарат. Тоді ще закінчила курси радистів й сама почала приймати повідомлення.

«Вся інформація йшла через нас, - веде далі розповідь співрозмовни­ця. - Гарнітуру одягаєш і починається: з’єднуєш, викликаєш, як треба - до Курил дістаєшся. Тільки ми знали все і про всіх, чули кожен секрет керів­ництва. Але ніде про те не говорили - підписува­ли документ про нерозголошення.

Бувало, зміну від­працюєш, вдома тільки встигаєш пальто зняти, а тебе вже ведуча радіос­танція з Мени викликає - сеанс громадянської оборони. Ці повідомлен­ня були закодовані й пе­редавалися по спеціаль­ній рації. Прочитати їх могли лише окремі спе­ціалісти у військкоматі та міліції. Подібні сеанси і навчання ГО були дуже часті. Нас весь час готу­вали до можливих над­звичайних подій. Дівча­та, і я серед них, навіть ходили на курси водіїв: щоб було кому пошту селами розвозити у ви­падку війни».

Від сторожа до Афродіти

За такою круговертю пройшло 20 років, за які встигла й власну родину створити, звити з чоло­віком сімейне гніздечко, народити трьох дітей. Коли з’явилася на світ наймолодша, довгоочі­кувана донечка Наталя, вирішила знайти спокій­нішу роботу.

«Кілька років побу­ла в травматологічному відділенні нашої лікарні на роздачі їжі, а тоді за станом здоров’я переве­лася у нічні сторожі, де затрималася ще на 24 роки, - розповідає далі жінка. - Стільки історій зі мною траплялося, але хіба то розкажеш? Ніх­то ж не повірить! Одно­го разу жінка на східцях ледь не народила. Мої собаки загавкали (чер­гувала завжди зі своїми домашніми чотирила­пими помічниками), я й вийшла. Вона чомусь не могли додзвонитися до пологового, я ж як загупала по вікнах - всі повибігали. Забрали її швиденько, а вже за кілька хвилин немовля з’явилося на світ.
Іншим разом мій Жу- лік (один із псів) бук­вально врятував жінку. Ми обходили територію, аж він почав на кущі ки­датися. Присвітила ліх­тариком, а там чоловік із ножем до жінки чіплявся. Як нас побачив - швидко дременув. Хто знає, чим би за­кінчилося, якби не мої помічники...

А у новорічну ніч і самій дове­лося бути рятів­ницею. Вийшла перевірити ялин­ки (взимку, перед святами, блакит­них красунь охоро­няли особливо ре­тельно), підійшла до пам’ятника Шевченку - хропе щось. Дивлюся, лежить чолов’яга, під головою - дер­жак від сокири й чоботи. Я - на «швидку», кажу: «Пішли Діда Моро­за рятувати, бо за­мерзне». Підняли вдвох із черговою, затягли, відігріли - й побіг собі додо­му «лісоруб».

З лікарнею пов’язаний ще один, складний етап життя Любові Валенти­нівни. На початку 2000-х років вона помітила на собі невелику, з квасо- линку, пухлину. Думало­ся, лімфовузли просто застудила. За роботою та домашніми клопота­ми ніколи було хворіти. Та за пів року жінка опи­нилася на операційному столі.

«Було страшно, не знала, як далі бути, - ді­литься пережитим моя співрозмовниця. - А тоді до онколікарні завіта­ли жінки, спілкувалися з нами, підбадьорюва­ли, пояснювали, що рак грудей - не вирок, а на операції життя не за­кінчується. Я ще тоді дивилася на них, таких гарних, свіжих, не вірилося, що вони так само прооперовані. Поки одна не роздяглася, показала протези. Ми почали спіл­куватися - так я дізна­лася про «Амазонок», столичну громадську ор­ганізацію, яка підтримує онкоінвалідів. Уже за рік сама вирішила стати волонтером, аби допо­магати жінкам Борзнян- щини. Адже тут на той час нічого подібного не було. Сама з’їздила до Чернігова, дістала спис­ки прооперованих жінок і відкрила місцевий осередок - «Афродіта», в якому зібралося десь 20 учасниць. Ми стали підтримкою і розрадою одна для одної. Напри­клад, коли проходили черговий курс хіміотера­пії. Або коли когось не­покоїли сумніви, підозри про хворобу, то на пере­вірку до Чернігова їхали разом. Мені добре було відомо, як важко, коли губишся, не знаєш, що робити й куди йти. А я допомагала пройти цей непростий шлях. Років три вдома навіть про­тезуванням займалася. По лікарні, організаціях, навіть магазинах за­лишала різні брошури, аби максимально інформувати жінок. Також з «авфродітами» їздила на психологічні тренінги, зустрічі, брала участь у маршах «Всім світом проти раку», який до ві­йни проводився у Києві. І хоча зараз зустрічі «на паузі», ми не втрачаємо зв’язок, бо ж за роки стали одна для одної друзями, які підтрима­ють у найтяжчу хвилину.

Це я на собі відчула. Мій середній син Микола тоді служив у АТО. Якось подзвонив: «Мамо, стої­мо під Херсоном, «Град» наш зламався, колона далі пішла... Чека­ємо на підтримку, вже три дні голо­дні.» Я зв’язалася з херсонкою Ната­лією, мовляв, моя дитина у ваших херсонських полях голодна, допомо­жи. І знаєте, вони зідзвонилися, зна­йшли один одно­го. Наталя навезла й консервації дві сумки, й ковбаси, й овочі - на кілька днів харчів виста­чило! Для мене ж з того часу вона стала сестрою. Ін­шим разом, вже після початку по- вномасштабної ві­йни, я допомогла знайомій її онука, який залишився у чужому місті на Чернігівщині сам, без грошей і зна­йомств, перевезти до Луцька».

Життєвих історій - щемливих, жартівливих, душевних, секретних, різних - у Любові Ва­лентинівни, справді, ви­стачило б і не на одну книгу. Але зараз вона чекає на щасливе закін­чення лише однієї. Війна рве материнське серце, бо у Харкові під обстрі­лами живе старший син Олександр. А Микола, ветеран війни та учасник АТО, з перших днів, вже 784 добу боронить Украї­ну. Під Києвом, на Жито­мирщині, Авдіївському, Куп’янському, Лиманському напрямках. І розповідь цієї героїчної історії ми, сподіваємося, буде ще попереду.

Джерело: “Вісті Борзнянщини”, Марина Гриненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)

Оставить комментарий

Имя
Комментарий
другие новости
53-річний відомий гончар Чернігівщини став військовим 2024-06-24 19:46:41 У Чернігові попрощалися зі старшим солдатом Пуховим Олександром 2024-06-24 19:27:30 На Чернігівщині укриття дорожчі, ніж школи 2024-06-24 19:15:51 Олександр Глинський, власник приватного реабілітаційного центру «Вітал... 2024-06-24 18:53:19 У Чернігові зник чоловік 2024-06-24 18:21:25 Підприємиця Людмила Синюта вирощує полуницю на 50 сотках землі 2024-06-24 18:12:03 Алла Стеченко створила лавандову локацію під Черніговом, де можна пров... 2024-06-24 17:47:23 Воїна з Чернігівщини нагороджено відзнакою Головнокомандувача Збройних... 2024-06-24 17:31:57 Мати загиблого Владислава Грищенка, на лівій руці набила тату з фото с... 2024-06-24 17:16:59 У Чернігові 33-річний чоловік повертався з весілля і отримав ніж у спи... 2024-06-24 16:59:59