Ганна Стригун живе серед квітів та лелек

2024-05-27 16:10:40
344 0
Село, у якому живе ге­роїня нашої розповіді Ганна Михайлівна Стри­гун, раніше називалось Галаганівщиною. З часом воно злилось з сусідньою Канівщиною і саме стало так називатись. Тому і вийшло, що Ганна (або, як її ще кличуть, Галя) Михайлівна народилась у Галаганівщині, а нині про­живає у Канівщині, хоч нікуди і не переїжджала - живе у хаті, побудова­ній ще її батьками. Не­далеко від її будинку № 4 на вулиці Кооперативній протікає річка Руда (або, як її називають місцеві, Рудка), у якій колись було дуже багато окунів, щук, карасів і линів, але у пе­ріод безгосподарності приїжджі вибили рибу електровудками. Нині життя у річку повертають карасики, які знову з’явились після кількох років перерви, та бобри, які проріджують дерев­ця, що їх густо наросло на берегах. Природа не лише поряд, а і у самому дворі Ганни Стригун - над її хатою звили гніздо лелеки. Мабуть, сподо­балось їм охайне і густо заквітчане подвір’я, де квіти буяють з ранньої весни і до пізньої осені.



«ТАТО СКАЗАВ, ЩО КРАЩЕ ВЧИТИСЬ...»


Не у цій хаті, а в попередниці її, народилась Ганна Збаранська у 1955 році. Попередниця була маленька, а дітей у Михайла Петровича і Уляни Іванівни Збаранських - п’яте­ро. Тож у 1965 році ту хату розібрали і побудували більшу. «Тут батьки жили і ми, двоє синів і троє дочок, тут рос­ли, - розповідає Ганна Михайлівна. - А попідростали, то розлетілись по світу».
Щоправда, сама вона недалеко «відлетіла» і, щойно зна­добилась матері і батьку допомога, рідний будинок не по­лишала. Коли обом було майже по 80 років, то захворіли двостороннім запаленням легень. Пішли ускладнення. Ган­на Михайлівна розрахувалась з роботи, аби за ними догля­дати. І хоч у місцевої медички щодо її мами були погані про­гнози, компресами з цибулі, каже, її таки вилікувала і після того ненька ще шість років прожила. Тато дожив до 96-ти...

Коли героїня нашої розповіді народилась, не лише Гала- ганівщина ще була, а і початкова школа у ній. Свою першу вчительку Марію Захарівну Кривич пам’ятає і називає дуже хорошим педагогом, бо могла цікаво розповісти і доступно пояснити. У класі їх було восьмеро - семеро дівчат і хло­пець.

З п’ятого класу ходили до школи у Канівщину. «Ходили пішки, а зими були суворі, - уточнює співрозмовниця. - Спо­чатку ходили у стару школу, а згодом побудували нову. Вона і досі стоїть на тому ж місці».

У 1972 році Ганна-Галя разом з однокласницями поїха­ла в Переяслав вчитись на швачку. «Коли поїхали на прак­тику, було важко, - згадує. - У цеху треба було норму виконати, хоч ми і малолітки були». Тоді тато, а він у нас був дуже розумним, сказав: «Краще вчитись, ніж робити. Так, дочко?». Погодилась з татом - і закінчи­ла бухгалтерську школу. Тоді вийшла заміж, працюва­ла у страхінспекції. Моїми ділянками були Дубовий Гай і Яблунівка. Потім покійний Іван Федорович Острян- ський забрав мене на інкубаторну станцію. Там про­працювала більше 20 років. Трішки не дотягнула до пенсії, бо змушена була розрахуватись, аби доглядати за батьками. Потім мені підказали, що треба оформи­тись по догляду, аби йшов стаж. Так і зробила. Крім стажу, ще й по 7 гривень у ті роки платили. Звичайно, то були не гроші, але мама і тато завжди були догля­нуті».

«ПОЇЗД ПЕРЕРІЗАВ ЧОЛОВІКА НАВПІЛ»


У 1975 році Ганна Михайлівна вийшла заміж за місцевого хлопця Миколу Стригуна. У 1976 у подружжя народилась донька Валя. Іван Федорович Острянський був родичем Миколи Петровича. Побачивши, яка беручка до праці його дружина, взяв її на роботу. На інкубаторній станції жінка і в бухгалтерії прибирала, і курчат продавала.

«Добре було, - згадує. - Отримувала ж дві зарплати на двох роботах, ще й тринадцяту тоді в кінці року давали. Коли йшла на пенсію, у пенсійному ще дивувались: «Чого у вас така велика зарплата була?» Кажу їм: «Я ж на двох роботах робила». А коли бухгалтерія переїхала у Дубовий Гай, Іван Федорович мене ще і комірницею поставив. Все тягла - і заправку, і їдальню, і курям корми видавала і пра­цівникам запчастини. Нічого. Справлялась».

Ще чотири роки Ганна Стригун допрацьовувала при ін­шому керівникові, про якого, при всій її набожності (про це пізніше), жодного доброго слова сказати не може.

У 1980 році у Ганни і Миколи Стригунів народилась друга донька Антоніна. Коли дівчинці було 12, у 1992 році заги­нув її батько. «Горілку дуже пив, - згадує Ганна Михайлівна. - Якось з товаришкою по чарці на роботі шукали спирт. Якраз подали маневровий поїзд. Він перерізав чоловіка нав­піл».

«ВСІ ДО ХРАМУ БОЖОГО ХОДИМО»

Прадіди жінки жили, каже, багато. Хоч і немало дітей тоді було, але татовій матері - бабусі героїні нашої розповіді - навіть няньку змогли найняти. Якось нянька так смикнула дитину за руку, що кінцівка перестала рости і розвиватись.
«Права ручка у бабусі була малесенька, - згадує Ганна Михайлівна. - Вона її весь час закидала лівою. І тією ж од­нією лівою рукою виростила п’ятьох своїх дітей - мого тата, дядька Івана, дядька Степана, тьотю Настю і дядька Якова».
Саме бабуся водила онуків у церкву, яка тоді була у Новій Тарнавщині. «Ходили пішки через поле, - згадує жінка. - Так що це у нас по роду йде. Ми всі у Бога віримо, і до храму Божого ходимо».

Тепер церква знаходиться ближче. У самому центрі Канівщини біля клубу стоїть храм Покрови Пресвятої Богоро­диці, де проводить службу священик Михайло Мороз. А по­рядком на території культової споруди займається героїня нашої розповіді.

«У молодшої доньки довго діток не було, - розповідає.

- Було, підійду у церкві до ікони Матінки Божої. Плачу і про­шу, щоб Господь послав. Так мене у церкві і запримітили».
Тепер Ганна Михайлівна відповідає за красу біля храму. «У батюшки це матушка зазвичай робить, а наш отець Михаїл - душе хороший батюшка, але один на три села, - пояснює. - Я й допомагаю. Сьогодні також збиралась туди. Накопала відро лілій на посадку. Хочу замість тюль­панів посадити, бо їх виїли ящірки. Вже важко, тож про­шу про допомогу дівчат з клубу. Гребтись у квітнику ще можу, квіти садити».
До церкви жінка їздить велосипедом, а коли боліли ноги, просила родичів підвезти машиною.

«У НІМЕЧЧИНІ НЕМА ПАРКАНІВ, ЯК У НАС»

Старша дочка Ганни Стригун також вчилась на бухгалте­ра. Працювала у Прилуках продавцем. Зараз з трьома діть­ми виїхала до Німеччини. Війна змусила. «Особливо Владичок боявся, - розповідає схвильовано бабуся. - У онучка щелепа постійно сіпалась. Тільки діти вилізуть зі сховища - і знову сирена. Тож зібрали, де яка була копійка, і поїхали спочатку у Польщу, а потім - у Німеччину. Валя і раніше зі своєю старшою донькою, моєю онукою, їздили на заробіт­ки у Польщу. Залишали молодших у мене на літо, а самі їхали заробляти, бо знаєте ж, скільки тисяч треба, аби дитину у школу зараз зібрати?!»

Сама Ганна Михайлівна також вже у Німеччині побу­вала. Їздила у гості з донь­кою Антоніною і онучкою Лізою. «Знаєте, мені дуже там сподобалось, - зізна­ється. - Подивишся навколо - нема таких парканів, як у нас, а лише підстрижені туї. Йдеш - і все бачиш: і хату, і двір. У місті, де живе донька, ялинки трьох видів - світлі, темні і сині. Пові­тря насичене ароматами.

Поряд - місто Ауе (мова, скоріш за все, про Ауе-Бад-Шлема - невеличке місто у Саксонії - авт.). Ми їздили туди автобусом на цілий день. Валя нам проводила екскурсії, а останнім автобусом повертались. У Німеччину також добирались мікроавто­бусом. Зять відвіз нас на Пирятин. Звідти нас забрали до Львова. Там пересадили на інший автобус».

«ЛЕЛЕКИ ПРИНЕСЛИ МЕНІ РАДІСТЬ»


Антоніною Ганна Михайлівна хотіла назвати ще першу доньку, але чоловік назвав Валентиною. Другу називала сама. «Мені ім’я так подобалось, що не передати, - розпо­відає. - У пологовому її коли принесли, кажу: «Дайте поці­лувати мою Антоніну!»

Молодша нині живе у Прилуках, також працює продав­цем. Донька Ліза у неї народилась у 2006 році. До того дітей не було 9 років. Бабуся впевнена, що онуку їй послав Бог. Бо, каже, і молилась йому довго, і дітей у церкву у Полонки возила. «Там отець Андрій - прозорливий, - розповідає. - Він і допоміг. А оскільки вагітність у доньки була важкою, народжувати другу дитину не стала. Ліза зараз навча­ється у Києві. Я всіх онуків дуже люблю - і Лізочку, і Лєрочку, і Владичка, і Ангеліну».

Минулого року старша онука Лера дуже захворіла. Бабу­ся тоді місця собі не знаходила. І якраз поряд почали мос­тити гніздо лелеки. «Ми з сусідкою Лідою гілочки ламали, а вони носили, - розповідає жінка. - Я ламаю та примовляю: «Якби ви мені гніздечко намостили, то радість принесли б». І от вони кидають те гніздо і перелітають до мене на стовп мостити! А Лєрочка видужала. Її німецькі лікарі врятували. У Прилуках би не врятували».

«СИДЖУ НА ДИВАНІ І ЧИТАЮ «ПСАЛТИР»

За день до нашого приїзду лелеки повернулись у рідне гніздо, вимощене на стовпі, який височіє над самісіньким входом у двір до Ганни Стригун. «Спочатку одне прилеті­ло і сіло, - розповідає пенсіонерка. - Згодом друге сіло на хату, а тоді - теж у гніздо. Мабуть, це та пара, яка у минулому році була. Бо, як інші прилітають, він, як шуліка стає і дзьоба розкриває. Ми з сусідкою лише спостерігаєм. Кіно безкоштовне - та й годі!»

У перший день гостей з теплих країв дуже полохались кури, а потім звикли. Навіть моркву, яку варить господиня, їдять поряд. Кури також у Ганни Михайлівни красиві і різних порід.

- Це вони у мене зараз закриті, - розповідає. - А коли двір зелений і я їх випускаю, то півні йдуть у «штанях», як барони. Люблю курей. Коли молодша була, то й кіз тримала, і кролів, і качок, і гусей. Город був на 70 соток. Раніше все самі орали. Зараз віддала частину іншому господарю. Він засіває її пшеницею.

- Так і без того господарство у Вас велике і двір, але все чистенько, охайно і зелено. Коли ж Ви все всти­гаєте?

- Піднімаюсь о пів на четверту. До шести сапую. Стає спекотно - йду у хату їсти варити. На другий день ра­ненько до церкви. Помітила, що коли там попрацюю, вдо­ма двічі більше потім зроблю. Зараз ось чищу гладіолуси, готую до посадки. Дуже люблю квіти! На городі як наса­джу гладіолусів, насію майорів! А півонії які у мене - і білі, і бордові, і червоні! До чого Господь дав красу! Як він міг таке зробить?!

- Мабуть, діти квіти у школу просять у Вас?

- І діти, і дівчата приходять, у кого іменини. Хто гладіо­луси просить, хто жоржини. Для всіх квіти знаходжу. А ще ж скільки у мене малини, слив, яблук! І всьому треба дати раду. Ще й арахіс вирощую. Як садити картоплю, то краще вже його. І зять мені так каже. Він у мене золо­тий, у всьому допомагає. А арахіс навіть кропити не треба, лише тричі під­горнути. Потім діти при­їдуть, повиривають, у купи поскладають, плівкою від дощу накриють. А я після того сиджу і помаленьку у відро обриваю. А потім діти возять його на Київ продавати».

А вечорами Ганна Михай­лівна читає газети, які їй що­вівторка приносить листо­ноша. Передплачує «Газету для жінок» і «Добрий госпо­дар». Тепер чекатиме ще і «Прилуччину». Телевізор дивиться рідко, бо тоді не може заснути. Хоча і так, каже, спить мало - о пів на другу ночі прокидається і чекає ранку.

- А було ходити не можу, бо ноги дуже болять, - каже. - То сиджу на дивані і читаю «Псалтир». Повиписувала, на якій сторінці які молитви, і молюсь. За наших воїнів, за перемогу і мир...

- Почерк у Вас красивий, - кажу.
- Так я ж комірником недарма працювала, - посміхається.

Та коли мова заходить про рідне село, смутніє. Людей у ньому залишилось мало. На її кутку - лише вона, сусідка Ліда та подружжя пенсіонерів. «Якби, коли у мене ноги дуже боліли, Ліда не погодилась уколи робити, то діти давно б у місто забрали, - каже з печаллю у голосі. - Такі ми вже жильці. Не сьогодні, так завтра заберуть - і все».

За даними старости Тамари Сергієнко, у населених пунк­тах Канівщинського старостинського округу - Канівщині, Кротах і Сухоставці - кількість населення становить 380 людей. Це лише зареєстрованих, насправді - ще менше.

Джерело: газета «Прилуччина + Прилучаночка» Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)

Оставить комментарий

Имя
Комментарий
другие новости
Легендарний штурмовик Андрій Сергієнко з Петрушина може стати одним із... 2024-06-20 14:49:25 Доброволець Олександр Якименко загинув під шквальним вогнем з усім сво... 2024-06-20 14:11:51 У Чернігові біля Болдиних гір сталася потрійна ДТП 2024-06-20 13:40:24 На Чернігівщині попрощалися з двома військовослужбовцями 2024-06-20 13:32:57 Влада заборонила Києву надсилати Чернігову 25 млн на фортифікації 2024-06-20 13:25:54 На Чернігівщині активізувався кашлюк 2024-06-20 12:34:58 Ресторан «Хвоя» - найкраще місце для урочистих подій у Чернігові 2024-06-20 12:15:28 Фонтани цього року у Чернігові не вмикатимуть 2024-06-20 12:11:22 На Чернігівщині під час купання потонула жінка 2024-06-20 12:02:20 У Прилуках безкоштовно надаватимуть послуги зубопротезування військови... 2024-06-18 17:57:35