Леонід Маклюк розповів, як працює у У Городні соцпрацівником

Городня, що на Чернігівщині повниться схвальними відгуками про Леоніда Маклюка й подяками. Знайти його непросто, бо чоловік без діла не гає ані миті. Ось і цього разу знову довелось його відволікати від ретельного порпання у замку підвалу колишньої райради. Саме не було світла, але Леоніда Миколайовича цим було не зупинити – він активно «воював» із замком при світлі ліхтарика.

Він ніяковіє:

– Та що про мене розповідати? Звичайна людина, як усі. Народився 60 років тому в Ільмівці. Нас шестеро було у батьків. Закінчив вісім класів Ільмівської школи, потім – навчався у вечірній. Поступав у Сосницю вчитися на тракториста, але не закінчив навчання – набридло, кинув, адже трактора панував самотужки. Тож пішов у місцевий колгосп «Правда» працювати трактористом, тоді права для цього не треба були. Так років зо два д служби в армії й трудився у колгоспі. Служив у Кіровограді, у ракетних військах. Повернувся з війська, влаштувався працювати в городні на механічний завод станочником – робили спиці. Але пропрацював там недовго, бо зарплата була маленька. Тож перейшов на льонозавод слюсарем. Навчався всьому вже в ході роботи. Чоловіки все показували, розказували: хочеш вчитися – будь ласка, вчись. Спочатку займався ремонтами оснащення, а потім вже обслуговував машину, що тресту переробляла. А згодом, коли років десять пропрацював, завод почав занепадати, розвалюватись. А вдома ж родина, дітей треба було на ноги піднімати. Запропонували роботу в тодішній школі-інтернаті для дітей-сиріт сантехніком. Роботи, звісно, багато було – там багато приміщень, підземні комунікації треба було обслуговувати. Але нічого, 18 років там трудився.

Згодом, каже Леонід Миколайович, почав їздити на будівництва в білорусь. А з 2017 року працював у Чорнобилі, теж будівельником. Однак на початку 2020 року щось там пішло не так – кошти, виділені на будівництво, десь «загубилися», і працівників залишили без роботи, у вимушених відпустках без збереження заробітної плати.

– Ну, я на облік в центр зайнятості став, думав, пересиджу певний час, а як справи у Чорнобилі налагодяться, повернусь на будівництво. За той час мене кілька разів з центру зайнятості відправляли на громадські роботи в Центр надання соціальних послуг. А тоді керівництво запропонувало і постійну роботу тут, у відділенні натуральної допомоги. Я подумав, що попрацюю певний час, до весни, а там, можливо, в будівельний сезон кудись поїду. Але почалось повномасштабне…

Під час окупації Городнянщини Центр надання соціальних послуг не залишав своїх підопічних напризволяще. Соціальні працівники щодня виходили на свою непросту роботу. Леонід Миколайович разом з бухгалтером Русланом Овчаром кожні два дні їздили по молоко в Травневе. Привозили його поміж колонами російської техніки в Городню, а тут уже соціальні робітниці розливали його й розносили стареньким. Таким же чином доставляли й хліб з місцевого хлібозаводу, борошно, олію, крупу.

– У нас у відділенні натуральної допомоги трудяться всього два робітника – Леонід Маклюк і Юрій Рожок, – каже директорка Центру Наталія Семенова. – А у відділенні соціальної допомоги вдома – 43 робітниці, і всі жінки. Підопічних же у нас стоїть на обліку близько півтори тисячі. Дівчата опікуються старенькими, приносячи їм ліки, продукти, допомагаючи по домашньому господарству. А от вся чоловіча робота лягає на плечі наших двох мужчин. Нині у нас черга на пиляння та рубання дров, обпилювання та спилювання фруктових дерев. У черзі вже 28 людей. Тож хлопці нарозхват. Що стосується Леоніда Миколайовича, то бабусі й дідусі мають на нього «спецзамовлення». Коли Юрій тривалий час хворів і ми наймали тимчасово людей на громадські роботи, часто чули: «Нам тільки Льоню пришліть! Краще нього ніхто не зробить! Швидко, якісно, без усяких там перекурів». Адже безкоштовно ми надаємо такі послуги протягом однієї години, за решту в разі потреби витраченого часу – оплата диференційована. Тож наш Леонід Миколайович добросовісно цю годину «викладається» на повну. При цьому працює дуже якісно, на совість. Я б сказала, це людина надвисокої порядності, принциповості – взагалі, ніби не з нашого часу. Я побоююсь, що він вже має повне право піти на заслужений відпочинок – адже альтернативної заміни йому нема, просто ми не знайдемо таку ж високопрофесіональну, порядну людину.

Тетяна Приходько, яка якраз прийшла у Центр надання соціальних послуг і дослухалась до нашої розмови, теж додає:

– Я Льоню знаю ще з часів роботи на льонозаводі. І тоді теж він відзначався старанністю та відданістю будь-якій справі, за яку брався. Про таких кажуть: «У нього руки золоті». Він і мені від Центру надання соціальних послуг приходив косити. І в сусідки косив, де бузок по траві ріс. Та ліска, що на косарці, раз по раз рвалася. А він терпляче її замінює і свою роботу робить. Викосив так – під двором як лялечка. Тому всі й просять Льоню, бо знають, що він зробить як для самого себе.

Леонід Миколайович тільки посміхається, коли Наталія Семенова жартує: «Ну, не знаю, чим Ви так бабусь зачаровуєте».

– Я просто звик так працювати, – каже він. – То нічого, що вже фактично пенсіонер. А що, вдома на печі сидіти? Тут щодня різноманітна робота: комусь порубати, комусь попиляти, комусь позаносити. Весною трава піде, косіння підключиться. А ще кожна ж людина – особлива. Багато хто й поговорити хоче, розповіси про щось своє. Ну, то поки інструмент налагоджую, можемо й поспілкуватись. А як косу чи пилу завів – вже все, в інструменту своя пісня. І день на свіжому повітрі: до клієнтів добираємось велосипедами, в будь-який куточок міста. Велосипеди нам видали, інструментом забезпечують, запчастинами – теж. Та й допомогти людині – це теж у радість. Дивись, у неї настрій підніметься, а, значить, і здоров’я додасться. І світ стане трохи добрішим.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)