11 доль і одна душа: соцпрацівниця Ольга Сакуненко розповіла про свою непросту місію

На знімку: Ольга Сакуненко з однією зі своїх бабусь – 87-річною Тетяною Сиз

Дуже давно не доводилось бувати у Ваганичах – востаннє, напевне, під час одного з Днів села за рік до повномасштабного вторгнення разом з артистами будинку культури. А взагалі село знайоме з минулого – найперша моя поїздка сюди була як журналіста в перший рік роботи у редакції в 1998 році. Тоді ще село було повнокровне, з діючим сільгосппідприємством, з фермою, про працівників якої я, власне, й писала свій матеріал. Потім були пошуки в минулому слідів дворянського роду меценатів і громадських діячів Євреїнових, останнім представником якого був земський лікар Микола Миколайович, затим сюди привела потреба звернути увагу громадськості на збереження унікального парку, закладеного тими ж Євреїновими. Словом, село багатюще на унікальну історію. І, що ще раз підтвердилось під час останньої поїздки сюди 8 січня, – на унікальних людей. Але якщо раніше, після Другої світової, за переказами найстаршої жительки Ваганич, тут налічувалось більше двох тисяч жителів, то нині, як розповіла діловод Валентина Бредихіна – тільки 168.

Першою, з ким видалось поспілкуватись по приїзду, виявилась соціальна працівниця Ольга Сакуненко. Молода, вродлива 42-річна жінка вже 21 рік опікується одинадцятьма жителями рідного села, які потребують догляду. Звичайно, виникло закономірне питання – чи це був її добровільний вибір назавжди пов’язати свою долю з віддаленим селом, до якого протягом багатьох років і дороги нормальної не було, чи так склались життєві обставини? Вона посміхається:

– Я тут виросла, тут школу закінчила. Потім вивчилась на кухаря-кондитера, але повернулась сюди, додому, і влаштувалась працювати листоношею. Тоді ще люди жили і у Барабанівському, і у Вершинах. Їздила і велосипедом, і конем з саньми.

Кінь був у батьків Ольги. Вона не тільки допомагала доглядати за ним – батько навчив доньку й упрягати його у воза та сани. Тож коли батько підсобляв, а коли й сама справлялась – взимку досить зручний транспорт для листоноші, коли доводиться засніженими дорогами долати чимало кілометрів. Тож чи могла така юна красуня не підкорити чиєсь серце? Її обранець Іван теж був місцевим парубком, з Ваганич. Тому, створивши сім’ю, подружжя й почало вити гніздечко на з дідів-прадідівській землі.

Раніше, коли населення було більше, у Ваганичах було два соціальних працівники, і в кожного – по дванадцять людей на обслуговуванні. Нині ж Ольга опікується трьома чоловіками і вісьмома жінками. Двоє з них є подружжям, решта – мешкають самотньо. Роботи чималенько: опалення у всіх пічне, тож кожному треба дров наносити, щоб вистачило щодня топити. А ще – наносити води, взимку почистити сніг, купити й принести продукти, допомогти з прибиранням, а декому й їжу приготувати, справлятися з іншими щоденними побутовими справами.

– Коли я сама залишилась соцпрацівницею у селі, в мене було чотирнадцять дворів на обслуговуванні, – каже Ольга Іванівна. – Тоді було фізично важкувато, то й чоловік допомагав. А нині сама справляюсь. До кожного ходжу двічі на тиждень. У кожного – своя доля, свої життєві обставини. Хтось залишився самотнім на схилі літ, а у когось і є діти, та живуть дуже далеко, чи й взагалі у росії чи білорусі. У нас так десятиліттями складалось – до кордону з білоруссю відстань десь 12 кілометрів, у часи радянщини щодня електричка, робочий потяг по п’ять разів на день ходили. Молодь і навчатися їхала туди, де зручніше добиратись, і на роботу там за розподілом влаштовувалась, бо яка у нас у селі робота? А тепер не те що приїхати – навіть телефоном у такому випадку не всі з дітьми та онуками можуть спілкуватись, адже в багатьох телефони кнопкові, без інтернету. То окремі трагедії людських доль.

Саме тому, каже Ольга, старенькі понад усе прагнуть спілкування, співчуття. Першим питанням, як соціальна працівниця переступить поріг, зазвичай є: «Які у нас новини?». Причому цікавлять не тільки місцеві, сільські новини, а й все, що відбувається у регіоні та країні. І насамперед – коли закінчиться війна і коли буде можливість побачитись з дітьми та онуками.

Звичайно, це те, що болить понад усе. Особливо сумно, коли відходять у засвіти, так і не дочекавшись зустрічі з найріднішими. Так було із Лідією Коморною, діти якої живуть у білорусі.

– До повномасштабного вони часто приїжджали, опікувались матір’ю, – каже Ольга Іванівна. – А як кордони закрились, то вже приїхати неможливо. У один з довоєнних візитів вони залишили гроші про всяк випадок, якщо знадобляться, і мені розповіли де лежать. Ось і знадобились – на поховання. Тож я й займалась організацією похорон, послуги ритуальної служби замовляла. Провели ми її достойно, але ж як сумно, що її найзаповітніша мрія – побачити востаннє дітей, так і не збулась. Взагалі війна кожному здоров’я підірвала, особливо літнім людям. Якого жаху вони всі натерпілись, коли у лютому 2022-го через село танки з боку Володимирівки та Ільмівки сунули.
Старість і ліки – то поняття у більшості взаємопов’язані. Коли медпрацівник у відпустці, Ольга сама їздить у Городню і купує підопічним необхідні ліки – благо, маршрутка ходить щодня. У разі потреби – викликає «швидку». Було, що й сама з хворим у лікарню на «швидкій» їздила, бо в лікарні теж потрібна була допомога.

Нині, сміється, коня вже нема – справляється велосипедом. Кілометрів, яких доводиться накручувати, не рахувала. Тільки дивуєшся – звідки стільки сил і енергії, адже вдома господарство, як у всіх у селі, родина – чоловік і дві доньки. Щоправда, старша вже студентка, а менша – одинадцятикласниця, ще поки біля батьків.

– Ну а як інакше? – дивується Ольга. – Я ж до кожного з тих, за ким доглядаю, приростаю душею. Вони мені всі як рідні. Я тут зростала, у них на очах. Ми вже з ними як одна велика сім’я. Заходжу у хату і чую, буває: «Доня…». І на серці теплішає, хочеться їм віддячити таким же теплом і турботою.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)