Євген Кравчук вернувся з полону, а дружини вже немає...

Анастасія і Євгеній Кравчуки

«Коханий чоловік! Ти в полоні вже 415 днів! У полоні в кля­тої ...сні! Я щодня молю Бога, щоб скоріше тебе по­бачити, обійняти і почути: “Кохана, я вже на території рідної землі, Укра­їни!”» — написала вона у своєму фейсбуці 7 серпня.

5 лютого 2025-го він нарешті повернувся, але вона не зустріне, не побачить і не обійме його вже ніколи...

АНАСТАСІЯ І ЄВГЕНІЙ

Анастасія родом із Лихоліток (Козелеччина) на Чернігівщині. Євгеній — із Тетієва на Київщині. Познайомились вони ще в юнацькі роки, бо Настина мама — Галина Мачача — ро­дом із села Софіпіль Тетіївського району, у Тетієві в неї багато родичів, і Настя часто в них бува­ла. Зійшлася ж із Женею набагато пізніше. Осе­лилися вони в столиці. А із 26 січня 2021 року Женине прізвище Кравчук стало їхнім спільним.

«Я пам’ятаю, як ти казав: «Я хочу, щоб ти носила моє прізвище, хочу, щоб у нас була ве­лика сім’я, хочу прожити з тобою все життя...» А я обіцяла тобі бути завжди поряд, і в радос­ті, і в горі, до самого кінця! Так і буде...» — пи­сала Анастасія.

На жаль, так не сталося. Клята війна роз­лучила цю молоду українську родину навіки. У своїх дописах уже після повномасштабного вторгнення Настя згадувала їхні мирні подруж­ні будні: прогулянки із собакою, поїздки до її батьків у Лихолітки.

— Вони дуже любили бувати в нас у се­лі, збирати гриби у ліску в соснах, які посадив наш тато Михайло Кирилович, — розказує 70-річна Галина Сафронівна. — Настуня мрі­яла побувати в Парижі, побачити Ейфелеву ве­жу. І в березні 2022-го мала їхати у Францію, але війна перебила всі плани. Женя пішов у ки­ївську тероборону, а вона не хотіла втікати за кордон, говорила: «Якщо ми всі виїдемо, хто буде працювати тут?!»

Настуня постійно волонтерила, збирала допомогу для військових. У червні 2022 ро­ку Женя з побратимами потрапили в оточен­ня. 19-го він подзвонив востаннє і більше на зв’язок не вийшов. Настуня полетіла в Крама­торськ його шукати, об’їздила всі місця в тому районі, де він зник, та безрезультатно. Потім їй передзвонили і сказали, що він у полоні. Пере­дав це через побратима, якого звільнили.

Настя продовжила допомагати ЗСУ і лю­дям у звільнених населених пунктах Київщи­ни та Чернігівщини — розвозила гуманітарну допомогу (продукти, одяг і взуття, будматері­али). Після підриву Каховської ГЕС возила й туди, а також допомагала евакуйовувати звід­ти людей. У своїй київській квартирі поселила сім’ю (жінку, дочку й онука) із затопленого се­ла Олешки, пів року вони жили в не ї. Із Херсон­щини привезла двох врятованих котиків, яких назвала Остапом і Стефанією. Настуня за­вжди допомагала тваринам, часто підбирала, лікувала, прилаштовувала їх. Трьох залишила в себе. Так у неї стало п’ять котиків і ще їхня з Женею собачка Емма.

БОЙОВА МЕДИКИНЯ ЛАВАНДА

— Коли Настуня попросила нас із батьком за­брати її тварин до себе, я здивувалась. На той час вона працювала операційною медсестрою в Ін­ституті травматології і ортопедії (до цього на її медичному шляху були робота в Козелецькій райлікарні, потім у клінічній лікарні «Феофанія» в Києві). На моє за­питання поясни­ла, що переходить у військовий госпі­таль, де, мовляв, потрібніша, та гра­фік там щільніший, тож доглядати за улюбленцями не зможе. Але на той момент Настя вже підписала контракт і лише пізніше зі­зналась, що стала бойовою медикинею 68-ї окремої єгерської брига­ди імені Олекси Довбуша.



Анастасія Кравчук

Звичайно, ми розпереживалися за неї ще більше.

Передчуваючи, що дочка може долучи­тися до доброволь­ців, я ще раніше її просила: «Настуню, не йди на війну! Чекай на Женю вдома. Роботи й тут вистачає». А вона пішла, бо хотіла допомогти на­близити Перемогу, щоб ця клята війна скоріше за­кінчилася і Женя якнайшвидше повернувся.

Пройшла навчання в Десні, потім — у Вели­кій Британії, знову повернулась у Десну. Збира­ла гроші на машину для евакуації поранених, до­клала багато власних. Дуже раділа, коли медевак пригнали. Перед відправкою на фронт (у квітні 2023- го) із командиром заїхала ненадовго до нас — забрати приготоване нами (маскувальні сітки, продукти). Я просила командира: «Бережіть мою донечку!» Він обіцяв, але... Війна настільки жорсто­ка, що важко зберегти життя кожного...

Анастасії дали позивний Лаванда.

— Настя дуже любила квіти. Вони в неї завжди стояли у квартирі, всім дарувала. Коли приїжджала до нас, привозила мені величезні букети. Навіть із фронту ніколи не приїжджала без квітів...

У підрозділі Лаванду любили й поважали. Вона не лише виконувала свої обов’язки як бойовий ме­дик, а й забезпечувала своїх побратимів не лише медпрепаратами, а й іншим необхідним: купила ге­нератор, зарядну станцію тощо.

— Коли їхню евакмашину розбили, Насту- ня оголосила збір на іншу, просила у волонтерів, ми знову дали скільки могли, і вона вкотре докла­ла своїх — більш ніж 60 тисяч гривень. У вересні 2024-го приїхала по машину в Київ. Ми примчали побачитися. Повечеряли в їхній квартирі, поспілку­вались утрьох. Настуня говорила: «У мене буде від­пустка, нарешті побуваємо з вами в Карпатах». На ніч ми поїхали додому, а вона — ще отримувати во­лонтерські вантажі. Наступного дня була в Козель­ці й заскочила до нас буквально на 10-15 хвилин, бо спішила якомога більше завантажити необхід­ного на фронт. Ми попрощалися, не думаючи, що бачимо її востаннє...

У свої останні місяці Настуня хворіла, лежала в лікарні у Дніпрі, обстежувалась, та нам лише піс­ля виписки зізналась, що в неї були високий тиск і болі в серці. їй треба було лікуватися, але вона це відклала: «Зараз маю бути у військовій частині, бо хлопцям необхідна допомога».

Телефоном востаннє ми говорили 20 жовтня. У розмові вона плачучи повторювала: «Мам, важко... Обстріли...»Із таким болем кричала: «Мамо, по нас стріляють!.. У мене два двохсотих!» Як я зрозуміла, вона пішла евакуйовувати поранених, а двоє виявилися вже неживими. І їй довелося упаковувати в мішки побратимів, яких вона берегла, підтримува­ла... Для неї це була така травма!.. Може, й не пер­ша, але тоді її серце вже не витримало...

Анастасія померла 21 жовтня 2024-го. Її по­ховали з військовими почестями там, де вона і про­сила.
— Нас із батьком Настуня жаліла, тож свої поба­жання — ніби заповіт — передала друзям. На початку листа просила, щоб її поховали в Тетієві, бо любила це місто, а закінчила прохан­ням: «Поховайте ме­не в Лихолітках біля хрещеного».

Олександр Мачача був її рідним дядьком (батьковим братом) і для неї — ніби другим батьком. Теж був військовим і в усьому — її прикла­дом і порадником. Коли хрещеного не стало (теж серце), Настуня страшенно горювала.
А тепер ми го­рюємо за нею!.. Во­на була нашою єди­ною надією, ми все робили для неї, по­тім для їхньої сім’ї. Вона ж хотіла про­довжувати службу й після Перемоги, як писала на своїй сторінці: «Ме­ні 27 років, і я військова! Коли мені буде 57, я та­кож буду військова! Я віддаю своє життя цій робо­ті!» Мріяла відбудовувати Україну — гарну, сучасну, без війни. Та не судилося...

ДО ОСТАННЬОГО НАДІЯВСЯ, ЩО ЖИВА...

— Женю мали обміняти ще у 2023 році до Вели­кодня, включили в список. Настя так раділа, чекала на нього... Але він так і не прийшов.

3 лютого в його мами Галини був день наро­дження (ми й досі дуже добре спілкуємося, постій­но зідзвонюємося). Привітати її приїхали з Харкова її дочка Богдана з онучкою. А тут іще й величезна радість — серед 150-ти звільнених українців був Женя! Це для неї найкращий подарунок!

5 лютого звістку про Женю мені повідоми­ла Богдана (вони з Настею дружили ще з юнос­ті). А ввечері він і сам зателефонував. Був приго­ломшений, що Настеньки вже немає, плакав. Роз­повів, що йому ще у в’язниці росіяни сказали про її смерть. І дуже його били, бо чомусь вважали, ні­бито його дружина пов’язана з «Азовом». Він до останнього надіявся, що росіяни збрехали і Насту­ня жива... Говорив, що дуже її любить, що знав, яка вона сильна — аж настільки, що піде на війну доби­ватися Перемоги.

Сказав, що його здоров’я підірване: дуже схуд, має проблеми із зубами, зі шлунком. Обіцяв підлі­куватися і приїхати до нас у гості. Ми чекатимемо, адже безмежно раді його поверненню! Жаль тіль­ки, що Настуня пішла.
У нас так і живуть її п’ять котиків. А Емму Настя в один із приїздів забрала на фронт. І побратими настільки звиклися з нею, що не повернули її. Ми не наполягали. Якось я побачила зворушливе фо­то, на якому лежить воїн, а поряд із ним — собака, яка його обнімає, гріє. Я подумала: можливо, й Ем- ма на фронті комусь настільки потрібна для душев­ного спокою.

Зараз ми займаємося тим, щоб нашу вулицю Центральну, на якій росла і жила наша донечка, перейменували на честь Анастасії Кравчук. Вона цього достойна!


Джерело: газета “Гарт”, Аліна КОВАЛЬОВА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (3)