Без шансів на життя: підполковника нацгвардії убив ворожий дрон

На фото Олексій Ганжа з сином Максимом

Олексій Ганжа... Кадровий військо­вий. Підполковник Національної гвардії України. Війна, на жаль, нарекла його ще і Героєм. Нашому землякові назавжди двадцять вісім. Майже сім місяців минуло від того дня, коли загинув Олексій Ганжа. Рідні нацгвардійця вчаться якось жити без нього. Без сина, брата, чоловіка, тата, онука. Жити з болем, зі сльозами, зі згадками про того, кого вже ніколи в житті не побачиш. Пагінчик Олексія на цій землі - його синочок Максимко. Коли хлопчина після тривалої розлуки вперше побачив сво­го тата у формі, у касці, з автоматом, патронами, то відразу випалив: «Наш тато - супергерой». Як же безмежно Олексій любив свого малого. Як тільки скучає за татком Максимко. П’ятирічний хлопчик знає, що його тато загинув, що тато тепер янгол. Матеріал про кадрового офіцера, жит­тя якого обірвав ворожий дрон-камікадзе, читайте далі.

14 вересня минулого року командир зведеного загону 27 полку Національної гвардії України Олексій Ганжа з Рижок разом із побратимами вже поверталися із бой­ового завдання, котре виконували на прикордонні. І зненацька прямо у військовий УАЗик влучив ворожий дрон-камікадзе. Загинув Олексій у прикордонному селі Берилівка, що на Городнянщині.



«Я в суботу приїду...»

14 вересня 2024-го... Субота. У Рижках із нетерпінням чекали на свого воїна. Чекала мама з татом, бабуся, яка виняньчила своє перше онучатко. Ждали на зустріч дружина з синочком, котрі декілька тижнів гостювали у селі. За пару днів до запланованої поїздки на малу батьківщину Олексій казав дружині: «Зай, обов’язково звари червоного бор­щу і моїх улюблених налисників зроби. Вони у тебе такі смачнезні виходять. У суботу буду в селі. Чекайте». Рідні чекали. Та Олек­сій не приїхав. Того дня у родину ввірвалася страшенна звістка: Олексій загинув.

З пам’яті не стерся той день, коли Олексій повертався додо­му: полеглого захисника супро­воджував величезний траурний кортеж. Здавалося, до Рижок їхав чи не весь світ, аби провести в останню путь свого побратима, якого, вочевидь, дуже поважали та цінували. Не такої зустрічі че­кали, не таких обіймів. В останню путь свого воїна, найріднішого у світі, підполковника, офіцера Нацгвардії, який понад оди­надцять років віддав військовій службі, свого побратима провели з усіма почестями. Сумні мелодії військового оркестру, прощальні слова, море квітів, тихе голосіння, постріли в небо почесної варти. Земний шлях офіцера-захисника обірвала війна.

Не дитина, а янгол

Для батьків немає страшнішо­го горя, як хоронити своїх дітей. І глибину того нестерпного болю, з яким прокидаються і лягають батьки, котрі втратили свою кро­винку, ніхто і ніколи не виміряє ніякими мірилами. І нема того дня, аби думки не повертали до того, кого вже ніколи не обіймеш, не поцілуєш, з ким не поговориш. Хіба що в думках, у спогадах, які і гріють у якийсь момент, і печуть серце. І спогади мами Героя по­вертають у дитинство сина.

- Це не просто дитина була, це справжній янгол, - каже Оле­на Петрівна про свого старшого сина. - Спокійний, слухняний, невередливий, шкоди не робив. Гарним він хлопцем був. Нікого не зобидив у житті. Та будь-кого спитайте, ніхто ж слова поганого про нашого Олексія не скаже.

Виріс їхній Олексій. Шляхи у доросле життя йому відкрива­лися.

- Після одинадцятого класу документи подали до Харківсько­го національного університету внутрішніх справ та до Національ­ної Академії Національної гвардії України, теж у Харкові. Приїхали ми, зайшли в академію, а там, ви­дно, всі грошовиті поприїжджали. І ми - прості, сільські, без грошей. А Олексій і каже: «Не переживай, мамо, поступимо». Бали в Олек­сія були гарні, фізпідготовку він теж здав прекрасно. Перша відпо­відь, що син вступив, надійшла з Академії Нацгвардії. А вже згодом стало відомо, що він вступив і до поліцейської академії. Але він свій вибір уже зробив. Без гро­шей, без зв’язків, сам вступив.

Молодший брат Олексія Сергій теж вступив до військового навчального закладу.

- Олексій боронив Чернігів. Чи не розповідав вам про цю сторінку свого воєнного життя?
- Нічогісінько, - відповіла мама. - Коли почалася велика війна, ми на сполох забили: Олек­сій - на службу, а Ангеліна ж з дитятком сама там. Та слава Богу, вона відразу приїхала в село з онучатком. Уже згодом Олексій казав, що навіть військові не думали, що війна набере такого масштабу. А воно он яке вийшло. Олексій за натурою досить за­мкнутий. Тема війни - для нього табу. Бува, спитаю, як ти. «Усе у мене добре», - почую у відповідь. Ні на що не жалівся. Якось був, щоправда, у телефонній розмові з родичем, який спитав, чи є у нього хоч щось їсти, Олексій від­повів: «Нащо нам їжа. Нам танки потрібні». Своїми досягненнями на службі не вихвалявся. Не казав нам навіть, що після звіль­нення Чернігівщини йому звання капітана присвоїли. Коли при­своїли майора, теж промовчав. Від невістки дізналися. Олексій ніколи не хизувався ні своєю службою, ні своїми званнями, ні нагородами. Дуже скромний був. А скільком він людям допоміг, його знали в різних куточках України. Про це ми теж вже згодом дізна­лися від чужих людей. У Чернігові в одній із лікарень працює дівчи­на з Рижок. І коли місто під час облоги було без світла, вона в Альоші просто спитала, чи немає у них, бува, генератора. І він за дві години знайшов того генера­тора і привіз у лікарню. Інший випадок. Сусіди чернігівські, котрі
не змогли виїхати з міста, сиділи напівголодні. Усі харчі, які були у квартирі, він пороздавав сусідам. Під час боїв за Чернігівщину його Бог оберіг. Були випадки, які мо­гли стати фатальними. Знаю, раз хлопці потрапили під вогонь «Гра­дів», але всі живі. Інший раз ледь встигли вискочити з машини, яка загорілася від обстрілів. Під час оборони міста отримав контузію. Але ж мовчав. Нам - ні слова.

«Страшний сон, який не закінчується»

Субота чотирнадцятого верес­ня для всіх була трохи не звичай­ним днем. Ось-ось мав приїхати їхній Олексій.

- Ми про погане навіть і не думали. Будували свої плани, як приїде Олексій. Менший син Сер­гій саме у відпустці був, затіяли доріжку робити. Переписувався з Олексієм напередодні, просив брата ще цементу докупити, - згадує батько полеглого офіцера Григорій Григорович.

- Альоша з Сергієм такі близькі були, хоч і різниця у них у віці - дев’ять років. Старший винянчив молодшого. Треба якась порада - Сергій набирає до Олексія. Дуже журиться Сергій за бра­том, дуже. «Немає у мене тепер опори в житті, - якось казав мені менший. - Знаєш, мам, як мені хочеться ввечері взяти в руки телефон і набрати Олексія. Та немає кому дзвонити..». А як же він свого Максимку любив та Ангеліну, - знову плаче мама Героя.

- Для мене загибель сина, наче якийсь страшний сон, котрий ніяк не закінчується. А Альоша сниться дуже рідко. А я ж прошу синочка, щоб приходив мені уві сні, прошу, щоб хоч словечко до мене промовив.

- А в мене на душі якесь дво­яке, - зізнається тато воїна-захис- ника. - Наче і поховали сина, але ж я його не бачив, бачив тільки гроб. Здається, що наш Олексій кудись поїхав і ось-ось має по­вернутися.

Історія кохання, обірвана війною

Олексій та Ангеліна. Почуття симпатії між ними виникло з першого погляду. Ще коли вони школярами були.

- Я і досі пам’ятаю той день, коли вперше побачила Олексія. Це було в Нехаївській школі. Я гойдаюся на гойдалці. Бачу: два хлопці заходять. Питаю, а це хто такі. Кажуть: хлопці з Рижок, у Нехаївці вчитися будуть. Зізнаюся, мені Олексій сподобався відразу. Тоді подумалося, от би подру­житися з ними, - починає свою історію вдова Героя Ангеліна.

І вони подружилися. А поєд­нав їх спорт, і Ангеліна, і Олексій займалися спортом: теніс, легка атлетика.

-Та здружилися ми втрьох: я, Олексій і Андрій Ганжа, теж з Рижок, однокласник Олексія. До речі, зі шкільних років на все життя Андрій - наш спільний друг, - продовжує Ангеліна.

Та почуття дружби між риж- ківським хлопцем та нехаївською дівчиною з роками переростало в інше почуття. І одного дня Олексій, який уже навчався на другому курсі Академії нацгвардії, приїхав у село у відпустку. Зустрів Ангеліну...

- Підійшов, поцілував, взяв на руки і більше мене не відпус­кав, - згадує Ангеліна той день, котрий став для них новим по­чатком історії любові, яка б мала тривати довго-довго. Та їм удвох судилося бути лише дев‘ять років. Усі моменти життя, котрі міцно пов’язані з Олексієм, Ангеліна пам’ятає до дрібничок. Та є такі, котрі вони згадували постійно у річницю свого весілля. Історія освідчення Олексія - красива і романтична.

- Це було літо 2018-го. Я в Чернігові, на роботі. Олексій був у Києві, в лікарні. І не чекала,
що приїде. Та він сказав, що йому треба в Чернігів, телефон відремонтувати. Ще й подумала, який ремонт, який телефон. І ось він, мій Олексій, чекає на мене в парку. Рада така біжу, у білій сукні. Бачу: сидить Альоша на ла­вочці: поруч букет троянд, м’який білий ведмедик. Але він сидить, не встає, щось у руках куйовдить. Трохи розізлилася, чому це він не встає і не зустрічає, подумала тоді. Підходжу, а він - дарує бу­кет, дістає з коробочки обручку, стає на коліна і щось каже. І тут із-за дерев виходять якісь жінки з надувними кульками й кричать мені дружно: «Кажи: так». Уже по­тім з’ясувалося, що він попросив мам, які гралися з дітками у парку, допомогти йому створити свят­кову атмосферу, коли він буде освідчуватися. Я не пам’ятаю в ту мить, що говорив мені Олек­сій, не пам’ятаю, що саме йому говорила я. Розплакалися обоє. Обнялися і пішли додому.

Щасливі. Окрилені коханням. І ті почуття пройшли перевірку відстанню. Вона - у Чернігові, він - у Харкові. Вона - у Києві, він - у Черкасах, де почав військову службу після закінчення академії.

І так три роки. На рік бачилися, мо’ разів, зо три. А потім Олексій сказав: досить кататися туди-сю­ди. Пора одружуватися.

Одне серце на трьох

А у січні наступного року мо­лодята і весілля відсвяткували. У Черкасах. Там служив Олексій. Там і синок Максимко народився. До речі, це були партнерські по­логи. Татко був присутнім, коли народжувався їхній первісточок.

-. Знаєте, Олексій якось наче поспішав жити: хотів скоріш одру­житися, дитину народити, - каже вдова.
А коли з'явилася можливість, перевівся Олексій до Чернігова, хоча пропозиції були в різні міс­та. Та він хотів бути ближче до рідного села, ближче до батьків. У Чернігові почала писатися нова історія молодої сім'ї, у якій підрос­тав хлопчик, котрому на той час було тільки шість місяців.

- Непрості то були часи. Дити­на маленька. Я з нею практично сама. Олексій постійно на чергу­ваннях. Часті відрядження. А до роботи чоловік ставився відпові­дально. Він такий правильний у нас був: і на роботі, і в сім'ї. Для нього важливо, щоб усе було чітко, усе по поличках, - згадує Ангеліна. - Маю зізнатися, що бути дружиною військового не­просто. Але я впоралася. В один з непростих періодів сказала для себе: я жінка, я відповідаю за за­тишок у сім'ї, маю створити таку сім'ю, де пануватимуть і любов, і повага, і розуміння, щоб чоловік з роботи поспішав додому. І мені за ці роки це вдалося. Ми відчу­вали один одного, у нас не було якихось недомовок, ніколи не ділилися з друзями своїми про­блемами, якщо вони виникали, все вирішувалося за закритими дверима. Олексій нас виховував, правда, по-армійськи, у квартирі мав бути порядок, усе на своїх місцях мало лежати, нецензурної лексики ніхто з нас не вживав. Не пам'ятаю, щоб ми колись свари­лися чи підвищували голос одне на одного. Ми пишалися один одним, підтримували. У нас була сім'я, у якій одне серце на трьох...





«Я так хочу в Рижечки до вас...»

24 лютого 22-го. Олексія підняли по тривозі. Війна. «Ти залишаєшся дома, бува, що, то ховайтеся у коридорі», - сказав чоловік Ангеліні. Та дружина чи не вперше в житті його не по­слухала: взяла дитину і встигла виїхати з Чернігова до батьків у Нехаївку. Уже ввечері того дня у телефонній розмові Олексій говорив Ліні: «Добре, що в тебе є своя голова на плечах і ти при­йняла правильне рішення. Мені за вас тепер буде спокійніше. І поки триває війна, завжди, Ліно, покладайся тільки на себе». Він досить часто проказував дружині: в разі чого, розраховуй на себе, будь сильною, не плач ніколи, Олексій не любив жіночих сліз.

За тиждень до того роково­го 14-го вересня Олексій був у Рижках, Нехаївці. Вирватися зміг тільки на день. Дуже скучив за малим, якого місяць не бачив. Брата Сергія, який саме приїхав у відпустку, не бачив аж вісім мі­сяців. Хотілося обійняти дружину, батьків, усіх рідних.
- Про те, що Льоша приїде тієї суботи, нікому не сказав. Вирішив зробити нам сюрприз. Ми саме в Нехаївціі були. Чую: машина загула. Олексій заходить. Від­разу до сина: Боже, як він тільки любив малого. Поїхали ми в Рижки. Олексій заїхав до багатьох родичів. Знаєте, наче прощатися тоді приїздив. Але про це тоді не думала, - згадує вдова Героя. - Увечері вкладаємося спати, а Максимко: «Я з татом хочу спат­ки». Я вдала, що теж сплю. Бачу, Олексій цілує малого в щічку і плаче. Не стрималася, емоції вихлюпнули, кажу, таке відчуття на душі погане, наче більше тебе не побачу. «Заспокойся, все буде добре, - почав чоловік. А тоді й сам не стримався: у мене теж на душі нехороше». Та ми вирішили, що просто себе накрутили.

Ангеліна в ту ніч заснути не могла. Уся ніч у сльозах і молит­вах до Бога, аби уберіг її Олексія на війні. А на ранок він поїхав. Ніхто ж тоді не знав, що ніч та для них буде останньою в житті.

- Тривога мене не лишала. Ходила декілька днів сама не своя, уся бліда. Сусіди питають: «Що сталося? Якась змарніла?». Кажу, чоловіка на кордон знову відправила. А вони мені: «Та що там на кордоні, буде як сир у мас­лі, десь пересидить твій Льошка». Хто пересидить? Олексій? Він усе життя летить і всім допомагає, бо ж йому до всього діло, усіх треба виручить, усе скрізь встигнути. Який напрямок роботи не дору­чать, Олексій завжди за головно­го. Завжди попереду. І сидіти десь у бліндажі він не буде, - каже вдова. - 28 вересня Олексія мали вже поміняти на кордоні. Він мріяв, як приїде з кордону, зібрати своїх друзів у Рижках. Так йому хотілося, щоб вони по­бачили його село, так хотілося з ними наговоритися. Любив він свої Рижки. І в останньому по­відомленні написав: «Я так хочу в Рижечки до вас.». Я бережу і досі це повідомлення.

Востаннє дружина говорила з чоловіком-воїном за два дні до трагедії, у четвер. Були на пози­тиві обоє, жартували.
- Я ніколи у нього не запитува­ла про війну. Він би і не розповів. Та по голосу його завжди відчу­вала: хвилюється. А тому завжди підбадьорювала, додавала віри, і не тільки того разу. Він просив мене обов'язково зварити черво­ний борщ, він його дуже любив, і налисники, - згадує останню роз­мову Ангеліна з чоловіком.

«Мій тато тепер янгол?»

14 вересня вдова пам'ятає до дрібниць.

- Зранку прокинулися, дивлю­ся о 23.00 пропущений дзвінок у «Сигналі». Засмутилася: як пропущений, ми з свекрухою до пів ночі чекали на той дзвінок. Бігаємо на кухні, лаштуємо обід, чекаємо Олексія. Та об одинад­цятій годині мені стало щось зле. Почало давити у грудях, тиск по­чав стрибати, такого раніше не було. Я запанікувала. Написала Олексію, щоб відгукнувся, бо хвилююся. До речі, подібних по­відомлень типу хвилююся, чи все у тебе добре за три роки війни я Олексію не писала. Він такого не любив. Та моє повідомлення лишилося непрочитаним. Теле­фонувати не наважилася. Він не дозволяв. Сам набирав. Але мене уже всю колотило. Усе-таки набрала Олексію. Він поза зоною. А о 13.20 - дзвінок із невідомого номера. Чудово розумію: це не чоловік. Відчуваю: з Олексієм щось сталося. Беру слухавку. Чую голос кума, теж нацгвардійця, допитується, хто біля мене. А я відразу: «Льоші більше немає?» «Немає, - чую. - А хто тобі вже повідомив?». «Ніхто. Серцем відчула».

Плакати-кричати в перші хвилини, як почула звістку, Ліна собі не дозволила. Поруч дитина. Боялася налякати її.
- Підійшла до Максима, кажу: «Синочку, ти ж знаєш, що тато у нас військовий, тато наш на війні». «Знаю, а що таке?», - з дитячою наївністю спитав малий. -Тато наш загинув, - Ліна не ста­ла приховувати від дитини страш­ну звістку. І тут від п'ятирічного хлопчика посипалися питання: «А це що виходить, наш тато про­грав війну? Тато тепер на небі, він тепер янгол?».

Молода вдова стримувати сліз вже більш не змогла. Обнялися. Плакали. Кричали. Ридали. У родину прийшло страшенне горе. Поки чекали свого воїна, малий Максимко до мами знову з питан­нями: «Я ж попрощаюся з татом? Я хочу покивати йому «пока». У тата ж є душа, вона буде літати, тато мене ж буде бачити?».

Людина-кремінь

Дуже мудрі слова почула від Олексієвого побратима, дру­га, майора нацгвардії Євгенія Орлова: «На війні, коли ні гроші, ні зв'язки нічого не вирішують, важливим є лише те, яка людина поруч з тобою».

- Спільну мову ми з ним зна­йшли швидко, подружилися. Нас відразу об'єднав спорт, - починає розповідь Євген. - Я займався фізичною підготовкою військових, Льоха - бойовою підготовкою, але в спорті він був усе життя. Легка атлетика, багатоборство. В ака­демії був рекордсменом: три кіло­метри долав за 9 хвилин 15 сек. А оскільки ми працювали в одній секції, то один одного завжди підтримували. Що важливо: я знав, що на Льоху можна завжди покластися. Треба мені допомога, набираю його. Завжди допоможе. Якщо сказав: зроблю, можеш на­віть не сумніватися: зробить. І якщо Льоха тобі допоможе, це не означає, ти йому щось винен, що теж повинен відробити. Це була людина з повною самовіддачею: чи-то мова про роботу, чи-то осо­бисті відносини. Ще одна харак­терна риса. Він ніколи не ставив себе вище інших, хоча за званням був від когось вище. Ми всі нази­вали його просто Льоха. Він ріс по кар'єрних сходинках: спочатку був начальником відділення бо­йової та спеціальної підготовки, а остання його посада - начальник секції бойової підготовки. Він був лідером, але при цьому не хизу­вався ні посадою, ні званнями.

До речі, за самовіддану служ­бу і внесок у боротьбу за неза­лежність України Олексій свого часу був нагороджений відзнакою та медаллю Президента України «За оборону України», медалями «За оборону Чернігова», «Вете­ран війни» та «10 років сумлінної служби». Але і про ці нагороди знало небагато людей.

- Може, щось розповісте із періоду, коли тривали бої за Чернігів.

- Ці бої ми пройшли з Олексієм разом. У подробиці вдаватися не буду. Головне інше - надійний побратим поруч. Саме таким був Олексій - надзвичайно надійним. З ним сміливо на будь-яке за­вдання. Ішов завжди першим, чим мотивував інших. Завжди урівноважений, спокійний, без метушні, хоча у перші дні було не зрозуміло, що навколо від­бувається. Льоха за характером - людина-кремінь, людина-скеля.

Без шансів вижити

Євгеній Орлов розповідав, що Олексія на кордоні мали б днів через десять замінити. Перед виїздом на кордон Олексій за­хворів. Говорили йому: не їдь, одужаєш, поїдеш іншим разом. Та хіба командир зведеного загону міг не поїхати? Ні! На його місці тоді б мала бути інша людина, котра повинна була ризикувати життям. Поїхав Олексій.

- Це був перший виїзд спільно­го загону на прикордоння, - каже Євгеній. - Для Олексія він став першим і останнім. Хлопці виїха­ли УАЗиком, а не броньованим авто. Після дощів дорога місця­ми була грузькою: броньована машина застрягла б. Наші бійці вже справилися із завданням. По­верталися назад. І тут - влучання дрона-камікадзе. Вижити тим, хто їхав на передніх сидіннях, було нереально. Олексій і водій загинули відразу. Двоє, котрі були з-заду, з опіками, але лишилися живими. Та, на жаль, один з бійців від отриманих поранень помер. Олексій... Не вистачає нам його дуже. Але він з нами. У кабінеті - його портрет. Та і згадуємо ми свого Льоху дуже часто.

«Наш тато — супергерой»

Майже сім місяців минуло від того дня, коли загинув Олексій Ганжа. Рідні нацгвардійця вчать­ся якось жити без нього. Без сина, брата, чоловіка, тата, онука. Жити з болем, зі згадками про того, кого вже ніколи і не побачиш.

- Зізнатися, важко без Олексія, дуже. Не знаю, чи витримала б це горе без підтримки своїх рідних: мами й тата, рідного брата, - каже Ангеліна, котра у 27 років стала вдовою. - Немає такого дня, аби ми з Максимом не говорили про тата. Він знає, що його тато загинув, ми часто буваємо на могилі Олексія. Малий приносить нові іграшки, аби похвалитися тату. Розповідає Олексію, що він уже навчився писати, рахувати. У школу Максимко, щоправ­да, бажанням іти не горить, то скаржиться татові, що мама його змушує іти до школи. Розповідає, що він не хоче, щоб йому було шість років, бо тоді треба йти до школи. І якщо для інших діток супергерой - це образ з якогось мультика, то у нас з'явився свій супергерой. Коли чоловік у 22-му році прийшов додому у формі, у касці, з автоматом, патронами, то малий, який не бачив довго Олексія, відразу випалив: «Наш тато - супергерой». І для нас Олексій і як тато, і як чоловік на­завжди героєм і лишиться.

Людмила ВЛАСКО. Фото з сімейного альбому Ангеліни Ганжі

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)