Захисник Іван Терещенко пішов у вічність молодим

«Всі, хто перебуває у пам'ятних гробницях, воскреснуть», - ці слова з «Євангелія від Івана» написані на пам'ятнику з чорного мармуру, під яким похований український воїн - та­кож Іван. Навіки 38-річний Іван Терещенко дивиться з фото­графії на надгробку немов живий. Живим він постійно стоїть і перед очима його мами Галини Іванівни. На могилу сина на кладовищі у Смоші жінка приходить часто. За два роки вона так і не звикла до того, що її Вані немає. У розповіді про нього старається уникати слова «Був». Він Є. Принаймні, у її спогадах.

ОБ’ЇЗДИЛИ ВСЮ УКРАЇНУ

Про себе жителька Смоші, живописного села на одноймен­ній річці, Галина Терещенко розповідає неохоче. «Батько мій народився тут, - каже жінка. - В армії служив у Борисполі, там познайомився з матір’ю, переїхали жити у Переяслав-Хмель- ницький район. А потім вони виїхали на Донбас. Там я і народи­лась, у Родинському Донецької області. Зараз це - Покровсь- кий район, де точаться бої, але місто не окуповане».
Потім родина переїхала жити у село у Київській області, де Галина Терещенко закінчила школу. У Смош вона переїхала у 17-річному віці до бабусі, познайомилась там зі своїм чоловіком та й залишилась. Був це 1981 рік. Село їй сподобалось, каже, ще у дитинстві, коли приїжджала до бабусі на короткий час. «І чогось мені дуже захотілось сюди», - зізнається.
Смош вважає своїм селом, бо вже довго проживає. Хоча через роботу доводилось і виїжджати. «І будинок тут, і діти школу закінчували, - каже. - Останні сім років я тут постійно. Перед цим жила і працювала у Києві».
Галина Іванівна - домогосподарка, хоча її господарство бу­динком не обмежується. Має багато живності і город. Отримує пенсію по втраті годувальника.



Галина Іванівна мати Івана Терещенка

Первісток Дмитро у Галини Терещенко народився у 1983 році у Добропіллі Скадовського району Херсонської області (нині це - тимчасово окупована територія), де її чоловік знайшов роботу чабана. А потім брат погукав його у Крим. На півострові прожили недовго, але саме там, у селі Кам’ян- ському тогочасного Ленінського району (нині це Керченсь­кий район, тимчасово окупована територія), у 1984 році народився другий син Іван. «Дмитра ми назвали на честь одного діда, Івана - на честь другого», - розповідає жінка.

У 1990 році у хлопців народився брат. Нині він проживає у Кривому Розі.

ДИТИНСТВО ГЕРОЯ

«У Смош переїхали, коли Вані було півтора роки, - розповідає Галина Іванівна. - Я працювала на фермі. Іван пішов тут у дитсадок, потім - у школу».

У 1990-х роках у Смоші діяло козацтво. Івана Терещен- ка записали до нього, ще коли навчався у старших класах. А коли пішов служити на флот, допомогли з направленням на ракетний катер «Прилуки». Жінка показує паперові фо­тографії з катера. На одній - її син у моторному відсіку, на іншій - з командою у каюті сидить біля портрета Т.Г. Шев­ченка.
Прошу Галину Іванівну розповісти трохи більше про жит­тя її сина-героя. Вона спочатку ніяковіє: «Тоді ніколи було за дітьми дивитись, бо на фермі працювала. Ріс нормальним хлопчиком. У дитсадок ходив. У школі вчився непогано, був хорошистом. Йому найбільше подобалась математи­ка. А ще ходив у церкву, був паламарем. Хотів у Чернігові на священика вчитись, але батюшка йому сказав, що ще мало знає. Та люди його хвалили, співав він гарно. Знав старослов’янську, на латині читав. Йому книжки дали, він сам все вивчив».

У церкву, згадує Галина Терещенко, Івану захотілось самому, але її про це попередив. Після того вчився у Діг- тярівському ПТУ на тракториста. «А тоді прийшов і каже: «Мабуть, повернусь у церкву, піду у школу у Ряшках», - продовжує жінка. - 11 класів він закінчував у Ряшківській школі, бо у Смоші була дев’ятирічка. А коли батюшка його відмовив від духовного училища у Чернігові, сказав мені: «Мамо, раз так, то піду в армію!» Він у мене ідейний. За Україну і козацтво стояв горою. Раз сказав: «Мамо, я те­пер - козаком!», його ні у чому іншому не переконаєш».

КАТЕР«ПРИЛУКИ»

Присягу моряк Іван Терещенко приймав у Севастополі. «Дуже багато людей, дуже гарно було, - згадує Галина Іванівна, яка була тоді на урочистостях. - Всі розмовляли українською. Не російською, а саме українською. Флот Ваня вибрав сам. Він і зростом високий - 1 метр 86 сан­тиметрів, і стрункий. У козацтві попросили, аби прилуць­кого хлопця взяли на катер «Прилуки».

Було то на початку 2000-х років. В армії тоді, згадує жін­ка, служили 2 роки, на флоті - 3, але Івана зайвий рік не лякав. Під час присяги катер рідним моряків не показували.

Факти з «Вікшедії»: Ракетний катер Р-262 був спу­щений на воду 30 листопада 1979 року у Ленінграді. До 30 грудня 1995 року знаходився у складі ВМФ СРСР. У лютому 1996 року при розподілі Чорноморського фло­ту переданий у склад Військово-Морських Сил Украї­ни. Саме тоді його назвали на честь українського міста Прилуки. Катер «Прилуки» неодноразово вико­нував артилерійські і ракетні стрільби. Шефство над ним виконували Прилуцький міськвиконком і районна адміністрація.

20 березня 2014 року під час окупації Севастополя на катері було спущено прапор ВМС України і піднято прапор ВМФ Росії. 11 квітня того ж року судно без розпізнавальних знаків з Севастополя за межі тери­торіальної зони вивели російські буксири. Український буксир відбуксирував його в Одесу. 6 грудня 2014 року з нагоди 23-ї річниці ЗСУ на катер «Прилуки» пустили цивільних осіб. З тих пір він фактично виконує роль віце-флагмана ВМС України.
«Як можна було не пишатись сином?! - каже Галина Терещенко. - На катері «Прилуки» він був старшим ма­тросом і боцмана підміняв. У відпустку до нас приходив на Донбас - ми тоді у Димитрові Покровського району жили.
І у Смош приїжджав».

«МАМО, Я ВДОМА БУДУ»

Після демобілізації у 2004 році Іван Терещенко працю­вав на шахті «Красноармійській» у однойменному місті, яке нині називається Покровськом. Спочатку хотів служити у міліції у Києві, але чомусь не пройшов відбір. Після шахти працював у Києві на будівництві. «Познайомився по інтер- нету з дівчиною, одружився у Кривому Розі, - розповідає мати Івана. - Жив там, у них народилось двоє діток. А тоді повернувся сюди. Сказав: «З села нікуди не поїду, залишусь біля тебе, мамо». Так і пішов звідси на війну».

Односельці, каже жінка, відгукуються про її сина добре: «Кажуть, стане, побалакає будь з ким, з бабою старою чи дідом привітається, коли їде. Хтось попросить - допомо­же. Нікому ні у чому не відмовляв».

Воювати Іван Терещенко пішов у 2022 році. «Повістку привезли додому, - згадує його матір. - Він тільки з роботи приїхав. Працював зі старшим братом. У Дмитра - під­собне господарство, він на тракторі працював. «Підеш, Ваню?» - питаю. «Піду». «А що не можна було відмови­тись?» А він: «Мамо, комусь же треба йти!» У листопаді 2022 року пішов, а 28 березня 2023 року вже загинув у Мар’їнці».

Зі сповіщення командира і начальника штабу В/Ч А0224: «Розвідник-навідник 2 розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А0224, вій­ськовослужбовець військової служби за мобілізацією, старший матрос Терещенко Іван Павлович, 21.12.1984 року народження, призваний на військову службу При­луцьким РТЦК і СП Чернігівської області, вірний війсь­ковій присязі, у бою за нашу Батьківщину загинув 28 березня 2023 року під час виконання бойового завдан­ня у районі виконання завдань за призначенням в ході ведення бойових дій в районі н.п. Мар’їнка Донецької області. Брав безпосередню участь у заходах, необ­хідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України».

Наш мужній земляк витяг двох поранених побратимів з поля бою. «Це вже Дмитру розповідав хлопець, котрого Іван врятував першого, - каже Галина Іванівна. - «Витяг мене, витяг другого, повернувся за третім. Ми його про­сили: «Іван, не біжи!» Втратив свідомість, прийшов у себе - Івана несуть».

З протоколу засідання військово-лікарської комісії: «Вибухова травма. Відкрита рана задньої стінки грудної клітки, яка послужила причиною смерті».

«У нього спину розірвало, - продовжує матір загиблого.

- Він мені ще перед цим приснився. Каже: «Мамо, я вдо­ма буду». Питаю, а що ж таке. «У мене пляму на легенях знайшли, я вдома буду»... 1 квітня приїхали сказали, а 4-го ми вже його ховали. Він же як живий був, коли його привез­ли! Він і зараз перед очима як живий».
На запитання, чи приїжджали побратими сина на його похорон, Галина Терещенко відповідає: «Ви знаєте, я не пам’ятаю, хто приїжджав. Бо мені тоді як сказали про ньо­го, прийшла і сіла, а далі - все на автоматі. Відійшла лише через рік. І то мені дуже тяжко... ну, дуже тяжко балакати про це».

ДУЖЕ ВАЖКА КРУЖКА

Сину Івана Терещенка Іллі - 11 років, доньці Ілоні - 8. Вони зараз у Фінляндії. Його нагороди зберігаються у ма­тері. Іван Павлович Терещенко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). За нагородою його мама разом зі смоським старостою Олександром Миколаєнком їздила у Чернігів, в облдержадміністрацію. Машину виділяв голова Сухополов’янської громади Денис Росовський. Він же майже рік тому під час відкриття Алеї героїв у Манжосів- ці вручив Галині Іванівні почесну відзнаку сина «Захисник України - Герой Сухополов’янської громади». Фото героя Івана Терещенка з позивним Папай (його отримав на честь моряка з американських мультфільмів) є не лише на Алеї героїв у Манжосівці, а і на такій самій алеї у Прилуках. На Смоському будинку культури висить меморіальна дошка на його честь. Біля двору його матері встановлено державний прапор.



Син і донька Івана Терещенка

Матір героя, як вона сама каже, місцева влада підтри­мує. Дрова привезли, дорогу підремонтували, ліхтарі біля двору поставили. До Дня матері, коли працівники редакції якраз були у Смоші, представниця Сухополов’янської сіль­ської ради разом з офіцером громади Сергієм Середутою вручили їй продуктовий набір.

«Виплата є, військова пенсія по втраті годувальника, - додає жінка. - Чи будуть її далі платити, чи не будуть, але краще б син живим був, ніж ті гроші. Бо казав, було: «Мамо, хто ж тобі подасть кружку води як не я». Так дру­гий раз така важка та кружка, піднімати її дуже важко».

Нагороди сина і його фото стоять на полиці, на найвиднішому місці у будин­ку Галини Іванівни. Поряд висять фото­графії онуків. Невістку, поки війна, вона просить в Україну не повертатись. Хоча дуже сумує за ними, часто зв’язується по відео. Аби не думати про погане, постійно працює. Город, каже, має не дуже великий, але, крім нього, є 4 ко­рови, 3 свині, 11 маленьких поросят, 16 овець, кози і 5 собак, щоб всю ту жив­ність стерегти.

Спить Галина Іванівна мало. «З тих пір, як Іван загинув, засинаю лише під телевізор, а так не сплю, - розповідає.
- Мені треба, щоб воно балакало. Чо­ловік каже: «Включу тобі вечірню каз­ку». Включить телевізор і не виклю­чає. Новини про війну стараюсь не дивитись».

На могилі сина Галина Терещенко буває часто. «Хоч чоловік не пускає, каже, що не можна часто, - зізнається.
- Але я ходжу».

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Анатолій Бейник

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)