Медична династія Іванченків: шлях крізь роки та покоління

Родина Іванченків - це справжня медична династія, де кожен при­святив своє життя найвідповідальнішій справі - лікуванню людей. Відразу після закінчення медичних інститутів Валентина Андріївна та Олександр Миколайович приїхали до Ічні й усе своє життя при­святили розбудові ічнянської медицини. Тут народилася і виросла їхня донька Олена, яка теж обрала шлях лікаря й вже майже 20 років працює в медицині. А загальний лікарський стаж родини Іванченків складає понад 100 років. Це вражає й викликає глибоку повагу.

Валентина Андріївна - онколог і лі­кар УЗД-практики, її чоловік - лікар-хірург, донька - лікар комп’ютерної діагностики. За сумлінну працю, високий професіоналізм, вагомий внесок у розвиток медицини Ічнянщини Валентина Андріївна та Олек­сандр Миколайович неодноразо­во нагороджувалися грамотами та подяками. Минулого року за ваго­мий особистий внесок у розвиток сфери охорони здоров’я, надання кваліфікованої медичної допомоги, впровадження нових методів діаг­ностики й лікування, сумлінну працю Валентина Іванченко була нагород­жена Почесною грамотою Верховної Ради України.
Працюючи в такій складній і над­звичайно важливій сфері, як онко­логія, Валентина Андріївна щодня стикається з людськими долями, надіями та викликами. А поруч з нею - її родина, яка, безсумнівно, ро­зуміє всі нюанси лікарської праці як ніхто інший.

Як це - бути лікарем у родині, де медицина є не просто професією, а справжнім покликанням для кожного? Чи впливає саме ця сімейна атмос­фера на становлення в професії, і як вона допомагає долати професійні та емоційні труднощі, що є невіддільною частиною роботи лікаря? А також про складнощі роботи лікаря та про що лікарі мріють. Про все це в інтерв’ю з відомою лікаркою КНП «Ічнянська міська лікарня» Ічнянської міської ради Валентиною Іванченко, з якою ми зустрілися на­передодні професійного свята меди­ків - Дня медичного працівника.



- Як розпочинався Ваш лікар­ський шлях?
- Я закінчила педіатричний факуль­тет Київського національного ме­дичного інституту ім. О. О. Богомоль­ця (наразі Національний медичний університет імені О. О. Богомольця), на шостому курсі я проходила суб­ординатуру з дитячої хірургії. Після закінчення інституту працювала ди­тячим хірургом та завідувачкою від­ділення переливання крові Ічнянсь­кої ЦРЛ (тоді в Ічні була центральна районна лікарня). У лікарні познайо­милася зі своїм чоловіком: він в Ічню приїхав після Запорізького медінс­титуту, працював хірургом. Одружи­лися, почали працювати лікарями в Ічні удвох. Я взагалі ічнянська, у мене тут батьки місцеві, тож після інститу­ту я їхала додому, а чоловік у мене з Херсонщини, він в Ічню при їхав за розподілом та так і залишився тут на все життя. Тобто весь наш тру­довий лікарський шлях пов ’язаний з ічнянською медициною, Ічнянською лікарнею.

А потім у нас народилася донька Оленка, і коли постало питання щодо вибору професії, у неї не було жодних сумнівів. Вона сказала, що не бачить себе ані юристом, ані економістом, ані банкіром, а хоче бути тільки ліка­рем. Ми не наполягали, щоб наша донька була лікаркою. Вона сама від­чула, що її покликання - медицина, і вирішила вступати до медичного.
Олена закінчила Українську медич­ну стоматологічну академію (наразі Полтавський державний медичний університет) і працює зараз у Київсь­кій обласній клінічній лікарні лікарем комп’ютерної томографії. Працює із задоволенням, хворі її люблять, і вона у нас дуже компетентна лікарка, має вищу кваліфікаційну категорію зі спеціальності«радіологія». Ще в нас підростає внучка Олександра, їй ви­повнилося 14 років. Вона зараз шу­кає себе і ще не визначилася у виборі професії, але теж думає, чи не стати лікарем. Олександра каже: «Чомусь мені всі говорять, що я буду лікарем, і я так думаю, мабуть, мені дійсно по­трібно бути також лікарем, як мама, як бабуся та дідусь». Тож, можливо, матимемо в родині ще одного лікаря. Ну це й усе, що можна сказати про нашу лікарську династію.

- А Ви зараз працюєте лікарем-онкологом?
- Лікарем-онкологом працюю з 1991 року. Пройшла відповідну спе­ціалізацію, маю вищу категорію з он­кології.
А оскільки в онкології дуже важлива рання діагностика, бо чим раніше по­ставити діагноз, тим ефективнішим буде лікування і кращим прогноз для людини, я вирішила освоїти суміжну спеціальність - ультразвукову діаг­ностику. У мене перша категорія з ультразвукової діагностики, лікарем УЗД-діагностики працюю також три­валий час. Ми розуміємо, що у жи­телів сільської місцевості не завжди є можливість доїхати до обласного центру, щоб пройти там обстежен­ня. Тому намагаємося максимально обстежити їх при першому звернен­ні до нашої лікарні для того, щоб по­ставити правильний діагноз, а якщо потрібно, своєчасно відправити їх до профільного медичного закладу.

- А у вас ще є третя спеціаліза­ція - реабілітологія?
- У зв’язку з воєнними діями у нас зараз дуже багато людей, які потре­бують реабілітації, тож довелося мені ще й фізично-реабілітаційну медици­ну освоїти.
Працюємо ми з реабілітації хворих дуже багато. І ті ж самі мої онкохворі пацієнти теж потребують реабіліта­ції. У жінок, наприклад, після опера­ції з приводу раку молочної залози часто буває лімфостаз, тим паче, що у нас сільська місцевість, тож жінки й після операції тяжко та багато пра­цюють. А в Чернігів або Київ вони не поїдуть на реабілітацію. Тому зай­маємося реабілітацією й онкохворих, і військових, і реабілітацією хворих з іншою супутньою патологією.







- А Олександр Миколайович, як прийшов у медицину і чому ви­брав хірургію?
- Стати лікарем мій чоловік вирі­шив ще в дитинстві. У ранньому ди­тинстві, ще до школи, він потрапив у лікарню, де йому робили хірургіч­ну процедуру. І коли він лікувався в хірургічному відділенні, то там поба­чив, як працюють лікарі-хірурги, як вони рятують пацієнтів. І вже тоді він вирішив, що обов’язково станеліка- рем-хірургом і буде допомагати хво­рим. І своїй дитячій мрії не зрадив. У 1977 році закінчив медичний ін­ститут і вже протягом багатьох років працює лікарем-хірургом. Взагалі хірург - це одна з найекстремальні- ших спеціалізацій у медицині. Це не просто професія - це стиль життя. Але він жодного разу не пошкоду­вав про обраний професійний шлях. Хотів бути хірургом - хірургом і став.

- Ваш чоловік усе життя працює лікарем- хірургом, Ви теж багато років працювали ди­тячим хірургом. А які якості потрібні, щоб ста­ти хорошим лікарем-хірургом?
- Багато завзятості, трохи удачі, добра логіка, уява, творчий підхід, любов до професії, співчуття та повага до пацієнтів. Ці якості потрібні для лікаря будь-якої спеціалізації, але у хірургів це прояв­ляється яскравіше. Взагалі хірургія - це важка не­скінченна робота, поєднання знань та вмінь, муж­ності та наполегливості, рішучості та твердих рук. І стати гарним хірургом під силу далеко не кожному. Але Олександру Миколайовичу це вдалося.

- А скільки років ви усі разом пропрацюва­ли лікарями, який ваш загальний лікарський стаж?
- Це буде за сотню: я працюю лікарем 42 роки, чоловік - 48 років, донька - вже майже 20 років.

- Ваша донька працює в Києві, але її добре знають колеги - ічнянські лікарі?
- Звичайно, що так. Вона була тут у нас в Ічні під час активних бойових дій, допомагала нам, працювала лікарем-рентгенологом у нас у лікар­ні. І наразі вже практично всі ічнянські лікарі її добре знають, дуже часто звертаються до неї з рентгенівськими знімками, вона консультує, коли приїжджає в Ічню й навіть онлайн.

- Валентино Андріївно, скажіть, будь ласка, у вас лікарська родина, ви свої лікарські про­блеми обговорюєте в сімейному колі?
- Звичайно, раніше донька дзвонила мені й у мене консультувалася, а зараз вже я частенько з нею консультуюся, бо вона більше знайома з но­вими методиками та технологіями. І тато теж іноді пересилає рентгенівські знімки, щоб порадитися з донею.
Звичайно, що лікарські свої справи ми завжди розповідаємо один одному, дуже часто донька нам цікаві випадки розповідає, ми їй свої випадки розповідаємо, є у нас такі. Такий обмін думками, досвідом - це дуже корисно для спеціаліста, тим більше, що у нас спеціалізації на стику, більш- менш близькі.

- Тобто родинний зв’язок допомагає у про­фесії?
- Так, звичайно, допомагає. На мою думку, це велике щастя, коли чоловік та жінка однієї про­фесії, коли вони однодумці, коли вони підтриму­ють одне одного в будь-яких життєвих ситуаціях, даруючи взаєморозуміння та тепло. Діти, які зро­стають у цій особливій атмосфері та надихаються нею, найчастіше теж вибирають медицину, сві­домо стають лікарями. Як правило, вони реалізу­ються у професії.

- А які найбільші складності в роботі лікаря?
- У роботі лікаря найбільші складності - це не помилитися, вчасно поставити діагноз, вчасно призначити правильне, ефективне лікування. І незалежно від того, який у тебе досвід, скільки років ти працюєш, щоразу, звичайно, хвилюєшся, щоб це все було правильно, щоб це все було так, як потрібно. Здоров’я - найбільший скарб кожної людини, хоч би як пафосно це не звучало. І люди­на довіряє своє здоров’я, а іноді й життя лікарям. І на нас лежить велика відповідальність.

- А якби Ви почали життя спочатку, наприк­лад, тільки б закінчили 11 класів, і перед Вами стояв вибір, куди піти навчатись, Ви знов-таки пішли б у медичний інститут чи вибрали б ін­ший шлях?
- Я себе в іншому ракурсі навіть не бачу. Ма­буть, так само й чоловік, так, мабуть, і донька.
Звичайно, є зараз багато інших можливостей заробити гроші, і багато є людей і багатших, і зна­менитіших, ніж ми. Але якщо ти став лікарем, то ти вже іншого собі шляху не шукаєш.

- Тобто розчарування у вас ніколи в про­фесії не було?
- Ні, ніколи. Були складнощі, були якісь не­приємності, бо це життя. Але так, щоб покинути медицину й піти в іншу сферу діяльності, ніколи в мене такої навіть думки не виникало. Так, я трохи змінила спеціалізацію. Спочатку працювала дитя­чим хірургом, але два хірурги в родині та мала ди­тина, то було важкувато. Тому так вже вирішили, що я перейду хірургом у відділення переливання крові, потім пройшла спеціалізацію «онкологія» і вже понад 30 років працюю онкологом.

- Ви усе життя пропрацювали у невеличкій лікарні. Мабуть, робота у такій лікарні має пев­ні складнощі, якщо тут працює, наприклад, 3-4 хірурги, один окуліст або один онколог.
- Звичайно, що є складнощі, бо спеціалістів обмаль, а є й відпускні компанії, є й лікарняні. Ще коли працювала хірургом, то довгий час вела хірургічний прийом. І коли у нас травматолог йшов у відпустку, то доводилося приймати і хірургічних, і травматологічних хворих разом. А тоді у нас було трохи більше населення, більше пацієнтів на лікар­няному. І це було до сотні прийомів на день, важко було, але справлялися потихеньку. А у відділенні з переливання крові там теж були свої складнощі. Тоді були величезні об’єми заборів крові, пере­ливання крові часто проводили. Були складнощі з пошуком донорів, іноді медики самі здавали кров.

- А зараз які основні складнощі у вашій ро­боті?
- Зараз багато тяжких хворих, занедбаних хво­рих, які не мають можливості добратися до спе­ціалізованих закладів. Крім того, ці постійні стреси, тривоги, теж не додають здоров’я нашим пацієн­там та й медпрацівникам теж. Відсутність сучасної апаратури також багато в чому ускладнює нашу роботу. УЗД-апарат у нас уже застарілий. У нас він один, і той уже якось вийшов з ладу, віддали в ремонт, відремонтували, зараз він працює. Але він несучасний, застарілий. Рентген-апарату нас зов­сім старий, також потребує заміни. А без сучасної апаратури дуже складно провести якісну діагно­стику, а без якісної діагностики неможливо поста­вити правильний діагноз. Ось такі наші складнощі.

- А у вільний від роботи час, чим Ви займає­тесь, яке у вас хобі?
- Мені подобається вирощувати квіти, подо­бається щось робити в городі, читати книжки. Обов’язково хочеться професійно удосконалюва­тися, удосконалювати свою майстерність, хочеть­ся подивитися якісь конференції, хочеться поїха­ти на майстер-клас, поспілкуватися з колегами, дізнатися новинки професії. Дуже люблю подоро­жі, спілкування з цікавими людьми.

- А чоловік чим цікавиться?
- Чоловік у мене свого часу займався полю­ванням, зараз він також любить подивитися конференції, любить подорожувати, любить по­спілкуватися з внучкою, у них завжди є теми для спілкування, якісь загальні інтереси та заняття. Олександра захоплюється 30-моделюванням, вона закінчила курси й із задоволенням цим зай­мається. А дідусь підтримує її у всіх починаннях.

- А Олена Олександрівна чимось захоплю­ється?
- Донька, звичайно, захоплюється роботою, вона у нас буває на всіх конференціях, подоро­жує, самовдосконалюється.
Таких якихось хобі, як-от малювання чи пи­сання романів, у нашій родині немає, наше хобі пов’язане з роботою. Тобто у вільний час ми зай­маємось самовдосконаленням, бо робота лікаря потребує постійного професійного розвитку.

- Ви казали, що любите подорожувати. А куди ви подорожували?
- Подорожувати, звичайно, любимо, але зараз це неможливо. Війна... А взагалі мені подобається Закарпаття, подобається південь України, особ­ливо Одеса. Чоловік у мене з Херсона, ми час­то бували там, на його малій батьківщині. Ми з сім’єю об’їздили усе узбережжя Азовського та Чорного морів. Там такі заповідники, така приро­да, такі краєвиди!


Джерело: “Трудова слава”, спілкувалась Олена БЕРЕЗКІНА

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)