Лікарка Ірина Степа: «З кожним роком я все більше закохуюся у свою професію»

Щодо свого майбутнього професійного вибору шкільна «золота» медалістка з Великої Кошелівки, що на Ніжинщині, Ірина Легеза довго не вага­лася. Просто була впевнена, що це точно буде педагогіка або медицина. Передавати знан­ня й виховувати молоде покоління, піклуватися про здоров'я людей, лікувати їх та займатися профілактикою захворювань - саме ці професії і дівчина вважала найважливішими у суспільстві. Знала не з переказів, що фахівці саме в цих сфе­рах володіють високим рівнем відповідальності, значним запасом знань та вмінь і є максимально відданими своїй справі. Ось, скажімо, як її мама Тетяна Легеза, котра все своє професійне життя присвятила школі та дітям, працюючи спочатку у їхній Великокошелівській школі, а згодом, після її закриття - у Ніжинській гімназії №15 «Основа».

Утім, успішно пройшовши тестування ЗНО, Ірина все ж таки віддала перевагу саме медичному вишу. Та чи не поспішила зі своїм вибором, чи не пошкодувала, що замість галасливої шкільної ро­дини обрала лікувальний заклад? - з цього по­чалася наша розмова з терапевткою, сімейною лікаркою Ніжинської міської амбулаторії ЗПСМ №9 Іриною Степою:

-Може це звучатиме трохи дивно, але з кожним роком я дедалі більше закохуюся у свою професію, щора­зу відкриваючи її для себе по ново­му. Спочатку це було наше близь­ке знайомство - під навчання за спеціальністю «Лікувальна справа» у медінституті Сумського державного університету й післядипломної освіти у Національному університеті охорони здоров'я України імені ПЛ. Шупіка. За­тим здобуття навичок практичної ро­боти під наставництвом досвідчених фахівців у ході проходження інтернатури у провідних лікувальних закладах Києва та Чернігова. Потім була перша самостійна посада лікаря- терапевта у КНП «Носівська район­на лікарня імені Федора Примака» й тепер ось нинішня - вже у колективі нашої міської амбулаторії №9.

-Працювали з людьми непросто, особливо з тими, хто йде до Вас зі своїм болем у надії на швидке одужання. Ось в очікуванні інтерв'ю у коридорі амбулаторії звернула увагу на одного з пацієнтів у черзі, який голосно обу­рювався, що Ви занадто багато уваги приділяли попередній відвідувачці. Було помітно, що своє невдоволен­ня чоловікові дуже хотілося перене­сти й до Вашого кабінету. Однак була приємно здивована, що після прийо­му він вийшов з усмішкою на обличчі. Що Ви з ним зробили?

- Ми щодня приймаємо від двадцяти до тридцяти пацієнтів, серед яких чи­мало й ось таких нетерплячих. Перед тим чоловіком до мене на прийом за­йшла коліжанка, теж моя декларант- ка - уявіть собі, медики теж інколи себе погано почувають, часто навіть хворіють - а він подумав, що ми просто розмовляємо. Я це йому й пояснила, оглянула, оцінила загальний стан, по­ставила діагноз та виписала направ­лення до спеціаліста. Ось і все.
- Виходить, що Ви ще не тільки те- рапевтка, а ще й психологиня…

-Ми всі тут трішечки психологи, інакше не можна. У амбулаторії я працюю з 2021 року, прийшла у колектив якраз у розпал пандемії. На той час багато людей, налякані коронавірусом, навіть симптоми звичайної застуди сприймали за смертельно небезпечну інфекцію, були у відчаї через власний страх та безпомічність перед хворобою. Дехто переступав поріг кабінету вже із, на його переконливу думку, достатнім багажем власних, по­черпнутих з інтернету та соціальних мереж знань про лікування цього небезпечного захворювання. За подібних обставин людям потрібна була не тільки медикаментозна, а й психологічна підтримка. Тут недо­статньо працювати з пацієнтом суто за універсальним для усіх пацієнтів клінічним протоколом. Мусимо розуміти, що правильний діагноз та лікування у багатьох випадках зале­жить не тільки від збору анамнезу, проведення огляду, вимірювання тиску, пульсу та інших показників, призначення лабораторних об­стежень й індивідуальних планів лікування чи направлення до вузьких спеціалістів тощо. Лікарі сімейної медицини мають перш за все налагодити зі своїми пацієнтами довірливі стосунки, бути для них більше, ніж просто лікарем. Без взаємної поваги й довіри одне до од­ного ми не зможемо докопатися до справжньої суті хвороби, яка може полягати у чому завгодно - генетиці чи спадковості, фізичному, нерво­вому чи емоційному виснаженні пацієнта, стресовій ситуації, що відбувається у їхній родині тощо. Й тільки тоді призначити лікування чи за потреби передати їх у руки вузькопрофільних спеціалістів.



- З якими захворювання­ми люди звертаються до Вас найчастіше?
- Багато з них є традиційними: це серцево-судинні захворювання, сезонні простудні хвороби та захво­рювання опорно-рухової системи, онкологія, неврози, депресії. Гадаю, що багато з них зараз пов'язано зі стресовістю, постійними хвилю­ваннями та переживаннями че­рез військові дії, повітряні тривоги, шахедні та ракетні атаки тощо...

- Ірино Миколаївно, яким для Вас, як для лікарки, був початок повномасштабного вторгнення?
-Того дня я мала виходити на дру­гу зміну. Про початок війни мені повідомив чоловік, він працює в поліції. Звісно, спочатку була розгубленість, нерозуміння та не­прийняття ситуації, страх за малень­ку донечку, але. Треба було збира­тися і йти на роботу. І так зробили всі наші співробітники. Жоден не покинув своїх пацієнтів, не виїхав за межі країни, не втік. Ми продовжу­вали у штатному режимі прийма­ти своїх пацієнтів, ходити та їздити на виклики, консультувати у теле­фонному режимі тих, хто був за ме­жами міста - на той час у мене вже були декларанти були не тільки з Ніжина, а й з Ічнянської, Вертіївської та інших навколишніх громад. Мені здається, що ті емоційні переживан­ня, фінансові й матеріальні труднощі та проблеми навіть зміцнили ко­лектив, зробили його єдиним монолітом, у якому один за всіх і всі за одного, де радість когось одного передається усім, а труднощі та про­блеми розділяються на всіх і від того стають не такими непідйомними.

-А зараз?
-І зараз теж. Я дуже вдячна за це нашій директорці Оксані Андріївні Калініченко, яка зуміла саме так організувати роботу колективу, спри­яла створенню саме таку хорошої та здорової атмосфери, усім своїм ко­легам та коліжанкам. Я ж сюди не по знайомству потрапила. На той час я працювала лікарем-терапевтом у Носівській лікарні. Та через маленьку донечку їздити щодня у сусіднє місто було не надто зручно. Тож дізнавшись, що в первинці є вакантна посада, при­йшла до Оксани Андріївни Калініченко й вона вже за кілька днів запропонува­ла приступати до своїх обов'язків. Про що я, до речі, жодного разу не пошко­дувала.

-Ірино Миколаївно, а можна на завершення розмови кілька бліцзапитань...
-З радістю.

-Ваше хобі?
-Книги. Люблю читати, маю не­велику власну бібліотеку. Колись писала вірші, кілька навіть увійшли до збірки «Стежками до Шевченка».

-Куди б відправилися у подорож по Україні?
-У Суми. Дуже хочу показати його донечці. Це місто моєї студентської юності й воно з перших днів нашо­го знайомства полонило мене своєю красою, архітектурою, неймовірною кількістю парків, квітів, зелені. Зараз мені нестерпно боляче, що сьогодні місто та його мешканці так потерпають від рашистських шахедів та ракетних ударів.

-Ким би стали у медицині, якби не терапевткою?
- Можливо, обрала б педіатрію. Ко­лись, ще у дитинстві, мріяла, що буду лікувати тварин.

- Чи доводилося надавати невідкладну допомогу прямо на вулиці?
- Думаю, що такі випадки трапля­ються майже у кожного, хто пов'язаний з медициною. Не пройду повз, навіть якщо це алкогольна інтоксикація. А так до мене часто звертаються сусіди, друзі, рідні - зробити ін'єкцію, прокон­сультувати з приводу якихось тривож­них хворобливих симптомів, нових ліків тощо. Часто телефонують декларанти- військові, особливо ті, у кого є якісь хронічні захворювання - просять пояс­нити дію тих чи інших препаратів, які їм постачають волонтери.

- Які бачите переваги та недоліки у професії сімейного лікаря?
- З переваг, як я вже казала, це індивідуальний підхід до пацієнта, довіра та комфорт, економія та зручність - сімейний лікар має знати історію здоров'я сім'ї, що дозволяє надавати більш точні медичні рекомендації та проводити профілактику захворювань. Стосовно недоліків, які, мабуть, хотілося б випра­вити, то в ідеалі, думаю, було б непогано зменшити кількість декларантів на од­ного лікаря. Тоді б лікарі могли частіше бувати в родинах своїх декларантів не тільки з метою поглибленого вивчення історії здоров'я своїх декларантів, а й ве­сти активну роботу щодо профілактики захворювань. Маю ще й побажання: дуже хотілося, щоб у сімейну медицину йшло більше молодих спеціалістів, бо молодь - це завжди прагнення чогось нового, прогресивного, цікавого, неор­динарного, що у поєднанні з досвідом та глибокими фаховими знаннями й навич­ками своїх старших та досвідчених колег обов'язково сприятиме ефективному ре­зультату.

- Дякую за розмову.

Джерело: "ВІСТЬ", Катерина ГАВРИШ
Фото Валерія КИЧКА На знімку: Ірина СТЕПА

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)