Родичі Євгена Вовка, який пробув у ворожому полоні майже 3.5 роки розповіли журналістам про його повернення

23 липня Україна та Росія провели дев'ятий етап обміну полоненими в межах домовленостей під час другого раунду переговорів у Стамбулі 2 червня. Наймолодшому звільненому захиснику, який повернувся додому з полону 23 липня виповнилося 27 років, найстаршому — 66. Серед тих, хто нарешті опинився на рідній землі у цей день – і наш земляк, Євген Вовк.




Євген потрапив у полон у перший день повномасштабного вторгнення. Він служив у Національній гвардії України, і якраз напередодні заступив на чергування на Чорнобильській АЕС.

– Їх росіяни «прикрили» в перший же день. Місяць тримали там, у Чорнобилі, – каже мати військового, 64-річна Ніні Вовк. – Тоді ми ще отримували якість звістки від сина – він примудрявся давати про себе знати то сам, то нам дзвонили чужі люди, переказували на прохання Жені. Мій чоловік Олександр, батько Жені, дуже хворів, і все переймався долею сина. Все питав у мене й нашої доньки Іри: «А Жені додзвонилися?». Ті хвилювання не могли не відобразитися на його стані – 17 березня у нього відірвався тромб, і Сашка не стало. Син дуже переживав, коли ми йому розповіли, що батька вже нема. У ті рідкі моменти, як вдавалось якимось чином вийти на зв'язок, прохав мене: «Мамочко, ти тільки мене дочекайся!», – жінка змахує непрошену сльозу.

31 березня полонених з Чоронобиля перевезли у білорусь, в Новозибків. Відтоді будь-який зв'язок з Женею припинився.

– Ми знали, що згодом з Новозибкова хлопців перевезли у Тульську область, – каже Ніна Петрівна. – Хлопці, яких звільняли з полону, повертались і ділилися інформацією, тим, що їм було відомо. Моя невістка, дружина Жені Юля тримала зв'язок з їхніми дружинами. Вона щодня робила все можливе й неможливе для того, щоб хоч щось дізнатися про Женю. Вона і в Київ їздила, і писала всюди, куди тільки можливо, стукала у всі двері, щоб роздобути хоч якусь інформацію і добитися обміну. Три роки і п’ять місяців у неволі – кожен день для нашої родини був як рік – рік болю, невизначеності, сліз і страждань.

Щоправда, були листи. І дружина, й мати, й сестра, й донечка Мілана – всі намагалися хоч по реченню написати Жені як його люблять і як чекають вдома. Відправляли через Червоний Хрест ті аркуші, але так і не знали, доходять вони до адресата чи ні. А одного разу росіяни дозволили Жені поговорити з родиною по скайпу. Але він нічогісінько не міг розказати, окрім «живий, здоровий». За спиною його стояв охоронник.

А якраз у день звільнення, 23 липня 2025 року, родина отримала через Червоний Хрест лист від Євгена рідним, який він писав і відправляв ще в листопаді минулого року.

– І того ж дня Юлі подзвонили волонтери і сказали, що Женя є в списках тих, хто йде на обмін, – не стримує щасливу сльозу мати. – Я ж бігом поїхала у Чернігів, щоб хоч одним оком мати можливість побачити сина. Зустрічати його зібралась ціла команда – я, Юля, онучка Мілана, сваха, куми, друзі, ті його побратими, що раніше звільнились. Я приїхала в обласний центр у обідню пору, а хлопців привезли вже вночі, десь о дванадцятій. Ми знали в якому з трьох автобусів їде Женя – так співпало, що за кермом одного з них був Михайло Силенок, мій кум, чоловік Жениної хрещеної.

Ніна Петрівна каже, що ті години очікування видались невимовно довгими. Довкола – великий натовп людей. Тут ті, хто знав про повернення свого воїна і приїхали цілими родинами зустрічати, і ті, чиї рідні перебувають досі в полоні – вони приїжджають на кожний обмін, щоб мати можливість розпитати у хлопців, які звільнились – може, щось чули про такого і такого? Скільки емоцій, хвилювань, тривог, надій, скільки радості і невимовного горя!

– Кого з хлопців відпускали, вони по черзі з кордону дзвонили рідним: то тут, то там ми чули радісні викрики, розуміли: хтось дочекався. А нам нема й нема дзвінка. Юля, бідненька, звелась уся від того болісного чекання, – каже Ніна Петрівна. – Аж десь уже о десятій вечора і мені в слухавці голос: «Мамочко, це я!». Три слова, а скільки емоцій! Як те серце не розірвалося від щастя? А тоді син Юлі передзвонив – ми усі кричали й плакали від щастя. Як приїхали, з автобусу стали виходити, то військові дорогу з двох сторін тримали, адже весь натовп ринувся до хлопців – кожен хотів бодай на секундочку доторкнутись до свого, рідненького. І я змогла відчути той доторк. Те відчуття ні з чим не порівняти.

Жінка каже, після того, як звільнених військових погодували, дали помитися й перевдягли, їм дали хвилин сорок поспілкуватися з рідними, які їх зустрічали.

– Їх звільнили разом з Женею 13 чоловік – тих, кого взяли в полон у перший день у Чорнобилі, – розповідає Ніна Петрівна. – Більше трьох років хлопці не були вдома, не бачили й не чули рідних, не знали, що відбувається в країні, чи триває ще війна. Та що там казати – Женя доньку свою, Мілану не одразу впізнав. Їй же десять років було, як вони востаннє бачились. А тепер тринадцять з половиною. Він дивився-дивися на Мілану, а тоді до дружини: «Юля, це що, наша Мілана?». А вона вже зростом майже така як він. Господи, скільки ж горя доводиться людям переживати – і матерям, і батькам, і дітям. Щодня протягом трьох з половиною років – думки, думки, думки: «Чи їв він, чи пив, чи спав?» Про інше й думати боялась. Як тримались – хтозна. Дякую, що люди підтримували – перепитували, хвилювалися, дзвонили. А як дізнались по звільнення сина – плакали разом зі мною. Дякую всім, кому не байдуже…

Городнянщина щиро радіє. Новина про звільнення земляка швидко передається з уст в уста. Нині Євген перебуває на адаптації, як і інші звільнені військовополонені. Опісля його чекає відпустка і довгоочікувана можливість обіймати всіх рідних у себе вдома. З поверненням, воїне! Дякуємо за стійкість і мужність. І – хай повернуться усі, кого чекають.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана ТОМАШ.
На знімку: Обмін. Перші хвилини зустрічі з дружиною Юлею і донечкою Міланою

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)