Брати Камишні загинули в один день

- Дмитро і Олександр Камишні. Корюківчани. Брати. Вої­ни. Справжні чоловіки. Дбайливі сім’янини. Гдні сини батьків і Укра­їни. 24 лютого 2022-го разом ста­ли на захист рідної землі. Разом служили, обороняли Чернігів. Ра­зом і загинули — восени 2023року. На Луганщині, — розповідає про захисників начальник Корюківської РВА Павло Мірошниченко. Недавно він вручив родинам Геро­їв медалі «За оборону Черніго­ва», якими брати нагороджені по­смертно.

Нагороду старшого — Дмитра — отримала його дружина Ната­лія. Тй 34, йому було 46. Доля по­дарувала їм тільки 5 спільних років. Обоє почали все з чистого аркуша, залишивши в минулому розчару­вання від своїх колишніх подруж­ніх життів. Кохали одне одного і ду­ші не чули в Софійці — Наталиній дочці від першого шлюбу.

— Це були щасливі роки. Діма робив усе, щоб порадувати своїх ді­вчат, — згадують друзі родини. Ба­гато хто пам’ятає, як він у 2022-му, перебуваючи в ЗСУ, приїхав приві­тати дочку з днем народження.

Він у Софійки 13 квітня. І хоч Дмитро служив тоді на Чернігів­щині, отримати навіть коротку від­пустку було непросто. Її надавали хіба що з якогось надзвичайного приводу. А тут — просто день на­родження дитини. Навіть не юві­лейний. Та Дмитро якось зумів ви­клопотати кілька годин, щоб на­живо привітати свою іменинницю. Більшість часу провів у дорозі. Тож не встиг приїхати, як уже мав про­щатися. Але скільки радості було в дівчинки, скільки гордості!

Зараз Софійці 10, у неї попе­реду ще багато свят і дат, але той день народження вона навряд чи колись забуде.
— Таким він був у всьому — най­кращим, справжнім, — говорить про чоловіка Наталя.

Після школи Дмитро вивчився на водія. Не мріяв ні про що осо­бливе — аби тільки в його родини, у мами все було добре. Це був йо­го світ, його тиха гавань. На перший погляд звичайний хлопець. Та саме такі і стають першими на за­хист країни, коли над нею нависає біда. Дмитро зробив це і в 2015-му, і в 2022-му, у перший день повно-масштабного вторгнення — разом із молодшим братом Олексан­дром.

Різниця між ними — 5 років. Та багато хто її не відчував, бо хлоп­ці були як близнюки. Закінчили од­ну школу (№1 у Корюківці), відслу­жили строкову, були в АТО (воюва­ли на території Луганської і Доне­цької областей), потім працювали на місцевій фабриці технічних па­перів.



Дмитро, Наталія і Софійка

Правда, в особистому житті Олександрові пощастило з першо­го разу. Свою Альону він зустрів у 22 (вона — на 2 роки молодша) — на роботі: Саша працював водієм і ремонтником побутових приладів у ПП «Нековаль», Альона влаштува­лася туди продавцем. Стверджу­вав: одразу зрозумів, що саме з нею хоче бути «в радості і в печалі, в багатстві і в бідності».
Весілля було через 2 роки. На­родився Марк.

— Він з дитинства хотів у всьо­му бути схожим на батька. Завжди
разом щось майстрували, ремон­тували наше житло. Купили його не в найкращому стані - на яке вже вистачило грошей (пізніше Саша перейшов на більш оплачувану ро­боту — в АТ «Слов’янські шпалери — КФТП», працював машиністом шпалерно-друкувальної машини. Але той, хто відкладав на квартиру із самих тільки зарплат, знає, як не­просто назбирати потрібну суму. — Авт.). У вільні ж хвилини мої хлопці найчастіше змагалися, хто швид­ше збере кубик Рубіка, — згадує Альона. — Вони були нерозлийво­да.

Батькову нагороду отримував Марк.

«За оборону Чернігова» — це вже друга посмертна. Першою, продовжує моя співрозмовниця, був орден «За мужність» II ступе­ня. Його родина отримала минуло­го року. А за час військової служби Олександр Камишний був нагоро­джений орденом «За мужність III ступеня», медалями «За оборо­ну м. Дебальцеве», «За оборо­ну рідної держави», «За сумлін­ну службу».
Маркові вже 17. Щойно закін­чив школу.
Тато не зміг провести його до першого класу — був в АТО. Без тата пішла до школи (у вересні
2022- го) і дочка Камишних Камі- ла: Олександр тоді теж воював на Сході. Не судилося батькові вітати сина і на випускному.

- Саша і Діма служили на Лу­ганщині в одному підрозділі. І за­гинули не просто в один день, а в одну мить. Це сталося 2 жовтня 2023-го. Пізніше побратими роз­повіли, що хлопці відчергували на позиції і пішли відпочивати. І в цей час прилетіло прямо в їхній блін­даж. Військові зібрали останки, — плаче Альона.

По синів (після проведення експертиз) у Дніпро їздила мама — Раїса Дмитрівна. Зараз їй 71 рік. Вона й досі не відійшла від по­трясіння — коли винесли два про­нумеровані пакети з тим, що зали­шилося від її хлопчиків. Зрозуміло, ховали їх у закритих трунах.

— У Сашину поклали кубик Ру­біка, — продовжує згорьована дру­жина.

Каже: не бачила чоловіка мерт­вим, тому й досі не може повіри­ти, що його більше немає, і постій­но прокручує в пам'яті останню зу­стріч із коханим:
— Вона була 2 серпня 2023 року. Саша приїхав на кілька го­дин — забрати«на службу» нашо­го «Москвича» і тепловізор. Гроші на нього зібрали земляки.
Ми не знали, коли побачимось знову. Тому хотілося так багато од­не одному сказати. Але потрібні слова чомусь не йшли — ні в мене, ні в нього. «Говорили» тільки очі.

— Було якесь важке перед­чуття?
— Перед цим я загубила обруч­ку — коли їздила з дітьми до куми в Киїнку. Дуже переживала, бо це ж погана прикмета. Але саме того дня, коли приїхав Саша, кума зате­лефонувала і сказала, що обручка знайшлася. Усе начебто стало на свої місця.



Олександр і Альона

Звичайно, була тривога, адже. чоловік їхав на передову. Та це здавалося природним. Саша обій­няв мене, Марка, взяв на руки Ка­міну — сказав, що хоч і їде, проте завжди буде з нами.

За тиждень після цього в Камі- ли був день народження (виповни­лося 7 років). Принесли великий торт, який татко замовив для своєї принцеси. І цілий оберемок квітів.

Пізніше — на річницю весілля — Альона отримала попередньо замовлений чоловіком букет тро­янд із запискою: «Кохана, не хви­люйся, я скоро повернуся».

— Ми одружилися 2 вересня. Це була дуже радісна дата. Але по­тім «двійка» приносила лише сум..
2 серпня ми востаннє бачилися наживо. 2 жовтня Саша загинув. 2 грудня його і Діму поховали. Я вже боюся цієї цифри, — каже Альона.

Коли стає особливо важко, во­на подумки звертається по під­тримку до чоловіка. Його фото — на столі в їхній оселі. А неподалік до­му — на Алеї Гзроїв — його портрет.
— Він і зараз поряд з нами. Як і обіцяв.

Джерело: газета "Гарт", Марія ІСАЧЕНКО, м. Корюківка.
Фото з альбомів родини Камишних

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)