102-річна Парасковія Попова - найстарша жінка, яка живе у Чернігові

Парасковії Поповій 102 повних роки. Парасковія Прохорівна зараз у геріатричному пансіонаті в Чернігові. Прибула в травні цього року з Нових Боровичів Сновської громади. Там небезпечно, росіяни обстрілюють.

Парасковія Попова балакуча і весела.

— Усе добре в мене. Сусідки хороші, персонал уважний, медсестрички. Тільки що здоров’я нема. А це вже ніхто не допоможе. Ходити не можу. Я безпомічна людина, — переймається бабуся. — Ну, звичайно. Уже ж не молода 70-річна жінка, — сама себе заспокоює.

1. Хотіла стати снайпером. Взяли медиком

— Зате сидіти можу. Але недовго. Хребет ще з армії пошкоджений.

— Ви були в армії? — дивуюся.

— З першого дня війни, — киває бабуся. І сміється. — Не цієї війни, а тієї, що в 40-х роках минулого сторіччя була. Я ветеран війни. Є документи.

— Та хай би й інша. Чого пішли на війну?

— Я медпрацівниця. Була на обліку. До 18 років не вистачало кілька місяців. А я хотіла стати снайперкою! У тир тренуватися ходила. У кого добре виходило, той забирав іграшку. Хазяїн тиру просто охав, скільки іграшок я вибивала. Заспокоювала його: «Не переживайте, жодної не візьму. Я тільки практикуюсь».

А коли війна почалася, попросилася у військкоматі в снайпери. А вони: «Ні. У нас не вистачає медпрацівників. Треба швидко набрати». І я всю війну була в евакогоспіталі. Це прифронтовий госпіталь. До нас на дошках поранених несли. З фронту. Ми обробляли. Робили операції, накладали гіпс. І за Урал їх. Де війни не було. Натомість нам нових приносили.

— На медика де вчилися? — питання промовляю Прохорівні у саме вухо. Не дочуває.

— В Охтирці. Бомблять її зараз, бідненьку. Народилася в Охтирському районі на Сумщині. У Старій Рябині — така гарна назва мого села, — посміхається. — Після закінчення навчання працювала в лікарні. А тут війна…

Була поранена уламком у стегно. В Архангельській області. Станція Плєсецкая. Отримала забій голови та хребта. Пролежала в госпіталі. Довідка була, а тоді загубилася. Думаю: «Навіщо вона треба? Усе ж зажило». Молодість… От на пенсії вона б згодилася.

2. «Тільки акцент почують — ти хохляндія»

— Де жили?

— Я так багато подорожувала! Життя поносило, покидало мене. Навіть за кордо­ном, у НДР жила (Німець­ка Демократична Респуб­ліка). А за путівкою — у Болгарії.

Бабуся просить дістати з тумбочки трудову книжку. Гортає. Сторінки списані до останньої.

— 54 роки працювала медичною сестрою. Багато років жила в Росії. На Далекому Схо­ді. Приморський край, Комсомольськ-на-Аму­рі. Потім на Північному Кавказі. Ставро­польський край. Чули таке? — чекає кивка. — Єсентуки. 30 з лишнім років. Працювала медсестрою в лабораторії функціональних методів дослідження. І всі санаторії присилали людей до нас досліджувати серце, легені, мозок, судини.

Була квартира з усіма вигодами. Нагороджена як відмінниця охорони здоров’я СРСР.

Рідну українську мову я забула. Тепер згадую, вчу. Бо там, у Росії, тільки акцент почують: «О, хохляндія!»

3. «Захворіла. Чоловік кинув. Його нема, а я живу»

Офіційно заміж Параска не виходила.

— Жили без розпису, — ніяково посміхається мені. — Він з Охтирки був. Дітей не вийшло.

— Один чоловік тільки був?

— Один. Не варто про нього й згадувати, — киває рукою, як на щось зайве. — Я захворіла на легені. А кому подобається хвора жінка? Це занадто велика любов має бути. Він боявся: «Ану і я захворію?» Утік. Отак усе й закінчилося. Давно вже його немає. Я живу. 103-й рік. Жах!

Племінниця Валентина Ісаченко жила у Сновську. Я продала квартиру й у 2002-му поїхала до неї. А тут ще онкозахворювання додалося. Була анемія. Пневмонія. А місцеві лікарі її не чули. І серце негодне. Зробили операцію в Чернігові в онкодиспансері. Спершу навіть не бралися. Сказали: «Спочатку вилікуйте, тоді привозьте. Бо ще помре на столі». Що робити? Найняли мені чотирьох донорів. Кров вливали. Гроші я платила. Запалення легень вилікували, серце пролікували. Все-таки не викинули. Лікар такий чудовий попався — той, що операцію з онко робив.

Спасибі моїй племінниці Валентині Олексіївні за все і Царство Небесне їй. У свої 82 роки померла. Я залишилась в її домі. Її сини працюють. Найняли мені доглядальницю. А вона мене обібрала, — стверджує Парасковія Прохорівна. — Навіть крупи забрала.

4. «Ну чого його в дурдом не посадять?»

— Тоді направили мене в будинок престарілих у Нові Боровичі. Там було непогано, доглядали добре. Але тут ще краще.

У Боровичах школа така гарна була. Не один поверх. Зі свого вікна я на неї дивилася. Розбомбили її. І нашу будівлю зачепило. А вікна такі хороші, що я й не чула, — дивується старенька. — І після того нас усіх направили в Чернігів.

13 травня 19 підопічних зі стаціонарного відділення Територіального центру соціального обслуговування в Нових Боровичах привезли в Чернігів. Поселили в обласний геріатричний пансіонат.

— Так я цю війну переживаю, — зітхає. — Не за себе. За молодь. Стільки горя приніс людям Путін. Радіо слухаю — серце розривається. Б’ють дітей! Це ж яким нелюдом треба бути. Чи він здурів? А чого ж його в дурдом не посадять?

5. Люблю розмову

Парасковія любить слухати радіо.

— Замолоду співала, у хорі була. А зараз люблю розмову, — включає маленький приймач, під­носить до вуха. — Що на фронті робиться, що в місті. Сусідки тихі, говоримо мало про що. Щоб їм не заважати, гучно радіо не роблю.

На тумбочці — пляшка мінералки.

— Хтось до вас приходить?

— Внучаті племінники. Андрій у Сновську живе, Олександр у Чернігові. Він і дружина його приходять. Син їх, Владислав, — хірург. Я замовляю, що купити.

— Серед ваших родичів були довгожителі?

— Мати 80 років прожила. Ще, бувши в Боровичах, чудово чула. Уже тут оглухла. Так погано, Господи! Без окулярів не бачу. Штучний кришталик, катаракта. А тут ще й не чую. Ну просто… не знаю, — печалиться бабуся.

* * *

— Парасковія Прохо­рівна — найстарша ваша підопічна? — запитала Валерія ЗЕЛЕНОГО, замісника директора пан­сіонату з медичної частини.

— Зараз — так. Є до ста років, а більше — ні.

Наразі Парасковія По­пова — найстарша жінка в Чернігові.

Джерело: сайт газети "Вість", Олена Гобанова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)