94-річна Софія Лиходій з Чернігівщини має більше 50 років колгоспного стажу, а пенсію заробила мізерну

Софія Лиходій

У 11 років вона пішла працювати на ферму разом із сусідськими старшими дівчатами. Коли оформлялась на пенсію, то ці вже бабусі ходили у сільраду і виступали свідками, щоб зарахували ті роки у стаж, і таки зарахували. А колгоспом жінка бредила - як же вона, будучи вагітною, не піде на роботу! А як же дитину глядіть, коли треба поспішати у колгосп! Вона до 70 років працювала у колгоспі, доки сини одного разу не позакривали всі хвіртки і заборонили матері йти на роботу. Тоді вона металась від однієї хвіртки до іншої і не знаходила виходу - скільки було нервів!

Дитинство із мачухою

Це розповідь про 94-річну жительку Пекарева Софію Григорівну Лиходій. Закінчила вона 3 чи 4 класи, точно і не пам’ятає, але коли працювала ланковою, то все обраховувала правильно. Коли заходить мова про дитинство, мимоволі на очах Софії Григорівни з’являються сльози, бо нічого доброго вона не бачила від початку свого народження.

– Не було мені і 2-х років, як померла мати. Батько оженився вдруге. Мачуха не любила чужих дітей, своїх тільки гляділа та чим кращим годувала. А коли батька забрали на війну, зовсім озвіріла, бо батько був строгий і вона його побоювалась. Одного разу, вже підлітками, пішли ми з братом на роботу, але повернулись, бо забули щось взяти. Саме снідали її діти. Бачимо, мачуха насмажила їм яєць, юшка навариста, а нас годувала, витягши з юшки картоплину та водою холодною розбавила.

Ну й образа мене взяла – я за миску та й об підлогу гахнула. Ну, думаю, зараз мені мало не покажеться. На диво, мачуха стояла, ніби німа. Саме в хату зайшла сусідка, наша родичка і теж мачуха Попелиха. Але та жінка раділа дітям і ніколи не ділила на своїх і чужих та нашій мачусі в той момент порадила теж, як і вона, любити всіх дітей. Їй нікуди було дітися, може, і ляснула б мене, та врятувала сусідка. Ми йшли на роботу, а її діти залишалися вдома. І такою несправедливістю ми були оточені щодня, – пригадала дитинство Софія Григорівна. – Загалом у сім’ї виховувалось семеро дітей і то це без двох дітей матері, яка, будучи вдовою, прийняла батька.

Тоді, знаю від односельців, що наша мати була із заможної сім’ї, тому батько і забрав її із дітьми. Після мене у батька і матері народилися близнята, але вони померли ще малими. А мати ще до війни «згоріла» від хвороби, коли звернулись до лікаря, було надто пізно і він сказав, щоб забирали додому, вже нічого не допоможе, так і сталося, через тиждень мати покинула цей світ. Батько розповів дочці про майбутнього зятя, попередивши, що пообіцяв йому віддати свою дочку за нього заміж. Рік молоді зустрічалися і у 1951 році побралися. Весілля було велике.

– У Загребеллі мені він купив цвіток (нареченій на голову, замість віночка – авт.). І тільки приїхали додому, мені свекруха відразу сказала, що після весілля цвіток відразу віддаси, син же купував за свої гроші, носи акуратно, буде ще її онука одягати. Мені це не сподобалося, я переживала аби не пошкодити того цвітка, – каже жінка.

11 років заміжжя Софія називає в'язницею

Бо саме стільки проживала із свекрами. Чоловік Софії – односелець Микола. Він проходив армійську службу на Далекому Сході аж 7 років. А коли повертався додому, то зустрівся із батьком Софії, який конем возив бідони з молоком. Підвіз до села. А перед мостом зупинилися, розговорилися. Батько запитав чий він і сказав, що будеш моїм зятем. Так і роз’їхались. У клубі Софія і Микола зустрічались. Після весілля чоловік ще вчився у ФЗО на тракториста, хоч працював заготівельником, а останні роки на фермі. Через рік-два у сім’ї з’явились два сини.
Ліс для будівництва везли на плоту

Коли надумали будуватись, Микола Савелійович разом з чоловіками з Кнутів та Шабалинова поїхали у брянські ліси заготовляти собі будматеріал. А тоді по Десні сплавом доставляли до свого села. Везли деревину 15 діб на плоту – саме стільки були в дорозі. Шабалинівці тоді порозбивалися, бо утримати такий вантаж було не під силу перед баржами, що перевозили крейду.

– Мій батько, знаючи сватову удачу, казав зятю, щоб біля нього зводив житло, на його городі. «Буде козачий хутір», – казав він, бо на кутку всі «Козакові» проживали. Та мій господар послухав свого батька, хоч про це шкодував все життя. Ні кола, ні двора. Дрова привезли – на вулиці склали, сіно теж, – розповідає бабуся. У новобудову перейшли через 11 років, хоч ще й була недобудована. Свекор не любив дітей сина. А невістку одного разу навіть «потіг» у суд.

А коли свекруха померла, то на все село звинуватив невістку, мовляв та отруїла, насправді хвороба була невиліковна. Свекор оженився тоді вдруге і зовсім забув, що поруч його діти і внуки. Микола, на щастя, не вдався у свого батька. Робота в нього була «могоричова», та вдома все робив. Товариші його все дочками хвастають і він запереживав. Одного разу прийшов додому і каже дружині, що треба дочку, бо хто ж у старості їх догляне. І ось на тобі – через 10 років після народження другого сина Софія завагітніла. Батьку – щастя – дочка буде, а матері одна думка: як же колгосп без неї! Чекали дочку, а народився третій красень. Кого Бог послав – того й полюбили, аби здоровенький та щасливий ріс.

Корову привезли з Литви

Минали роки. Діти виростали, жили сім’ями далеко від домівки. Микола проживає у Литві, туди забрав і найменшого Анатолія. У Чернігові жив Віктор.
– Бувало, по 18 душ ми з дідом зустрічали. Їхали до нас не тільки сини, а й свати, родичі. А спали хто де: на підлозі, на сіні, – каже Софія Григорівна. – Брали відпустку спеціально на серпень, щоб викопати картоплю, бо тоді 70 соток під нею було, – долучається до спогадів Анатолій, який приїхав до матері. – Люди їдуть на моря, а ми в село. Привезли окучник, плуг придумали для копання, бо тоді ще тракторами не копав ніхто. Навіть корову литовську привезли у Пекарів. Це ще було в кінці 80-их. Чимало літ вона нас годувала, тоді ще привела теличечку.

Син приїхав з Литви, щоб доглянути матір

Спогади все зринають і зринають, болючі і приємні, бо життя – як гориста дорога: то злети, то падіння. Та на схилі літ більше спогадів сумних. Молодим поховала мати свого сина Віктора. Дуже хворів чоловік, помер у віці 88 років, а до цього йому ампутували ногу, попри поважний вік навчився ходити на милицях, але інша біда прийшла. Через рік після смерті сина виявили онкологію у Софії Григорівни. Та дякувати за інтенсивний добросовісний догляд Анатолія, 94-річна бабуся щовечора ходить на вечорниці до набагато молодших подруг, які на зиму знову поїдуть до дочок.

– А в мене ось моя дівчинка, – сміється Софія Григорівна, – нас з батьком догледіла. – А хто повинен батьків глядіти! Чужі люди? До нас вона не хоче, каже із своєї домівки нікуди, – ділиться Анатолій. – Вона й так нічого доброго за життя не бачила. Син вже 5 років, як має посвідку на проживання. Так буває: його дружина доглядає своїх батьків, він своїх. Біда, коли діти відмовляються від старих батьків, ставлячи наперед роботу, власні інтереси.

– Він мені і наварить, і прибере, хоч варити не дуже любить, та вже навчився. Я на апетит не жаліюся. Аби сама зварила, то менше б з’їла, бо я варю не таке смачне, як він, всячини кладе багато. Я буває кажу, давай хоч ложки помию. Помию, витру, ніби для мене і добре. А він, щоб я не бачила, шатирить знову, – розповідає жінка. Кожного ранку син матері міряє тиск, дає всі ліки, які потрібно, слідкує, щоб все було вчасно, вміє робити уколи. Як треба, радиться з дочкою, вона медик. При такому догляді Софія Григорівна обов’язково зустріне 100-річчя і збере всю велику рідню, як колись! Щасти вам!

Джерело: "Вісті Сосниччини", Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)