«Мій прапор буде першим на кладовищі...»: історія Тараса Білика

Тарас Білик

Для Чернігівщини це ім'я залишається не таким вже і поширеним. Ні, звичайно, у нас сьогодні є вже багато Назарів, Остапів, Макарів, Платонів, якими батьки називають так своїх новонароджених синів, але ім'я Тарас ще й досі все-одно є незвичним для нашої місцевості, а 40-50 років тому — і поготів.
Історію Тараса Білика, воїна, який поклав життя за свободу і незалежність нашої держави, «Нашому слову» переповіла його мама, Надія Михайлівна Білик.

ХЛОПЕЦЬ - ЯК ХЛОПЕЦЬ!

— Чому ви так назвали свого сина? — запитую у 69-річної Надії Білик із Садового.
— У 70-х роках я деякий час жила в Дрогобичі, що на Львівщині, — говорить вона. — Там живе моя сестра і я тоді допомагала їй няньчити дітей. Так мені подобалися імена, які дають там дітям! Тому для себе я вирішила: своїх дітей, коли вони у мене з’являться, я також назву незвично. Так воно і сталося. Першою у 1977 році народилася у мене донька Оксана, а за нею, через три роки — синочок Тарас.
За словами матері, коли Тарас підріс, то трохи соромився свого імені. Іноді навіть дорікав матері: «Ти мене так погано назвала! У мене таке негарне ім'я!»

Тарас Білик народився у 1980 році в Червоних Партизанах (нині Нові Броди). В сусідню Чапаївку (нині Садове) ходив до школи. Потім навчався трохи в Менській гімназії і, врешті, середню освіту здобув в Дягові.
— В дитинстві Тарас був дуже гарною дитиною: симпатичний, світловолосий, блакитноокий, — розповідає пані Надія. — Тоді він мав проблеми з зором, тому носив окуляри. Пригадую, як я повезла його маленьким до Мени до лікаря. Була тоді така лікарка на прізвище Король (ім’я забула вже). Поки вона обстежувала Тарасика, то я тільки і чула: «Який він у вас гарний! Як дівчинка!»

А загалом, зростав звичайною дитиною. Хлопець як хлопець! Тихий, спокійний, ласкавий. Хитрющий був! Зробить, бувало, якусь шкоду і одразу підходить і просить вибачення. Дуже дружили вони з сестрою Оксаною. У дитинстві переважно разом завжди були, а у підлітковому віці Оксана його завжди витягувала з різноманітних передряг.

ВЕСЬ У БАТЬКА

Після школи Тарас вступив навчатися до Чернігівського ПТУ.
— Мій чоловік, батько Тараса, був плотником, працював прорабом у плотницькій бригаді, — розповідає Надія Білик. — Мабуть, ці навички передалися і синові, бо мені здається, що у нього теж непогано виходила ця справа. Тому спочатку він відучився на плотника, але потім оволодів ще й професією кухаря.
Коли син у 2000-му році закінчив училище, то так і залишився в Чернігові. Працював барменом. На той час моя дочка Оксана жила в Славутичі, то Тарас вирішив поїхати туди. В Славутичі він також працював на різних роботах — і барменом, і на будівництві.

Десь в 2011 році влаштувався на завод, де виготовляли світильники. Два роки працював там. Якось його з іншими такими ж працівниками послали у відрядження до Росії, до Рязані. Хоч із невеликим бажанням, але Тарас поїхав туди. Але недовго там витримав — невдовзі повернувся. Казав, що там такий бруд, бардак! І загалом майже всі хлопці, що їздили туди тоді, повтікали додому.
Саме тоді велося спорудження захисного укриття над Чорнобильською АЕС, і в 2013 році Тарас влаштувався туди верхолазом. Йому доводилося працювати на 120-метровій висоті. Чотири роки працював. На вихідні постійно поривався до нас.
Роботящий, добросердечний, товариський. Усім, хто просив щось допомогти, допомагав: чи кому ремонт зробити, чи корів пасти — нікому не відмовляв. Працьовитий був. Такий, як і його батько.

«НЕ ЗАБУВАВ СИНА НІКОЛИ»

У Славутичі Тарас познайомився з жінкою, з якою потім вони проживали цивільним шлюбом. У них народився син Владислав. Але сімейне життя у Тараса з Ніною, на жаль, не склалося і вони розійшлися.
Вже потім, у розмовах з мамою, Тарас не раз шкодував, що так сталося, винуватив себе, що не зміг зберегти сім’ю. Ніна ж невдовзі знайшла свою долю, а він так і залишався один. Однак сина Тарас не забував і завжди підтримував його.

Нині Влад уже дорослий. Закінчує навчатися на програміста в університеті культури в Києві. Збирається ще вступати до магістратури. І хоч Владислав носить мамине прізвище, а від тата — лише по батькові, він підтримує стосунки з ріднею по татовій лінії.
Надія Михайлівна намагається раз на тиждень обов’язково йому зателефонувати, щоб бути в курсі його справ.
— Дуже переживаю за нього, бо ж в Києві зараз так небезпечно від обстрілів, — каже пані Надія. Хоч і рідше, але так само спілкується Надія Михайлівна і з Ніною, незважаючи на те, що у неї вже інша сім’я.

ВИБІР

Тарас часто приїжджав зі Славутича до рідного Садового, щоб допомогти мамі, яка після смерті батька проживала сама. І до війни, і з початком російського вторгнення.
— Тоді вже почалися такі явища, як роздача повісток, — говорить Надія Михайлівна. — Звісно, як і більшість, Тарас намагався спочатку уникнути їх, але потім якось каже: «Мабуть, я піду до армії, мамо. Піду воювати. Все одно призвуть, то піду краще сам. І якщо судилося померти, то краще героєм».

До лав ЗСУ Тарас Білик долучився добровольцем з 5 листопада 2023 р. Ще під час проходження базової загальновійськової підготовки солдат Тарас Білик здобув авторитет і серед товаришів по службі, і серед командування. Його зібраність та відповідальне ставлення до служби помітили, тому це стало одним із чинників під час формування групи для навчання за кордоном. Тарасові пощастило тоді побувати у Франції.

— Він ніколи не бував за кордоном, тому йому було все цікавим там, — розповідає пані Надія. — До Польщі вони їхали автобусом, а звідти летіли літаком до Німеччини. А там уже дісталися і Франції, де в Альпах розташовувався гарнізон, у якому проходили навчання наші хлопці і дівчата. Потім він при нагоді часто згадував ту поїздку, бо йому все сподобалось і він був під гарними враженнями.

ПОЇХАВ НА СХІД І ВЖЕ НЕ ВЕРНУВСЯ

Після Франції Тарас Білик служив прикордонником на Сновщині на посаді номера обслуги кулеметного відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки.
— Щотижня бував вдома, — говорить пані Надія. — Завжди приїжджав з друзями. Їх мав дуже багато. Крім того, що з ним служило багато хлопців з Менщини, були і з інших куточків України.
Десь у лютому 2024 року, коли Тарас навідався додому, то він, наче щось відчуваючи, попрощався з усіма в селі і сказав Надії Михайлівні: «Іду на Схід, мамо, і вже не вернуся. Мій буде перший прапор на кладовищі. Прощай, мамо!»

Напередодні Великодня (у 2024 році він був 5 травня) пані Надія востаннє чула голос сина:
— Він подзвонив мені і сказав: «Мамо, познайомся з моєю дівчиною. Ми скоро розпишемось». Її звали Іриною. Вона теж була військовослужбовицею, готувала хлопцям їсти. Я встигла дізнатися, що Іра раніше теж перебувала в шлюбі, але чоловік загинув. Має двох дітей. Тепер із Тарасом їй не пощастило...Шістнадцятого травня він загинув.

Це вже згодом Надія Михайлівна довідалася від синових побратимів усі деталі його останніх хвилин життя.
— FPV-дрон вже довго кружляв над позицією і змусив хлопців сховатися до бліндажа, — переповідає вона ту страшну історію. — Їх було шестеро. Від попередніх скидів було пошкоджено балку перекриття у тому сховищі. Коли здалося, що дрон відлетів, Тарас вийшов назовні, аби ту балку поправити. Саме тоді і пролунав вибух.

Пані Надія не може стримати сліз, хоч не вперше розповідає це все. Вона каже, що кожного разу в розмовах з сином просила його, щоб він був обережним. Не переставала молитися і за сина, і за тих, хто з ним поряд. Не допомогло.
Тоді загинули всі шестеро.
Двічі приїжджали представники ТЦК та СП до двору Надії Білик зі сповіщенням про Тараса. Першого разу сказали, що він зник безвісти.

— Я одразу сказала, що не вірю цьому! — розповідає пані Надія. — Мене підтримали Тарасові побратими, які не лише заперечили те, що мені привезли з ТЦК, а й відкопали тіла загиблих, за що я дуже їм дякую.
Потім вже знову прибули посильні з підтвердженням, що Тарас загинув.

Коли майже через десять днів труну з тілом Тараса занесли до батьківської хати, то як не пручався розпорядник з військкомату, але мати настояла, щоб востаннє торкнутися синової щоки. Тараса Білика поховали 25 травня 2024 року на сільському кладовищі в рідному селі. Український прапор на його могилі, так, як і передбачав Герой, став першим на кладовищі Садового. Через рік з’явився другий. Вже на могилі його друга дитинства, однокласника Сергія Тюпи.

ОДНА

— Я тепер залишилася сама. Вже 5-й рік пішов, як від ковіду помер чоловік. Ще міг би жити! Потім з Тарасом отаке. Рік мені не снився мій синочок. Донька у Славутичі, далеко. Кличе до себе, але я не хочу до міста їхати.
Тут, у селі, я всіх людей знаю. Вийду на вулицю, посиджу на лавці. Не хочу їхати до міста чогось. Та й тут тепер мої найдорожчі могилки — встановила обом своїм хлопцям гарні пам’ятники з ангелами.

Коли надумаюсь, то попрошу кого, щоб мене підвезли машиною до кладовища. Побуду там, посиджу поряд з чоловіком та сином і додому повертаюсь. Більше не хочу нікуди їхати. А ще побратими Тараса передали мені його телефон. Там аж 152 відео — і ще з мирного життя, і зі служби, і з Франції. Всі хлопці на них ще живі, життєрадісні. Розмовляють, жартують, сміються...Я, буває, ввімкну, подивлюся, а потім кричу на всю хату, плачу — хочу побачити живого сина. І ті відео, і фотографії боюся втратити — бережу в пам’ять про синочка.

Джерело: газета "Наше слово", Віталій Сергійко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)