Яна Куля - жінка за кермом своєї долі

Яна Куля

Жителька Сухополови Яна Куля поєднує ці риси, бо ім’я і прізвище зобов’язують. Її ім’я перекладається на українську як «милість Божа» чи «благодать», ну, а чи не головною характеристикою кулі, випущеної зі зброї, є швидкість. Жінка швидко приймає рішення, швидко реагує на прохання допомогти військовим, і блага дарує, у першу чергу, їм, бо є волонтеркою, хоча сама себе такою і не вважає. Тож, запрошуємо читачів до знайомства з цікавою особистістю, якими так багатий Прилуцький край.

Анкетні дані

З Яною розмовляємо у магазині «Рідне село» у Сухополові, власницею якого вона з чоловіком є. Магазин з такою ж назвою є у Малій Дівиці і обов’язково буде у Прилуках. Звісно, коли закінчиться війна. А поки Яна Володимирівна активно допомагає нашим військовим, хоча, зазначає, цю допомогу не афішує. Не знали б про неї і ми, якби не землевпорядниця Сухополов’янської сільради Ніна Дмитрівна Матвієнко, яка порадила нам Яну Володимирівну як зразкову підприємницю і волонтерку.

«По-перше, я свою допомогу не афішую, бо допомагаю своїм хлопцям, - починає розмову жінка, хоча, як потім стало зрозуміло, своїми для неї є всі військові, які трапляються на її шляху. «По-друге, я не вважаю себе волонтером, бо я не збираю кошти, не прошу допомогти, а допомагаю сама від себе, - каже Яна.

А ще вона зовсім не… точніше, не зовсім… Яна! «Як мені розповідала мама, у ті часи вона дивилась серіал і їй сподобалось ім’я Яна настільки, що так вона вирішила назвати доньку, - розповідає жінка. – Але коли у 1987 році я народилась і мене треба було оформити, у загсі сказали, що імені Яна немає, а є - Яніна. Мама, довго не думаючи, так і назвала. Тож, по-документах я маю таке ім’я, а у колі своїх мене знають як Яну і, навпаки, дивуються, коли дізнаються, що я – Яніна. Хоча, як я читала, Яна і Яніна є двома варіантами одного і того ж імені».
«Коли я вийшла заміж, то змінилась, - веде підприємниця далі. – Можливо, це пов’язано і з прізвищем чоловіка, яке стало і моїм. Тепер я роблю все швидко».

Місця сили

Яніна – не місцева. Народилась у Полтаві. Там жила до 23 років. З трьох років батьки відправляли її на літо у Сухополову до бабусі. Нині їй – 81 рік, Ніну Легушу у селі знають і шанують. Батьки Яни працювали, каже, на цілком звичайних посадах. Мама – бухгалтером, батько – на заводі. Недавно, на жаль, онкологічне захворювання забрало його з життя.
З дитинства, зізнається жінка, вона завжди думала, що житиме у Полтаві. «Це – моє місто, я його дуже люблю», - каже. Останнім часом вона бувала там часто, бо тато хворів. Старалась якнайчастіше його провідувати і привозити онучок.

Улюбленим місцем у Полтаві для неї є Біла альтанка. «Я там відчувала місце своєї сили, - зізнається. – У будь-якій складній ситуації завжди туди йшла, там знаходила внутрішній спокій. Проте за 15 років, скільки тут живу, також знайшла місце своєї сили. Це – Іллінська гора у Боршні. Там схоже на Полтаву, бо на альтанці я любила дивитись не на місто, а на монастир».

До бабусі з дідусем (його немає на світі вже 13 років) Яна разом з молодшою сестрою приїжджала щоліта і це, каже, навіть не обговорювалось, бо мамі було трішки складно з нами. Але їздити, зізнається, їй подобалось. «І так вийшло, що тут я познайомилась зі своїм чоловіком, - розповідає. – Станіслава знаю все своє життя, з трьох років ми гуляли і росли разом. До одруження він дуже довго був моїм другом, а я казала, що ніколи не житиму у цьому селі, не вийду за нього заміж».
Сталось, як зрозуміло, зовсім навпаки. Станіслав, до речі, молодший за неї на 10 місяців, проте вищий і більший. За 15 років життя у Сухополові Яна стала місцевою, тут у неї народилось двоє дітей. «Старшій Євгенії – 12 років, -
розповідає. – У своєму сьомому класі вона – староста. Активістка, спортсменка. Займається дзюдо. Менша Кіра – першокласниця. Віддала її до школи у 5 років, 7 листопада їй виповнилось 6».

Рідні села

«Магазин був мрією мого чоловіка, - зізнається Яніна Куля. – А я навіть уявити не могла, що цим займатимусь».
Перший магазин родини «Рідне село» запрацював у Малій Дівиці в 2017 році. 21 лютого йому буде 9 років. За словами Яни, вони побачили оголошення про продаж занедбаної споруди у центрі села, викупили і відремонтували практично з нуля. Назву також придумав чоловік. Тепер цей магазин неможливо не помітити. Одним впадають в очі вишиванки на його стінах, інші найперше бачать людей з кавою у паперових стаканчиках біля нього.
Спочатку Яна торгувала у малодівицькому магазині сама, потім, каже, «вирішила ще раз сходити у декрет», тож взяли на роботу людей. І зараз продавцям в обох селах Яна і Станіслав дають роботу.

Магазин у Сухополові для жінки особливо дорогий. «Тут працювала продавчинею моя бабуся, - розповідає. – У цьому магазині я виросла. Спала тут на прилавках. Колись він був колгоспним, потім став приватним, згодом його виставили на продаж. Чоловік каже: «Яна, час розширятись». Я переживала, що не потягнемо та і коштів на нього не було. Але позичили і взяли. У ньому ще треба зробити купу роботи, але війна внесла свої корективи. Магазин купили, коли Кірі було півроку. Якраз був період ковіду. З назвою довго не думали. Назвали так само, як і у Малій Дівиці. Там ми його повністю переробили так, як хотіли, як бачили, а цей магазин ми купили діючий, з товаром і продавцями. Мені хочеться зробити його гарним, внести українську нотки. Можливо, змінити фасад, так само зробити вишиванки, але на даний момент не можу».

Своїм маленьким секретом Яна Куля називає те, що у її магазині досі немає чотирьох плиточок біля полиць з овочами. Не було їх і у період її дитинства. «Я коли маленька була, прибігала у магазин і вставляла туди ніжку, міряла, - ностальгує підприємниця. – Тоді і уявити не могла, що магазин буде моїм».
За освітою Яніна Володимирівна – інженер-електронік телекомунікаційних мереж зв’язку. Закінчила Полтавський військовий інститут зв’язку. Випускниця хотіла працювати за спеціальністю, проте їй сказали, що у ситуації, коли чоловіки сидять без роботи, у дівчини без досвіду і стажу шансів влаштуватись нема жодних. Тоді Станіслав Куля і забрав її заміж у Сухополову.

Коли почала торгувати у Малій Дівиці, згадує, їй казали, що довго не протягне, не витримає конкуренції. Але вона зробила ставку на якість обслуговування і не прогадала. Товар, каже, у всіх однаковий, націнка – плюс-мінус також, а от якість обслуговування різна. «Все залежить від спілкування, від ставлення до людей, - розповідає Яна. – Люди ходять до нас за емоціями. Я навіть валер’янку спочатку пила, коли почала торгувати, але завжди людям бажала: «Хай щастить! Заходьте ще!»

«Рідне село» у Сухополові працює у дві зміни, два дні через два. Продавчині втомлюються і фізично, і морально, але ніколи, каже власниця, не хамлять. Зрештою вона сама колись була свідком, як одна жінка тріпала нерви продавчині, але та стерпіла, і втрутитись довелось вже власниці.
А ще, якщо чогось у магазині нема, а покупцеві треба, у наступні дні це обов’язково привезуть – і людини перетелефонують. Завжди приділяють увагу стареньким, розмовляють з ними, а коли треба, подають стілець.

Водійський стаж

Чоловік, розповідає Яна, зробив її незалежною, самостійною, навчив не боятись вирішувати проблеми, а ще фактично, змусив керувати автомобілем. Полтавою, каже, звикла ходити пішки, або їздити автобусом чи тролейбусом, бо машини у батьків не було.
«Ще коли ми зустрічались, чоловік намагався навчити мене їздити, але я цього не хотіла, - згадує Яна. – Їздити почала через старшу доньку. Тоді вона була малесенька. Рано почала ходити, у візочку сидіти не хотіла. Я возила її автобусом у дитсадок – до зупинки ми йшли або несла її на руках. Якраз була зима. Нести важко, бо вона добре одягнена, а у мене спина якраз прихопила. Треба було донести її від зупинки додому, а чоловік, так склались обставини, забрати не міг. І я зрозуміла, що треба йти вчитись на права. Навесні їх отримала. Літо їздила – було страшно так, що педалі не відчувала. Прийшла зима. Прошу: «Станіславе, відвези малу у садочок». Він питає, чого я не хочу. Кажу, що боюсь, бо сніг випав. «Тоді – автобусом», - каже. І я сіла у машину, завела і поїхала. Наразі, він це знає, у будь-яку погоду сяду і поїду. Тоді я, звісно, образилась, а зараз розумію, що якби він тоді не підштовхнув, я б і досі боялась». Кермує Яна вже 10 років.

Воєнні корективи

Якраз напередодні повномасштабного вторгнення Кулі планували відкрити у Прилуках третій магазин. Замовили обладнання, спеціалісти з Києва допомагали робити ремонт. 22 чи 23 лютого 2022 року кияни сказали, що у столиці – хаос, всі готуються до війни. Проте Яніна, за її словами, у війну тоді, як і більшість з нас не вірила.

Війна почалась з дзвінка матері чоловіка, яка тоді якраз була на лікуванні у санаторії у Зінькові. За нею почали телефонувати продавчині, питали, чи виходити їм на роботу. «Кажу їм, сама не знаю, що робити, - згадує жінка. – На роботу я вас не вижену. Якщо у вас є бажання, виходьте. Нема – я зрозумію. Одна з них, Олена Тищенко, зателефонувала і сказала: «Я буду ходити на роботу. Мені там легше. І не можна ж людей без нічого залишити». Був період, коли вона сама працювала. Потім дівчата підтягнулись. У мами чоловіка тоді була пекарня і ми забезпечували хлібом село самі.

У чоловіка – ферма. Різали свиней, щоб було м'ясо. Ціни на продукти ніхто не підвищував, аж поки не спорожніли полиці. Витягували за рахунок пекарні і свиноферми. Я сиділа з маленькою Кірою, всі питання закривав чоловік. Привозив з ферми м'ясо, їздив у Лубни і Пирятин, де хоч щось було на оптових базах, за товаром. Я перед тим телефонувала, випрошувала хоч щось щоб дали людям – якусь крупу чи макарони. Потім почали завозити потрохи товар у Прилуки, брали там… Я вдячна своїм дівчатам-продавчиням за те, що швидко тоді повернулись на роботу».

Допомога фронту

Допомагати нашим військовим Яніна почала з того, що розвозила хлопцям на найближчих блокпостах чай, каву і смаколики. Якраз було холодно, і така допомога була потрібна. Коли влітку військовим готували їжу у школі, Кулі передавали для них м'ясо («Чоловіків обов’язково треба годувати м’ясом», - зазначає Яна), а у листопаді, коли похолоднішало, жінка знову розвозила по блокпостах чай і каву. Коли військові просили забрати порожній посуд, просила не переживати. Мовляв, можна і після війни віддати. Деякі хлопці, яким допомагала Яна Куля, на жаль, вже не побачать, якою буде Україна після війни.

Жінка зізнається, що їй від цього дуже боляче, хоча і не знала їх особисто. Продавчинь вона також попросила з військових гроші не брати, коли ті приходять за покупками. Брали, в основному, ті ж чай, каву, щось до них, цигарки. Були такі, що старались віддати гроші, казали, що так не можуть. Були і просто вдячні.

На початку повномасштабної війни, коли люди були активніші з допомогою, поставили у магазині коробку з написом «Для ЗСУ». Назбиране передавали громадському діячу Павлу Краснооку у Прилуки, він передавав волонтеру В’ячеславу Мережку.
«М'ясо сушили, - розповідає про допомогу Яніна. – Білкову їжу, яка готова до вживання і не займає багато місця. Ми пакували його у маленькі пакетики, які потім, розповідали нам хлопці, навіть на позиції з дронів скидали. Передавали і сало. І його, і м'ясо старались менше солити, бо розуміли, що води у них там багато немає.

Хлопцям, яких Яніна Володимирівна всіх називає своїми, допомагають і зараз. А ще вона ніколи, каже, не проїде повз військових, які стоять або ідуть по дорозі. Якось одним, які пробили колесо на трасі «Київ-Суми», привезла з дому інструменти. Вони з початку допомогу від жінки не хотіли приймати, а потім були дуже вдячні.

Якщо ж військовий йде, жінка, каже, обов’язково його підвезе, навіть якщо це не по дорозі. «У них часу менше, ніж у всіх нас, - розповідає. – Якось підвозила військового. Розговорились. Каже, приїхав у відпустку. Мама його про це знала, а тато – ні. І тато так зрадів, що у нього стався інсульт. І вийшло, що хлопцю і картоплю матері потрібно допомогти вибирати, і тата у лікарні навідувати, а у нього всього 10 днів відпустки. А була ситуація, коли йшов хлопчина на протезі. Це у Заїзді було. Якраз стояла спека. А я поспішала і пролетіла. Побачила у дзеркало, включила аварійку, бо траса жвава, і здала назад, підібрала хлопця.

Він на Суми їхав, був дуже вдячний. І, знаєте, для мене (я не кажу вже про них) було так образливо, що стільки машин проїхало, цілий потік, а ніхто не зупинився! Ну, люди, станьте, будь ласка, підвезіть! Можливо, ви їдете у тому ж напрямку. Не кажу, що всі байдужі, але таких багато».

Допомога для Яни Кулі – це поклик душі. Допомагати хотіла завжди. Ще коли була дитиною, дідусь називав її «котячою матір’ю», бо приносила з вулиці всіх котів і собак. Коли допомагає військовим, каже, що відчуває насамперед вдячність до них за те, що нас захищають. «Грамоти, подяки, прапори, гільзи, які вони передають, для мене – цінний подарунок, - зізнається. – Знаю, що вони отримали мою допомогу, що стала у нагоді. Мені приємно. І я завжди плачу, коли це від них отримую».

Джерело: газета "Прилуччина", Андрій Бейник

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)