Антоніна Гузь: «Мій повсякденний девіз: «Життя не у тому, щоб просто жити, а й у тому, щоб відчувати, що ти живеш»

Антоніна Гузь

«Мій повсякденний девіз: «Життя не у тому, щоб просто жити, а й у тому, щоб відчувати, що ти живеш», - каже мешканка села Колісники Сухополов’янської громади Антоніна Гузь. І вона відчуває. Насолоджується красою, яку творять руки. «Чоловік мені каже: «Ти така спокійна, бо завжди дивишся на зелене», - продовжує Антоніна Анатоліївна.
І не просто на зелене, а на напрочуд красиве зелене. Бо з кущів і дерев майстриня ландшафтного дизайну робить дивовижні кулі, куби, конуси, шахові фігури та, навіть, церковні бані. І не лише у її дворі така краса - зробити
Землю красивою Антоніна Анатоліївна допомагає і своїм земляками. Причому, задарма.

Все почалося з бабусиного двору

«Те, що я зараз роблю, те, що запало мені у душу, передалось від бабусі по батьковій лінії», - каже жінка.
Її бабуся, Марія Іванівна Степаненко була одинокою, вдовою фронтовика. Її чоловік зник безвісти під час форсування Дніпра. Залишилась з двома дітками.
«Наш двір завжди потопав у квітах, - згадує своє дитинство і бабусю Антоніна Анатоліївна. – Були дві маленькі доріжки до бабусиної і до батьківської хати, а все інше – квіти. Коли я хотіла їх зірвати, бабуся говорила: «Вийди у двір – і подивись. Ну, не відкручуй їм голівочки!»

Антоніна Анатоліївна народилась у Левках. Закінчила акушерське відділення Прилуцького мед- училища (мати, каже, настояла, щоб там вчилась), але працювати довго не змогла, бо боялась мертвих. Тоді вступила на біологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту.
Чоловік героїні нашої оповіді, Василь Васильович Гузь, також вчитель, викладав хімію.Познайомилась з ним героїня нашої оповіді на сцені у Погребах, звідки він родом. У Погреби її направили після медучилища. Він грав на баяні, вона співала. Це зараз через хронічний фарингіт Антоніна Анатоліївна не може співати, а раніше брала участь у художній самодіяльності, виступала на конкурсах, у тому числі, і у Чернігові. Про неї тоді і «Правда
Прилуччини» писала.

Коли чоловіка направили працювати у Колісники, тут подружжя купило колгоспний будиночок. Чоловік її читав хімію, був директором школи.Попри медичну спеціальність, Антоніна Анатоліївна мріяла про роботу вчителем. Каже, що на це вплинула династія. Дід її по маминій лінії був вчителем, тітка і двоюрідні сестри закінчили педагогічний, двоюрідний дядько був директором школи.

Коли чоловік розрахувався зі школи (вчителям тоді саме не платили), і вона з 1993 по 2003 роки була директором, аж доки у Колісниках не закрили школу. Навчальний заклад був красиво оформлений, там на вищому рівні проходили всі свята, біля школи все виблискувало, але було мало учнів. Три класи підряд були відсутні. Через це навіть не могли облаштувати комп’ютерні класи, про які мріяла директорка. Вона і досі згадує, як після закриття до них по красиві стенди, що їх власноруч малювали, приїжджали колеги з Переволочної.

Директором тоді, каже, стала, бо була старша у колективі. Серед підлеглих була і тодішня вчителька початкових класів, а нині староста Колісниківського старостинського округу Наталія Петрівна Зуєва.
Але і медицина їй, каже, стала у нагоді. Її «куток» і досі ходить до жінки на уколи і перев’язки.
У 1984 році у подружжя Гузів народилась дочка Юлія. Недавно їх онучці Марії було 6 років.

Свято їй влаштували у стилі популярного фільму «Сімейка Адамсів» - показує фото у телефоні щаслива бабуся. Вона працювала над фотозоною. Разом з чоловіком виготовили велику коробку під ляльку Барбі. Лялькою, звісно, була їхня улюблениця Маша.
Зі своїми дівчатами Антоніна Анатоліївна пережила найбільший за війну обстріл, який у Києві був на позаминулому тижні. Якраз на день народження до Маші їздила. Живуть рідні, каже, біля ТЕЦ-5. Туди прилітає часто, але такої гучної ночі, як тоді, каже, ще не було. Будинок, згадує, трясло так, що думала, що він впаде.



«Велике спасибі за дітей»

Після закриття школи Антоніна Анатоліївна 16 років працювала гувернанткою у Києві. Чоловік ще раніше на заробітки у столицю поїхав. Трудився виконробом на фірмі з виробництва пластикових вікон.
Працювала у трьох сім’ях. З двома до цього часу спілкується. У одних, розповідає, була мережа інтернет-магазинів, коли вони в Україні лише починались. Їх син Кирило зараз працює у Канаді.

Іншою сім’єю були американець і українка. «І це була найпрекрасніша сім’я, у якій я працювала, - каже Антоніна Гузь. – Ще до війни вони виїхали в Америку, але їх мама повернулась, бо не могла там жити. І тато, і їх дівчинка також збираються повернутись, хоча моя вихованка Соломія грає там у баскетбольній команді».
«Це дуже приємно, коли тобі щодня, коли йдеш з роботи, кажуть велике спасибі за дітей», - згадує той час жінка.

«На своєму шматочку Землі»

У тій сім’ї, до речі, вона вперше застосувала на практиці знання з ландшафтного дизайну. Хоча і до того ним займалась, ще коли такого і словосполучення у нас ніхто не знав. Робила клумби і водойми у школі, прикрашала власне подвір’я. З 1994 року почала прикрашати, ще коли про таке словосполучення, як ландшафтний дизайн, ніхто не чув.

А тоді побачила, у Пітера і Наталії шикарне заміське житло з будиночком для гостей і тенісними кортами, але там не вистачало живої краси. І вона її зробила. Було це у селі Перемога – між Калинівкою і Броварами. «Пітер займався спортом – бігав, - згадує. – Якось прибіг – і каже: «У мене у дворі найкрасивіше!» Після того і їх сусідка попросила Антоніну Гузь прикрасити своє подвір’я. І також була дуже задоволена результатом.
Ландшафтному дизайну, розповідає, вона не вчилась. Це те, що передалось їй від бабусі.

Коли працювала у Києві, там вже були садові центри, про які у Прилуках ще не знали, де можна будо купити різноманітні рослини. Кілька садів зі зробленим нею власноруч ландшафтним дизайном є у Колісниках. У декілька дворів ми з Антоніною Анатоліївною зайшли. Краса неймовірна! Результати праці, зізнається, приносять їй максимальне задоволення, тож за роботу грошей не бере.

- Чи ходите після роботи милуватись тим, що зробили? – запитую.
- Не лише милуюсь, а і допомагаю підстригати. Колись я прочитала одну красиву фразу: «Якби кожна людина на своєму клаптику землі зробила б все, що може, то якою б красивою була Земля наша!» І я так і роблю на своєму шматочку Землі.

Тих шматочків, декілька. І не лише у Перемозі та Колісниках. Досі не продала Антоніна Анатоліївна батьківську хату у Левках. Не може, каже, бо там знаходить підтримку, набирається життєвих сил. На подвір’ї буяють квіти. Серед них – і 16, ще бабусею посаджених, півоній. Квіти досаджує, розсаджує, ділиться посадковим матеріалом з людьми.

«Подаруйте колеса від возів»

З Антоніною Анатоліївною бесідуємо у приміщенні старостату. Результати її роботи видно просто з ганку. На корчах, які привезли її колишні учні, стоять вазони з квітами. Далі – новорічна інсталяція. Сніговики з Дідами Морозами ніби живі, хоча зроблені з простих матеріалів. Стоять вони біля клумби з ялинкою, яку Антоніні Гузь подарувала двоюрідна сестра. Автомобільні шини для клумби порізав Василь Васильович. «Дошки для сніговиків дав односелець Максим Зуєв. Шалики на них – мої. Порізані більярдні кулі замість ґудзиків – теж. Носи-моркви – з Машиних іграшок. Дідів Морозів зробили з полін. Лише мордочки їм намалювала».

«Великого економічного розвитку у нас немає, - розповідає про свої плани перетворення Колісників на туристичний центр жінка. – На хлібозаводі трішки людей працює, на пилорамі. У центрі села є будинок, який падає. Можна було б зробити з нього музей. Я вже пропонувала директорці будинку культури. Можна було б там і українські танці розучувати, і відкрити вареничну. З напіврозібраного магазину у центрі можна залишити стіну, на якій написати: «Я люблю Колісники». Наш клуб, який сто років тому облаштований у приміщенні церкви, також падає. Наталія Петрівна каже, що його перенесуть у бібліотеку. А на тому місці можна було б посадити парк і побудувати маленьку капличку, як пам’ять про церкву».

Роботи біля клубу Антоніна Гузь вже почала. Посадила біля нього живий паркан. Засадила рослинами старовинну могилу поряд. Неподалік живе вірна помічниця героїні нашої розповіді Олександра Скрипка – тітка загиблої бойової медикині Ангеліни Євдокімової. «Ми цю клумбу з Шурою недавно зробили, - показує на рослини напроти будинку культури Антоніна Гузь. – Нам зроблять лелеку з піднятими крилами, який ніби кричатиме, як пам’ять про племінницю, яку Олександра виховала. Будуть дві круглі клумби, посередині посадимо червоні троянди – Ангеліна їх дуже любила».

Допомагають Антоніні Анатоліївні й інші односельці. Хтось привезе пеньки чи старі дерева, хтось зробить дерев’яні млинки. «А біля зупинки поставила липу, яку якраз у дворі спиляли, - розповідає. – Багато гілочок на ній. Повісила на низ два горщика. Приходжу – а на ній ще два висить! І жовті гарбузики хтось приніс».

Наслідують жінку всі жителі її рідної Молодіжної вулиці. Вона перша посадила навпроти двору сосни. Нині там їх повно. Вже чула, каже, від приїжджих, що вулиця така ж красива, як Конча-Заспа. У рідному селі вона також висадила 70 ялівців, разом зі старостою Наталією Зуєвою і односельцями висаджувала сосни. А вже яка краса на її подвір’ї, так і не описати! Хіба що приїжджайте подивитись. Але не забудьте взяти з собою… колеса від возів. Вони потрібні Антоніні Анатоліївні для ще однієї інсталяції.

«Коли побачила, що на Іллінській горі у Боршні поставили млинки, бо село назване через те, що там мололи борошно, то вирішила зробити у нас щось з коліс, бо саме ж через те, що у нас їх виготовляли, Колісники і отримали свою назву», - розповідає майстриня ландшафтного дизайну.
Одне колесо від возу Антоніна Гузь вже має. Дуже потрібні ще. Хто їх має, телефонуйте у редакцію, а ми вже скажемо, як сконтактувати з жінкою, яка невпинно і з задоволенням продовжує робити Землю красивою.

Джерело: газета "Прилуччина", Андрій Бейник

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)