«Томочка, послухай…» історія жіночої долі, обпаленої війною, але зігрітої теплом, любов’ю і поезією

Тамара Кржемінська з чоловіком Миколою Федосенко

Тамара Кржемінська (у дівоцтві Світлична) відома нашим читачам і землякам як авторка багатьох чудових поезій та поетичних збірок, в тому числі й для найменших українців. Нещодавно ми друкували її чудовий вірш «Ода осені». Власне, саме її творчість і привела мене до оселі, де вони мешкають удвох з чоловіком Миколою Федосенком. Тепла розмова з подружжям повела у минувшину, в незвичайну історію долі самої Тамари Василівни і її великого роду.

Донька священика і дружина комсомольського активіста

Її дід по матері Геннадій Смирнов був священиком, настоятелем храму у Великому Листвені. У родині батюшки підростало восьмеро дітей, серед яких і мама Тамари Василівни Марія.
– Мама моя народилася у Рязанській губернії, вона була середульша серед дітей. Найменші народилися вже тут, у Великому Листвені, куди переїхала родина мого діда-священика, – згадує Тамара Василівна. – Моя бабуся, дружина діда, померла рано, у сорок років, від тифу. Після смерті дружини радянська влада почала пресувати діда, як і інших священиків, бо вони ж були для них ворогами.

Як свідчить історія, радянська влада з перших днів свого існування в Україні розпочала відкриту антицерковну політику. Більшовики пропагували новий світогляд – атеїзм. Церква була оголошена ворогом радянської влади. За часи громадянської війни було пограбовано та зруйновано сотні храмів і монастирів. Більшовики вилучали з храмів культові предмети, без яких проведення богослужінь було неможливим. Священиків та вірян, які відмовлялися передати церковне начиння більшовикам, арештовували. Багато з них були розстріляні. Бути «поповичем» було постидно. Можна тільки уявити, як жилося тим напівсиротам. Однак, попри все, Марії Смирновій та її братам і сестрам вдалось не тільки вижити, а й стати достойними людьми, отримати освіту.

– Мама вчилася у Городнянській гімназії, – каже Тамара Василівна. – Так у Городні вона познайомилась з моїм батьком, Василем Світличним. Вони покохали одне одного і одружилися – донька священика і комсомолець-активіст. У них вже народився первісток – мій брат Анатолій, який був старший мене на 15 років, коли вони поїхали «піднімати» Донбас. Там народився мій другий брат Валентин, а у 1940-ому році у Боково-Антрациті, що на Луганщині. А тоді це була Ворошиловоградська область, на світ з’явилась і я. Батько торував кар’єру, був на Донбасі завпромторгом, потім його направили у Львівську область працювати у райвиконкомі заступником голови. А як тільки у 1941-ому році загриміли перші вибухи на кордоні, він сказав: «Маню, треба евакуюватися, бо отакі сім’ї партійних працівників у першу чергу будуть на прицілі у окупантів в разі чого». Він посадив нас у евакуаційну машину практично в чому ми були, попрощався і в лавах перших добровольців пішов воювати. Більше ми його не бачили. Загнув на фронті, його ім’я викарбуване на стелі у Городні. Світличний Василій Єлісеєвич.

Окупація наздогнала на Городнянщині

Марія з двома синами і крихітною Тамарою на руках намагалась добратись до Городнянщини. Тут жило п’ятеро чоловікових братів і дві сестри зі своїми родинами. Важкою була та дорога – за ночівлю у людей доводилось розплачуватись нехитрим скарбом: то кофтиною, то спідницею, які поспіхом з собою прихопила Марія. Але тут братову дружину з дітьми аж ніяк не чекали, навіть на ночівлю не пустили. Допомогала біженцям лише мамина сестра Тетяна, яка на той час вчителювала у Добрянці. ЇЇ чоловік Микола Толочко був родом з Хотівлі, і теж воював на фронті, загинув під Міусинськом, що на Луганщині.

– Мама з нами тулилася десь по людях у Городні, – каже Тамара Василівна. – Ото вона мене малу на старших братів лишить, а сама пішки у Добрянку, до сестри піде болотами. Тітка і її гарячим супом нагодує, і нам щось передасть, бо вчителі ж трохи заможніше жили. А потім мама з нами переїхала в Тупичів – щоб працювати у тамошньому радгоспі, бо жити ж за щось треба було, і нас годувати. Була окупація, ми ховалися по людських хатах, хто згоджувався прихистити дружину партійного активіста з дітьми. Мені три роки було, а я пам’ятаю, як ми тихесенько, мов миші, сиділи на печі, щоб себе не видати. А мам працювала потім на лісорозробці. Я вже пам’ятаю: прийде вона, ледь стоячи на ногах, натягавшись того лісу. Там у столовій на обід робітникам суп гороховий давали. Вона в маленькому казанку той суп додому принесе, й братів та мене погодує.

На диво, дитяча пам'ять Тамари Василівни зберегла й період визволення Тупичева.
– То у 1943-ому було, – каже вона. – Я пам’ятаю, ми всі сиділи у великій землянці. Жінки всі хрестилися й молилися, бо саме над нашою землянкою на горі стояла німецька пушка. Наші сюди палять, а ворог над нашими головами відстрілюється. Пекло до самого ранку. Не знаю, як нам вдалось вижити і дочекатись того звільнення.

Вдовина доля

Як визволили Городнянщину, Марія, перебравшись вже у Городню з дітьми, отримала похоронку на чоловіка. Загнув він у 1942-ому році.
– Мама все його чекала, до ворожки ходила. А та їй сказала: не буде твого чоловіка ні по ранній дорозі, ні по пізній. Не повернеться він додому, – каже Тамара Василівна. – Так і вийшло. Прихисток нам тоді дала дружина старшого батькового брата Ольга, яка повернулася з евакуації. Жили ми в неї по вулиці Артема. Мій дядько, тітчин чоловік помер, а в неї було двоє дітей – Елеонора і Адольф. Тітка начитана була, освічена, то до війни так дітей нарекла. А після звільнення брату змінили ім’я, перейменували на Анатолія. Мій рідний брат, старший на 15 років, теж Анатолій, у 1943-ому році як повнолітній теж пішов воювати. Пройшов усю війну, служив аж до 1949-го року.

Марія з дітьми Валентином і малою Тамарою підшукувала собі окреме житло, щоб не сидіти на шиї у родичів. Важко доводилось – Валентин ходив по селах, як то кажуть, «по куски» – хто в торбину дитині шмат хліба кине, хто яку перепічку. Трохи допомагали родичі з Хотівлі та Ваганич. Але все одно було дуже сутужно.
– У 1946-ому році нам виділили квартиру по колишній вулиці Чумака – згадує Тамара Василівна. – Це було комунальне житло, в яке заселили п’ятеро сімей – всі вдови з дітьми. Підлога була земляною, одна стіна похилилася, звідусіль у щілини свистав вітер. Все наше нажите збіжжя помістилось у дерев’яну коробку з нетесаного дерева. Найцінніше, що в нас було – це салотопка, як ми її називали. А по факту то була металева кришка з казанка, яку ми використовували як сковорідку. Та тоді всі бідували, кругом ми бачили злидні, тож жили як усі.

Мама мала освіту виховательки, тож її узяли педагогом (була тоді така посада) працювати у ясла. А мене вона віддала у дитячий садок, що розташовувася в районі скверу «Гармати». Бо я вже за віком у ясла не підходила. Згодом я пішла до школи, і часто бігала до мами на роботу. Діти її просто обожнювали, називали «тітонька Маруся». Я пам’ятаю – напроти ясел жила родина лікаря Сибірякова. Їхня донька Лялечка була маминою вихованкою. Вона все тулилася до мами, у нас десь і фото збереглося, де вони удвох.

Найцінніший спадок від матері – її любов і душевне тепло

Тамара Василівна згадує, як під час навчання у базовій чотирикласній школі при педагогічному училищу в Городні Тамара бігала до мами у ясла:
– Ми ж так і жили у тій кімнатці, яка промерзала наскрізь, – каже вона. – Мама ото витопить плитку кастрою з льонозаводу, якимось папером та хмизом, який ми всеньке літо тягали з лісу, то поки воно горить – трохи тепло. А тоді знову холод скажений. Тож Тетяна Наумівна, завідувачка дитячими яслами, дозволяла мені приходити грітися до них. Там і обідом мене інколи підгодовували, там я і уроки вчила. А ввечері додому прийдемо, мама руки мої у долоні візьме: «Зараз, донечко, зараз, я похукаю і стане тепліше». Сама скоріше грубу ту топить, щоб якось синього супу зварити чи на салотопці картоплі насмажити.

А я ото хапаю ту картоплю ще гарячою і напівсирою, і так мені смачно! Середній брат Валентин у 1946-ому, в 11 років пішов учитися в залазнічно-дорожнє училище. Щось там допомагав і в депо, робив що йому загадували, щоб заробити на кусень хліба. Він тоді почав вірші складати. Я пам’ятаю. Вони були про голод. То він приїде з депо, і мені щось везе. Пам’ятаю – саночки мені власноруч склепав. А я вже тоді, як і інші діти, з зимової гірки катаюсь.
Як би не було сутужно й бідно, крізь усе своє життя Тамара Василівна пронесла вдячність і пам'ять про материнське тепло, яким їх щиро обдаровувала ненька.

– Матуся була дуже освіченою і дуже романтичною, – згадує жінка. – І всю ту доброту вона вкладала і в моє серце. Вечорами мені з такою любов’ю переповідала про своє дитинство. Як вона ще по мерзлих купках бігала у ліс першу весняну пташину послухати, як милувалась першою квітко. І я слухала, слухала, слухала… Чарівніших казок не було у світі. Долучала мене й до музики та літератури. У нас завжди було увімкнене радіо. Було, мама затихне і до мене: «Томочко, ти тільки послухай, яка музика! Томочко, біжи скоріше сюди, яка цікава літературна передача!».

Я рано почала читати. І читала, ковтаючи, все підряд. У бібліотеці, мабуть, не було такої книжки, яку б я не прочитала. А улюбленим моїм твором стала «Лісова пісня» Лесі Українки і її героїня – Мавка. Як і майже всі тодішні дівчата, я мріяла бути артисткою. І зіграти на сцені Мавку. Та мама тоді сказала, що акторка – то легковажна професія, треба обирати щось практичне – медицину, наприклад. А яка медицина, якщо я крові боюсь? У культпросвітнє б училище піти, так грати ні на чому не вмію, хоча так мріяла навчитись.

На столі малювала клавіші піаніно і уявляла, що то я граю на інструменті. Тоді музичної школи в Городні не було – лише пані Галина Маригодова давала уроки музики, але за те треба було платити 25 карбованців на місяць. У нас із мамою таких грошей не було. Тож я, відклавши свої мрії до кращих часів, поїхала у Гомель, де жив і працював начальником будівельно-монтажного управління мій старший брат Анатолій. Так я у 1954-ому, у віці 14 років поступила у Гомельський фінансово-економічний технікум. Трохи пожила у брата, але це дуже не припало до душі його дружині, тож довелось перебиратися у гуртожиток. Знову холод, напівголод, гуртожиток барачного типу, 12 дівчаток в одній кімнаті. Вранці вода в умивальниках замерзали. На обід – брикетик киселя зі шматком хліба. Але ми були молоді, сповнені життя і віри у краще.

Молодість підкорює вершини

Після закінчення технікуму Тамара за направленням поїхала у Брестську область. Там узялися за голову – на порозі постало дівча ростом метр п’ятдесят, а то й менше і вагою 38 кілограмів. Бліда, схожа на єврейку. Врешті знайшли їй посаду рахівника у Дрогичині, у райфінвідділі. Зарплата була мізерною, зате була можливість брати участь у різних масових заходах, роботі гуртків, концертах.
– А потім мене, так би мовити, перевели на вищу посаду – інспектором держпраці, – зі сміхом згадує Тамара Василівна. – І пішла я пішки по всіх довколишніх колгоспах, радгоспах. Лісами, болотами – де вода, то взуття зніму, де льодом перейду водойму.

Треба було контролювати план виконання податків. Мама приїхала мене провідати, розплакалась одразу. На мені пальто висить, спідниця падає, а очі вкриті ячменями від постійного холоду та застуд. «Донечко моя, донечко, звільняйся та приїжджай додому, будемо якось удвох бідувати». Так у 1958 році я знову опинилась у Городні. Було мені 17 років. Яка була бідність не переповісти. Спали на розваленому ліжку, на солом’яних матрацах, вкривались тим, у що вдягались. А мене на роботу не брали.

Так і жили ми, поки тодішня суддя Марія Мартинівна не згодилась мене узяти секретарем судових засідань. Але то було тимчасово, на період, доки основна працівниця хворіла. Потім я пробувала працювати позаштатним агентом держстраху. За 35 карбованців на місяць. Так минуло ще півтора року. А потім Євгенія Петрівна Шимко, яка працювала бухгалтером у школі номер два, сказала: «Давай но, дівчино, на моє місце, я вже на пенсію виходжу. Освіта в тебе є, знання є, а з директором я домовлюсь». А згодом я вела бухгалтерію паралельно і у другій школі. Так і бігала від школи до школи, а ще й гуртках займатись встигала. І була головою ревізійної комісії райкому комсомолу, секретарем комсомольської організації міськради. Що то воно – молодість!

Для творчості завжди є місце у житті

Драматичним гуртком будинку культури тоді керував Іван Буйний. У Тамарі він розгледів неабияку артистичність. І почав залучати дівчину до усіх вистав. На той час якраз її вже помітили і запросили на посаду завідувачкою загальним відділом райкому комсомолу.
– Там вже була зарплата цілих 75 карбованців, і я могла видихнути вільніше, нам з мамою стало трохи легше жити, – каже Тамара Василівна. – Весь свій вільний час я присвячувала сцені. Які тільки вистави ми не ставили! «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Повернення», «Бузковий сад», водевилі…

А потім збулась і моя дитяча мрія – я зіграла свою омріяну Мавку на сцені. У той образ я вклала всю свою душу…
У 1963 році Тамара Світлична стала Тамаро Кржемінською. Її обранцем став військовий льотчик В’ячеслав Кржемінський. Літав, був штурманом, три роки служив на Кавказі. Але через стан здоров’я і проблеми із серцем В’ячеславу не дозволили літати на надзвукових літаках. Тому він поступив у Сумський машинобудівний технікум. На той час вони вже були знайомі з Тамарою, яка дала обіцянку дочекатись, доки наречений відучиться. Виконавши свою обітницю, вона вийшла за В’ячеслава заміж і подружжя через рік виїхало в Суми.

– Так я майже на сорок років розпрощалась з Городнею, – каже Тамара Василівна. – Працювала в управлінні внутрішніх справ начальницею фінчастини пожежної охорони області. 33 роки життя віддала цій справі. На заслужений відпочинок пішла в 57 років. Чоловік мій теж після закінчення технікуму працював інженером-технологом ливарного цеху на заводі імені Фрунзе. 38 років безперервного стажу на одному підприємстві. На жаль, хвороба серця далася взнаки і він залишив цей світ і мене у 2003 році. Було йому 67… Тоді мені здавалось, що я померла разом з ним… Врятували вірші і проза. Тепер у мене для цього було багато часу…

Доля чекала в рідній Городні

Тамара Василівна згадує, що писати вірші вона почала ще в 1996 році. Свої роботи надсилала на милу серцю малу Батьківщину, в редакцію городнянської газети. Тодішній редактор Леонід Якубенко, хоч особисто і не був знайомий з Тамарою Кржемінською, але залюбки друкував усі її дописи. Бо в них була сила і неприхована правда життя. Першим побачив світ великий допис «Рідне місто моє». Пізніше городнянці із задоволенням читали її болючі спогади і гіркий життєвий досвід у нарисі «Діти війни».

Захопившись літературною роботою, Тамара Василівна віддавалась їй сповна. Незважаючи на біль пережитої втрати після смерті чоловіка, збірки її віршів для дітей гріють душу сонцем і теплом.
– Я думала, що так і проходитиме моє життя: у турботі лише про сина, його родину, онука, та у римованих рядках, – каже жінка. – А тоді якось мені подзвонила моя подружка з городні, на жаль, вже покійна нині, Тамара Федосіївна Жаловська. Вона часто мені дзвонила і все кликала в Городню: «Приїжджай, Томочко, в рідне місто. Побачиш – і біль, і хвороби відступлять».

А потім вона мені розповіла, що померла ще одна наша подружка, Валя, в дівоцтві Сурікова. Її чоловік Микола Федосенко теж був мені добре знайомий по юності, а потім як Валин чоловік. Я у Тамари узяла номер телефону Колі й подзвонила, щоб висловити свої співчуття. Ми довго говорили. Кажу йому: «Тамара мене давно кличе у Городню, а я все ніяк не виберусь». А він, жартуючи: «Так приїжджай, картоплю вже викопав, буряки теж, зустріну тебе по першому розряду!». І я поїхала у місто дитинства й юності. Микола мене справді зустрів на вокзалі. І як узяв тоді за руку, вітаючись, так ми більше й не розлучались по життю. То в 2005 році було. Вже двадцять років разом. Все у нас спільне: і життя, і радість, і діти. Миколині дівчата Оля і Наташа і мій син Віктор. Всі вже дорослі, у всіх своїх родини. Онуками нас тішать. Троє онучат у нас – Олин Микола, Наташина Валя і Вікторів Родіон.

Криниця її душі відкрита для всіх

Наша розмова проходить у затишній вітальні. На столі запашний чай і щойно спечений господинею пиріг. Пані Тамара перебирає фото, особливо дорогі її серцю. Тут є навіть фото її бабусі, тієї самої дружини священика з Великого Листвену. А я розглядаю також числені яскраві збірки віршів.

– Я у різних газетах друкувалась, – задовольняє мою цікавість Тамара Василівна. – В тому числі й у київській «Розкажіть онуку», у дитячому журналі, в бібілотеці для вихователів дитячих садків. Брала участь у Всеукраїнському конкурсі дитячих доробок, отримала третє місце. Ще он ціла кипа ненадрукованих дописів є – і вірші, і проза, і казки. Син Віктор мені їх у книжки оформляє, друкує для мене по одному екземпляру. Он скільки назбиралось. А ще я дуже вдячна працівникам Городнянської бібліотеки. Вони завжди мене підтримували і підтримують, збірки мої видавали.

Гарні тут у нас люди на Городнянщині. Тут і живеться, і пишеться легко.
Я полишала привітне обійстя з теплом у душі. Не від чаю – від щирих слів і від теплої атмосфери, яка панує у цій домівці. На паркані побачила поштову скриньку. На ній скотчем закріплена вирізка – логотип наших «Новин Городнянщини». Одразу видно, яку газету тут чекають щотижня. А ми з нетерпінням чекатимемо дописів від Тамари Василівни – щоб скарб, який живе у її душі, через слово був відкритий для всіх.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)