У Чернігові ветеран за порушення ПДР поплатився здоров'ям

Дмитро Тютюнник

Іще не встигли вщухнути баталії навколо справи поліцейської відділу реагування патрульної поліції Олени Ющенко, яка 10 грудня минулого року в Прилуках на нерегульованому пішохідному переході збила на смерть 6-річну Алісу Купрієнко і покалічила її маму, як область сколихнув черговий скандал, в епіцентрі якого знову опинилися працівники патрульної поліції.

10 січня о 21:40 на вулиці Довженка в Чернігові патрульні затримали 43-річного Дмитра Тютюнника — ветерана російсько-української війни, який після важкого поранення залишився інвалідом.

Причина — порушення Правил дорожнього руху. Таке, згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення, карається штрафом до 340 гривень. Але Дмитро розплатився за нього своїм здоров’ям: після двох годин, проведених «у компанії» чернігівських патрульних, він опинився на лікарняному ліжку зі струсом головного мозку, численними саднами та забоями обличчя, вивихом плеча і підшкірною гематомою.

Дмитро Тютюнник — дипломований архітектор. Працювати за фахом він почав із 20 років. Чимало будинків у Чернігові зведено за проєктами, у яких він брав безпосередню участь. Робота архітектора передбачає постійний розвиток, тож Дмитро встигав і працювати, і навчатися. Влітку 2022 року він отримав диплом магістра, та замість того, щоб із новими знаннями з головою поринути в улюблену справу, пішов у військкомат.

— У лютому-березні 2022-го я залишався в Чернігові, тож бачив багато чого. Вже тоді розумів, що маю захищати свою батьківщину від ворога, — каже Дмитро. — Тому, щойно закінчив усі справи, пішов у військо добровольцем. Правда, спочатку мене записали в резерв. Передзвонили лише у вересні. Тоді ж я відправили в Інститут зв’язку в Полтаву на навчання, а вже звідти я поїхав на Схід.

Служив зв’язківцем, потім мене перевели в піхоту, а звідти — в розвідку. Звісно, виїзди на передок у нас були регулярними. Під час одного з них я й зазнав поранення. Сталося це 29 квітня 2024 року біля села Новоселівка Перша Покровського району.

Ми облаштовували спостережний пункт. Це був приліт із танка. Пам’ятаю, як почув постріл, в очах різко потемніло, я відлетів кудись далеко вбік. Коли прийшов до тями, одразу ж відчув, що з головою щось не те, а ще — що точно немає правого ока. Але ходити я міг, тож з останніх сил сам добрався до евакуаційної машини і тільки там втратив свідомість.

Мене відвезли в Дніпро. Була величезна крововтрата — близько трьох літрів. 18 днів я пролежав у комі. У Дніпрі мені зробили першу операцію на голові, витягли осколок. Щоправда, у потиличній частині один так і залишився — його чіпати не стали.

Як для свого стану, відновлювався я доволі швидко. На здивування лікарів, навіть із пам’яттю проблем не було. Але з часом з’явилися напади епілепсії. Трапляються вони нечасто, і я навіть не знаю, чим саме вони спричиняються.

Відчуваю їх наближення буквально за дві хвилини. Тоді стараюся обов’язково десь прилягти або присісти, бо бувають ці напади різними: інколи — легкі, коли просто на якийсь час паралізує, потім усе минає і залишається тільки втома, інколи — дуже важкі, коли є реальний ризик травмування.

Тому й намагаюсь якомога менше з’являтися серед людей, не хочу привертати зайвої уваги. Якби не ця ситуація, про себе я б точно нікому не розповідав. Але… дуже хочу, щоб такого, як зі мною, не повторилося більше з жодним із ветеранів.

— То що ж сталося 10 січня?

— Весь день я почувався дуже добре. Живу сам, тому ввечері зателефонував мамі і попередив, що поїду покататися на велосипеді. Така їзда для мене як своєрідна зарядка, причому не лише у фізичному плані. Після велосипедних прогулянок я почуваюся здоровим і енергійним.

Отож після 21-ї я виїхав на вулицю Лісковицького і направився в бік Болдиної гори. Побачив, як із Varzara виїжджає якась машина. Вирішив її пропустити і крутив педалі повільніше, але їхала вона на чималій відстані і не наближалася.

У руці був увімкнений ліхтарик — я ним освітлюю дорогу, а оскільки машина їхала позаду з увімкненими фарами, то я поклав його. Біля Болдиної гори я поїхав на вулицю Довженка і далі вулицею Валу.

Машина продовжувала рухатися з малою швидкістю. Щоб вона не їхала за мною, я різкіше поїхав далі велосипедною доріжкою. Машина теж зрушила з місця. Я проїхав і тут побачив, що в автівці вимкнулась підсвітка — тоді я зрозумів, що це була патрульна поліція.

Я ще подумав, що вони їдуть кудись на виклик. Але машина рухалась паралельно зі мною. Опустилось вікно, і один із патрульних наказав зупинитися. Я запитав, яка причина. У відповідь сказали, що треба перевірити мої документи. На запитання, чи я щось порушив, відповіді не надали.

Так ми рухалися паралельно, а потім машина рвонула вперед і метрів за 20 від мене перекрила дорогу.

Я розвернувся в протилежний бік, але не їхав — у принципі, було нікуди швидко звернути. Поліцейські вже бігли до мене. Я ще не встиг зняти ногу з педалі, як упав. Відлетів від велосипеда.

Один із поліцейських підскочив і почав викручувати мені ноги, коли я лежав на асфальті. На якусь секунду я втратив свідомість. Потім патрульні надавили мені коліном на шию. Стало дуже важко дихати.

Це було ще не все. Вони почали викручувати ліву руку, яка вже була сильно травмована. Під час нападу плечова кістка вискочила із суглоба — і не вперше. Зазвичай після такого я звертаюся в травмпункт, де її вправляють. Останнім часом я вже не ношу гіпс, щоб його не накладали, бо інакше не зможу ходити.

Я почав просити поліцію не надягати кайданки, пояснював, що я інвалід і чинити опір не збираюся. Кайданки надягли за спиною — я відчув, що рука знову травмована. Мене підняли і повели до машини. Велосипед відкинули вбік. Я зрозумів, що забирати його ніхто не буде, і почав кликати на допомогу.

Мій протез (очниці після видалення ока. — Авт.), який був у правому оці, випав. Я просив поліцейських, щоб знайшли його, бо він для мене багато значить. В Івано-Франківську команда з канадських та американських лікарів робила мені операцію з реконструкції обличчя. У виличну частину обличчя мені вставили титанову пластину, бо кістки там не було.

Очний протез у мене не тримається, адже потрібна ще одна операція. Тому американці підібрали мені конформер. Він доволі рідкісний, навряд чи вдасться знайти йому заміну, якщо втрачу цей. Тому я так і переймався. Втім, ніхто й не збирався його шукати.

Як правило, я не вживаю нецензурної лексики, але тут емоції переповнили настільки, що не втримався — почав лаятись.

Коли ми доїхали до відділку поліції, мене почали витягувати з машини силою. Незрозуміло навіщо, бо я казав, що вийду сам. Ліва рука страшенно боліла, та поліцейський іще більше вивернув її.

У кабінеті зі мною довго розмовляли. Я, чесно, думав, що втрачу свідомість — голова боліла, рука боліла ще більше, я облився потом, бо був одягнений у мінус 20, а у відділку було приблизно плюс 25.

Я попросив телефон, щоб подзвонити мамі. Мені дозволили, але з кайданками на руках це було вкрай незручно. Потім я попросив знеболювальне — мені його дали.

— Із тим, що порушив ПДР, я не сперечаюся, — каже Дмитро. — Дійсно, винен, що позаду на велосипеді не було освітлення. Я давно купив спеціальну фару, але виникли проблеми з її зарядкою. Це не виправдання, і я згоден відповідати за це за законом.

Але хіба ж через це треба так знущатися з людини? Чи опирався я? Ні. Чи лаявся? Так. Але хотів би я подивитися на тих, хто мовчав би, витримуючи такі знущання і біль.

Чому поліція не покаже всього? Весь процес переслідування, весь процес затримання, весь процес допиту. Чому на відео вирізані лише «потрібні» шматки?

Адвокат Дмитра Тютюнника вже звернувся з офіційним запитом на отримання відео з камер вуличного спостереження. Але…

«Камери системи відеоспостереження на перехресті вулиць Лісковицька та Варзаара відсутні. На ділянці дороги вулиці Довженка від будинку № 15 до будинку № 25 камери системи відеоспостереження не працювали у зв’язку з відсутністю електроживлення», — відповів заступник начальника ГУНП у Чернігівській області Олександр Остроглядов.

Водночас в Офісі Генерального прокурора повідомили, що за фактом можливого перевищення повноважень поліцейськими щодо ветерана війни відкрито кримінальне провадження за ч. 2 ст. 365 Кримінального кодексу України. За процесуального керівництва Чернігівської обласної прокуратури досудове розслідування здійснює ДБР.

— За таке, звісно, винні мають відповісти. Одразу скажу: гроші мене не цікавлять. Поліцейські — захисники народу, вони давали присягу, а самі отак нас «захищають»? Моє найбільше бажання — щоб вони виконали свій обов’язок і побували там, де був я. Більшого мені не треба, — говорить Дмитро Тютюнник.

Джерело: газета "Гарт", Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)