Не чекав змін - створював їх: як випускник зі Стольного власноруч залишив слід у рідному селі

Сергій Стегно

Шістнадцятирічний випускник Стольненської школи Сергій Стегно ще до завершення навчання довів, що вік не є перешкодою для змін. Поки більшість його ровесників будували плани на майбутнє, юнак узявся за справу, яка залишиться в рідному селі на довгі роки. Облаштування зони відпочинку, встановлення тренажерів, пошук спонсорів, розробка проєктів і навіть ідея вшанування загиблих земляків — усе це стало частиною його особистої історії наполегливості та віри у власні сили.

ВИПУСКНИЙ РІК, ЯКИЙ ЗАПАМ’ЯТАЄТЬСЯ НАДОВГО

Ми поспілкувалися із Сергієм Стегном 27 травня — у передостанній день його шкільної біографії. Уже за кілька днів для нього та ще тринадцятьох однокласників завершився важливий життєвий етап, що тривав одинадцять років.
Попереду вступна кампанія, нові міста, нові знайомства, студентське життя та дорослі рішення. Проте Сергій залишає школу не лише з високими оцінками та планами на майбутнє. Він залишає після себе конкретний результат, який можуть побачити й оцінити жителі Стольного.
Ті, хто знає юнака, характеризують його як наполегливого, амбітного та відповідального хлопця. Сам Сергій говорить про свої навчальні досягнення без зайвої скромності, але й без вихваляння.

— Там усе в мене чітко, — усміхається він, коли мова заходить про золоту медаль.

Втім, найкраще про характер хлопця говорять не оцінки, а його вчинки. 

ІДЕЯ, ЩО ПОЧИНАЛАСЯ З ПАМ’ЯТІ ПРО ГЕРОЇВ

Традиція залишати після себе щось корисне для школи або громади існує у Стольному вже давно. Саме вона підштовхнула Сергія замислитися над тим, який внесок може зробити його випуск. Юнак зізнається: спочатку він думав не про лавки чи тренажери.

— У нас немає Алеї пам’яті, подібної до тих, що вже є в інших селах громади. Тому мені хотілося зробити щось для вшанування загиблих земляків, — розповідає він.

Так народилася ідея встановити меморіальні дошки на будівлі Стольненської школи. На думку хлопця, саме школа є одним із найважливіших місць у селі, а тому нагадування про полеглих захисників мало б бути тут особливо доречним. Однак реалізувати задум не вдалося. Сергій не приховує, що на початковому етапі зіткнувся з недовірою.

— Я звертався до керівництва школи. Спочатку мені обіцяли підтримку, потім говорили, що немає відповідного місця для встановлення дощок. Особисто я вважаю, що за бажання таке місце можна було знайти. Можливо, просто не всі вірили, що я доведу цю справу до кінця, — говорить випускник.

Для багатьох така невдача могла б стати приводом відмовитися від задуму. Але не для Сергія. Саме в той момент, коли перша ідея фактично зайшла в глухий кут, поруч знайшлася людина, яка не лише вислухала хлопця, а й допомогла подивитися на ситуацію по-іншому. Сергія підтримала колишня директорка Стольненської школи Олена Влайку. Вона не дала юнакові опустити руки після невдачі та запропонувала спрямувати енергію на інший проєкт, який також міг би принести користь громаді.

Саме з її подачі з’явилася ідея облаштування зони відпочинку з тренажерами і лавками. Для Сергія це стало своєрідним другим шансом реалізувати задум залишити після себе добру справу для рідного села. І цього разу він вирішив іти до кінця.

КОЛИ ПІДТРИМКИ МАЙЖЕ НЕМАЄ

Хлопець розповідає, що спочатку розраховував на колективну роботу. Адже логічно, щоб подарунок громаді став спільною справою всього випускного класу. Проте його ідея не викликала особливого ентузіазму серед однокласників.

— Я думав, що ми будемо працювати разом. Але цього не сталося. Тому довелося брати відповідальність на себе, — каже він.

Попри те, що більшість однокласників не долучилися до реалізації проєкту, зовсім самотнім Сергій себе не почував. Єдиною людиною з класу, яка від початку і до завершення підтримувала його, була Вероніка Сивенко. Дівчина не брала участі у роботах фізично та не допомагала фінансово, однак постійно залишалася поруч морально.

Поступово Сергій почав самостійно вирішувати всі питання, які виникали під час реалізації проєкту. Шукав людей, готових допомогти матеріалами чи коштами, продумував майбутній вигляд зони відпочинку, робив необхідні вимірювання, розробляв креслення та узгоджував організаційні моменти.

— Я не міг просто стояти осторонь. Якщо вже взявся за справу, то потрібно було її довести до кінця, — говорить він.

НАЙБІЛЬША ОПОРА — РОДИНА

У той час, коли багато хто поставився до задуму скептично, поруч із Сергієм залишилися його батьки. Спочатку вони не втручалися і спостерігали за розвитком подій. Але коли зрозуміли, що син налаштований серйозно, почали допомагати.

— Я дуже вдячний своїм батькам. Вони не стали мене відмовляти, хоча бачили, що далеко не всі підтримують мою ідею, — говорить хлопець.

Згодом допомога стала не лише моральною. Батьки підтримували порадами, надавали транспорт, допомагали вирішувати організаційні питання. Сам Сергій з усмішкою додає, що чи не найбільшими витратами для родини став бензин, коли доводилося їздити до Мени за необхідними матеріалами чи комплектуючими.

ЗАМІСТЬ ДОЩОК — ОСОБЛИВІ ТАБЛИЧКИ

Від ідеї вшанування загиблих земляків юнак так і не відмовився. Якщо меморіальні дошки не вдалося встановити на школі, то пам’ять про Героїв буде присутня в іншому місці. На лавках, розташованих у зоні відпочинку Графського парку, мають з’явитися спеціальні таблички. На них буде написано лише кілька слів: «На цій лавці міг би сидіти…»
За словами Сергія, ця коротка фраза має змушувати людей замислитися про ціну, яку українці платять за свободу і мирне життя. Адже кожен із загиблих захисників міг би сьогодні гуляти парком, спілкуватися з друзями, проводити час із родиною. Але війна забрала цю можливість.

ЦІЛЬ ВИЗНАЧЕНА — РЕЗУЛЬТАТ ОТРИМАНО

У процесі реалізації проєкту хлопець зіткнувся не лише з труднощами організаційного характеру. Він зізнається, що відчув зміну ставлення з боку частини однокласників.

— Мені було прикро, що деякі люди почали ставитися до мене більш відсторонено. Я не розумію причин. Нікому не зробив нічого поганого, нікого не образив. Просто хотів реалізувати ідею, яка могла б бути корисною для всього села, — каже Сергій.

Втім, образа не стала для нього причиною зупинитися. Навпаки, хлопець продовжив працювати над проєктом і довів його до завершення.

— Я поставив перед собою ціль і досяг її, — говорить він.

І саме ця фраза, мабуть, найкраще характеризує його ставлення до життя.

МЕДИЦИНА ЯК ПОКЛИКАННЯ

Попереду на Сергія чекає новий етап. Юнак уже давно визначився з майбутньою професією.

— З дитинства мене приваблює медицина, особливо хірургія, — розповідає він.

І цей вибір не випадковий. Ще з сьомого класу Сергій регулярно брав участь у предметних олімпіадах із біології. Саме цей предмет став одним із його улюблених завдяки вчительці та класній керівниці Олені Шаповаленко, яка зуміла зацікавити учня наукою про життя.

Щоб краще зрозуміти перспективи майбутнього навчання, хлопець уже побував в Івано-Франківську на дні відкритих дверей у медичному університеті, де планує продовжити освіту. Він добре усвідомлює, що шлях до професії лікаря буде непростим. Але після того, як у шістнадцять років вдалося реалізувати громадський проєкт практично самотужки, майбутні труднощі навряд чи зможуть його налякати.

ПРИКЛАД ДЛЯ ІНШИХ

Історія Сергія Стегна — не лише про встановлені лавки чи тренажери. Це історія про ініціативу, відповідальність і небажання чекати, поки хтось інший зробить потрібну справу. У час, коли багато хто звик скаржитися на нестачу можливостей або перекладати відповідальність на інших, шістнадцятирічний випускник показав інший підхід: якщо бачиш проблему — спробуй її вирішити.
Можливо, через кілька років Сергій стане лікарем і житиме далеко від рідного села. Але у Стольному вже залишиться нагадування про те, що зміни починаються з конкретних людей. І що навіть одна людина здатна зробити більше, ніж здається на перший погляд.

Джерело: газета «Наше слово», Віталій Сергійко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)