Калмики – діти вулиці?

    Погляди їхніх розкосих оченят ковзали по перехожих. Двійко смуглявих хлопчиків допитливо спостерігали за тим, що твориться довкруг... Он огрядна тітонька поспішає на автобус. Пересувається кумедно, перевальцем. А то, видно, крокує дядько-спортсмен: великий, “накачаний”... На стрункій красивій білявці, яка, здається, не йшла, а пурхала, вони б залюбки одружилися... І неодмінно б навчалися! Але – зась. Бабця каже, що у них немає документів. А без документів у школу не приймають. Тож нічого їм не лишається, як сидіти на гранітному бордюрі біля якогось пам’ятника  (казали, що Шевченку) і «бовтати» ногами...

    - Саме там ми і застали Богдана з Мишком, коли 12 вересня разом  із співробітниками кримінальної міліції у справах неповнолітніх проводили черговий рейд “Діти вулиці”. Хлопці від нас не тікали, а спокійно повідомили, що вони – калмики (повторили назву своєї національності разів мо,  із п’ять). Зрештою, про приналежність до монголоїдної раси свідчила і їхня зовнішність. Та й спілкувалися вони російською із акцентом. З’ясувалося, що Мишку - 13 років, а Богданові - 11. Обоє навчаються в інтернаті, у... п’ятому класі. Їхня матуся померла чотири роки тому. Принаймні, саме про це ми дізналися від самих дітей, - пригадує начальник відділу у справах дітей Прилуцької міської ради Людмила Кулій. – На початку нинішнього літа тато Мишка та Богданчика забрав їх з інтернату і привіз до своєї престарілої матері, яка мешкає у Прилуках. До речі, хлопчики назвали її адресу, а от адресу школи-інтернату, де навчались, вони чомусь призабули. Кажуть: “Не пам’ятаємо. Знаємо, що десь у Волгоградській області”...
 
ПОКИНУВ І МАТІР, І ДІТЕЙ

...У середині червня до Марини Семенівни неждано-негадано і невідь звідки навідався її єдиний син, Володимир. Чому неждано? Бо обоє не бачилися вже років із десять (а, може, й більше). Причому, протягом усьо-го цього часу дорослий нащадок матері не подавав про себе жодної звістки. Тож того червневого дня для бабці Марини виявилося великою несподіванкою побачити свого Володьку, а ще більше – познайомитися з двома своїми внуками – вже згадуваними Богданом та Мишком. Адже раніше про їхнє існування старенька навіть і не підозрювала...
 “Ма! Нехай хлопці трохи погостюють у тебе, а мені потрібно їхати далі”, - з такими словами звернувся до Марини Семенівни її син і вже під вечір розпрощався із отчим домом.

Літували важко. Майже впроголодь: бабусиної пенсії на їжу не вистачало, а Володимир теж не залишив матері ніякої матеріальної підмоги.. Тож гроші, в основному, витрачались на оплату комунальних послуг та ліки (на старість до Марини Семенівни підкралося чимало хвороб).
До всього, стареньку постійно гризли докучливі думки: “Чиї це насправді діти. Може, й не Володьчині, бо геть на нього не схожі... Монголи, чи що?”.
Пробувала, було, пенсіонерка вивідати щось нове у своїх нібито онуків. Але ті теж про історію власного походження знали небагато. І – дивували. Хоча б тим, що й досі не знають таблиці множення (щоправда, меншенький, Богдан, на очах у бабусі осилив її за день), практично не вміють читати й писати.
 
ЧИЇ ВОНИ ВНУКИ?

Часом, дивлячись на хлопчиків, у Марини Семенівни стискалося серце: кому вони потрібні? Але таке траплялося рідко. Літня жінка потрапила у непросту психологічну ситуацію: їй було складно визнати цих дітей “своїми”, рідними, полюбити їх...  Хоч за натурою і не черства. Так склалися обставини...
- Бабусю можна зрозуміти: вона про існування онуків раніше не знала, вперше у житті їх побачила. Та ще й сумнівається, чи тече у їхніх жилах Володимирова кров. Коли ми зустрілися з Мариною Семенівною, то вона розплакалася, почала просити про те, аби ми якнайшвидше забрали від неї Мишка й Богдана. Бідкалася, що  годувати нічим, зодягти ні в що, - розповідає Людмила Кулій, -  Жалілася, що до літа й сама з хліба на воду перебивалася: всі гроші йшли на ліки. І дійсно, у цієї жінки – вкрай хворобливий вигляд. Марині Семенівні складно собі дати раду, не те що внукам... За три місяці Володимир так і не провідав своїх маму та синів. Тож старенька припускає, що, можливо, його вже й у живих немає. Чесно кажучи, я теж так думаю. Склалося враження, що й сам Володимир – “проблемний”.

ДОРОГА ... В НЕВІДОМІСТЬ.  ЧИ ТО ПАК ДО ПРИТУЛКУ      

Маленькі калмики звістку про те, що їх відвезуть до притулку, сприйняли з ентузіазмом. Дітлахи занудьгували за товариством ровесників. Адже потоваришувати з кимось із місцевих дівчаток чи хлопчиків за три місяці у них так і не вийшло.
А перед працівниками відділу у справах дітей міськради виникла проблема. Оскільки, Михайло з Богданом мешкають за межами України, на території СНД, то хлопців потрібно було відправляти до столичного розподільника.
- Ми зателефонували до цієї установи, окреслили ситуацію, і почули: “Дітей можете привозити, але обов’язково з пакетом документів?”. Ми здивувалися відповіді, адже були переконані, що установлювати особу таких дітлахів, а затим депортувати їх на місце постійного проживання – виключно у компетенції працівників згаданого розподільника. Останні через годину лаконічно повідомили, що Мишко та Богдан у Волгоградській області “не числяться”. Але від того не стало легше. Хлопцям треба належні умови проживання,  вчитися, зрештою. Тож, узгодивши все із київським розподільником, минулої середи ми відвезли діток до Ніжинського притулку, - ділиться Л. Кулій.

...Їдучи до Ніжина, Богданчик не міг спокійно всидіти на місці. “Дивіться, яке красиве дерево!.. А ота хмарка схожа на ведмедика Умку, пам’ятаєте мультик?”, - раз по раз звертався до Людмили Кулій, яка того разу супроводжувала дітей до притулку (зрештою, пані Людмила саме так робить завжди) і розповідала їм про мальовничий прилуцький край.
Мишко всю дорогу мовчав. Може, через те, що хотів виглядати дорослим, а значить, сер-йозним і розважливим. А може тому, що мріяв про щасливе (у його розумінні!) майбутнє, в якому – їжа, достаток. І – тато...

Джерело: Ольга Іванченко, «Прилуччина»

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)