Тетяна і Олександр Зезюлькіни були в полоні у батальйону «Торнадо»

47-річна Тетяна Зезюлькіна з Носівки працює заступником директора теплових електромереж. До цього була слідчим у міліції, начальником паспортного відділення, секретарем Носівської міської ради. Чоловік 58-річний Олександр Миколайович — відомий у місті адвокат. До цього був слідчим у прокуратурі. Родина займається волонтерством з 2014 року. 36 разів були на Сході, на передовій. У квітні 2015 року потрапили в полон... до добровольчого батальйону «Торнадо».



«Купили «Київський торт» і поїхали вмовляти»

— Уперше до зони АТО поїхали 6 червня 2014 року, — розповідає Тетяна Володимирівна. — Вирішили подивитися, що воно там і як. Поїхали на машині знайомого, Віталія Дмитренка.

А в полон до торнадівців потрапили у квітні 2015 року. Після Паски. Як завжди, зібрали продукти і вирушили в Луганську область. Я, Саша і друзі, Люда та її чоловік Вова. По дорозі давали їжу мирному населенню, хлопцям на блокпостах. Заїхали до батальйону «Айдар». Тоді вони стояли у Щасті. У них навіть борщу не було з чого зварити. Тим часом подзвонили якісь батьки з Ніжина. їх неповнолітні діти без дозволу втекли воювати до добровольчого батальйону «Торнадо». Батько одного з хлопців умовляв нас забрати сина. їхати до торнадівців не боялися, бо були разів чотири. Айдарівці подзвонили торнадівцям, попередили, що ми приїдемо. Запитали, чи є у них їжа. Сказали, сидять голодні. Поділили продукти і поїхали. Попросився з нами і їхній розвідник, позивний «Стеле», щоб довезли до Харкова, їхав у відпустку.

Ще купили «Київський торт» і поїхали вмовляти хлопців повернутися додому, в Ніжин. Стояли вони тоді у Привольному (Луганська область), у приміщенні школи. У розташуванні було чоловік 90. Нас зустрів замкомбата «Батя», Сергій Батяшов. Зайшли до школи. Перше, що здивувало, коли проходили повз їдальню, тушонка, згущенка ящиками стояла від підлоги до стелі. Таке відчуття склалося — чи базу, чи магазин віджали. Кажу: «Нічого собі, їжі немає, армію можна нагодувати».

«Айдарівці і торнадівці перемолотили б одне одного»

— Зайшла мова за ніжинських хлопців, — продовжує жінка. — А нам кажуть: він завтра йде на бойове завдання. Дитині 16 чи 17 років, яке бойове завдання? Ким він рахується у батальйоні? Виявилось, він ніде у них не був записаний. Понабирали молодих, раптом що, шукай тоді, де хочеш.

Наша розмова дійшла до командира батальйону Руслана Абальмаза. Це прізвище його дружини. Справжнє — Оніщенко. По рації він викликав до себе п’ятьох своїх. А у нас почали відбирати все: гроші, ключі від машини, документи. Поки не забрали телефон, я почала дзвонити всім знайомим, аби підняли прокуратуру, Київ. Абальмаз каже: «Ми самі тут і прокуратура, і міліція, і поліція». Встигла набрати айдарівцю Юрі Борисенку. Хлопці кинулись нас рятувати. Та їх не пропустили військова служба правопорядку перед Привольним. Якби айдарівців пропустили до торнадівців, перемолотили б одне одного.

Повели нас з другого на перший поверх у підвал. Через коридор ганьби. Як він проходить, навіть згадувати не буду. Під кожен крок бійці клацали курком автомата. І хто знає, чи заряджені вони, чи просто лякають. Я намагалася пояснити: «Хлопці, бабусі-дідусі останні пиріжки, паски збирали, приносили, аби ви не голодували». На що Абальмаз відповів: «Засуньте пиріжки в одне місце. Наші автомати і без них стрілятимуть». Повернувся до Батяшова: «Ти зрозумів, тебе за пиріжки хочуть купити».

Тоді я відповіла: «На коліна падать і плакать не буду. Робіть, що хочете». А один торнадівець штовхає в бік Люду Кравченко, вона моя однокласниця і подруга, каже: «Розумієш, що вони її зараз розстріляють?» А Люда йому: «Нехай тоді всіх нас тут розстріляють».

У підвалі почали допит. Розпитували про одне й те ж саме, з пустого у порожнє.

Врятував нас айдарівець, якого везли до Харкова. Каже: «Мужики, мої знають, куди я поїхав, будуть шукать». І тоді до них наче просвітлення прийшло.

Усього пробули у них годин шість. Та здалося, що доби три там сиділи. Повернули гроші, документи. Була вже ніч. У машину нам підкинули декілька гранат, патрони. Аби на блокпосту затримали. Та ми виїхали за територію, все перешерстили, боєприпаси викинули. Батяшов постійно мені дзвонив, питав, на якій ми відстані від їхньої бази. Думаю: ага, тобі скажи, облаву влаштуєте. Поверталися якимись полями, невідомими путями. В один бік поїхали — перед нами міст підірваний. Фари вмикати не можна, почнуть стріляти. Кажу: годину мовчимо. Люда читає молитви, Саша роздивляється дорогу на карті, де ми можемо бути і кудою виїхати. Водій Володя Кравченко хай трохи поспить. На світанку вискочили з зони АТО. Що з нами було, тільки в Харківській області почала розуміти.

«Класичний принцип побудови банди»

— Страху у мене не було, — додає Олександр Миколайович. — Не міг прийняти ситуацію. Це було, як показова порка. Світили ліхтариками в очі. Обличчям стояли до стіни. Ходили, затворами від автоматів клацали. Гра на публіку. Я гіпертонік, піднявся тиск. Допит зупинили, відвели до медика. Вкололи магнезію.

Практично всі хлопці в «Торнадо» були судимі. Тоді здалося, що воюють не за Україну, а на території України. О у мене товариш, який сидів за вбивство. Тримав шість зон, без нього нічого не вирішувалось. Коли йому розказав про «Торнадо», відповів: «Це класичний принцип побудови банди». Є лідер, 5-7 підручних. Усі інші — бидло, яких вони тримають.

Перед кожною поїздкою вивчаю карту, сепарські позиції. А як виїхали від торнадівців, кружляємо, а де, зрозуміти не можемо. Навігатор веде по дорозі. Та він же не показує, де сепари стоять.


Тетяна Володимирівна під час чергової поїздки в АТО в Станиці Луганській

«Брали у полон поляків»

— Після повернення додому я зробила все, аби ця інформація дійшла до Міністерства оборони в Київ, — продовжує волонтерка. — Написали заяву в поліцію. Через місяць викликали на допити до прокуратури. Там вже була не тільки наша заява, а й купа інших листів. Після нас вони взяли у полон поляків. Які також везли гуманітарку на передову. Три доби у підвалі тримали. Вимагали за них викуп. Мені дзвонили польські журналісти, просили допомоги. Тоді, наскільки мені відомо, на торнадівців також завели кримінальну справу. Кожен повинен відповідати за те, що зробив. Торнадівці зробили багато хорошого, але і поганого чимало натворили.

«Абальмаз нас знайде»

— Торнадівці не дзвонили, не просили забрати заяву?

— Ні. Але коли вони звільняться, думаю, нас знайдуть. Є острах, Абаль-маз нас знайде, — тихо відповідає Тетяна Володимирівна. — Ну що ж, знайде — будемо далі воювати. Я їм казала: «Хлопці, не за себе, за вас соромно».

— Образи на них у мене не лишилося, — перебиває адвокат. — Відчуття — наче в душу нагадили. Багато нормальних торнадівців були на Майдані, перейшли до «Айдару». Один з них мені писав, пробачення за цей випадок просив.

«Щури руки обгризали»

— Про деякі позиції наших хлопців волонтери навіть і не знають, — продовжує Олександр Зезюлькін. — Так звана засекречена розвідка. Якось їхали до них білим бусом. І як тільки побудемо у хлопців на позиціях, їх накривають «Градами». Були у Чернухіному, тепер його здали. Потрапили під обстріл. Водій, який нас возив, злякався, зібрався тікати. Кажу: «Це ж наші відстрілюються».

— У Дебальцевому водія ледь зловили у полі, — додає жінка.

— Півгодини затишшя. Вирішили проскочити до хлопців. І тут як полетіли над нами снаряди із «САУшки». Мене контузило. Таня впала на землю. А водій, Сашко, як підірвався тікати. Ледь у полі зловили, привели до тями. Після того більше він не їздив в АТО.

— З чоловіком познайомилися на роботі, — усміхається Тетяна Володимирівна. — Він був моїм наставником. Сину Тимофію 19 років, навчається у Києві, в університеті Грінченка, на журналіста. Дочці Наташі 27, виховує внучка Ванюшу. Знає, що він в Україні живе. Що треба казати: «Слава Україні. Героям слава. Слава нації Смерть воротам».

— Мабуть, вас цікавить, як вона дійшла до такого життя? — жартує Олександр Миколайович. — Народилась в екстремальних умовах. Процес почався під пам’ятником Гоголя у Ніжині. Звідти почались усі проблеми. Дружина — координатор волонтерського руху у Носівці.

— Зараз хлопців провідуєте?

— АТО перейменували на ООС (Операція об’єднаних сил). Армію трохи підняли. Туди, куди раніше їздили, вже добратися важкувато, не пускають. Тримаємо зв’язок з хлопцями, знаємо, що їм треба. Добре працює «Нова пошта». Сенсу їздити поки немає.

А раніше у хлопців страшні були умови. Бачили, як деякі жили у бліндажі, залитому водою. Миші, щури кінцівки об’їдали. Лягали спати, руки-ноги обмотували ганчірками, загорталися з головою у спальники. Грунт такий, наче по солідолу ходиш. Глина з піском. Морозяка. Ні лопат, ні ломів. Вітри страшенні. Серед поля спали просто неба на карематах у бушлатах, але в літній формі. Найближча точка розташування наших хлопців — 800 метрів до Росії. Зв’язок глушиться. Приходить повідомлення: «Вас вітає Росія».


*«Торнадо» — добровольчий спецпідрозділ МВС України, створений у вересні 2014 року. База розташування була в Лисичанську Луганської області. У червні 2015 року за наказом Арсена Авакова, міністра внутрішніх справ (на той момент батальйон став ротою), роту розформували. А проти торнадівців військова прокуратура відкрила кримінальне провадження за статтями: «Створення злочинної організації», «Вчинення насильницьких дій, пов’язаних зі статевим насильництвом» та «Вбивство з особливою жорстокістю».

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №27 (1678), 5 липня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (4)