Лист до мами

„Люба, дорога матусю! Я тебе люблю і дуже за тобою скучив. Я візьму найкращих квітів і принесу тобі 23 червня, я обов’язково до тебе приїду. Я тебе люблю і буду завжди любити”, — прочитала Олександра Нестеренко у листі свого правнука, якого він написав до своєї покійної мами, і сльози закапали з очей. Мама Костика, її онука, загинула в автокатастрофі п’ять років тому. їй було лише 22...



ЗВОРОТНИЙ ВІДЛІК

Якби вона хоч здогадувалася про це, то, можливо, ніколи но полізла б до його стола прибирати гармидер, який так люблять влаштовувати діти .. Тепер же, випадково побачивши листа, Олександра Петрівна не знаходила собі місця. Вони з Костею завжди ходили на місце загибелі Ірини у день її народження і клали туди живі квіти.

Жінка не знала, що їй робити, розуміючи, що не зможе замінити правнуку матір, і туга здавила серце. Знесилена, вона присіла на ліжко, що стояло поряд з письмовим столом, і їй згадалися дитинство, молодість... Добре, що Костя у школі і не побачить її сліз. Вона згадувала і не розуміла, за що ж Бог послав їй стільки випробувань...

Дівчинка народилася у селі Красному Корейського району в сім’ї селян Петра та Марії Мойсеєнків страшного 1938 року, коли будь-яка худобина на подвір’ї автоматично зараховувала своїх господарів до заможних. Та хоч у їхній ро-дині і була корова, вони майже завжди сиділи голодними: бабуся, батько, мати і маленька Саша!

1941 -го у родині з’явилася ще одна дитина. А через два місяці прийшла війна, і всі сини баби Степаниди (бабусі Олександри), а їх було четверо, пішли на війну. Жінки залишилися самі. Тяжко було. Німці забрали корову, курей і жінкам залишалося їсти лише “підніжний корм”, тобто рослинну їжу. Олександрі Петрівні пригадувалося, що в ті роки вони з маленькою сестричкою полюбляли залізати до бабусі на піч і слухати її казки. Та найулюбленішою була бувальщина про те, як с гарезний піп двох рідних братів назвав Петрами.

ДВА ПЕТРИ

"Жили-були я та дід, — розповідала баба Степанида — Ми давно поженилися, ват. ще годі на світі не було Добре жили. І, як це і завжди буває, у нас почали народжуватись діти. Спочатку Марія, потім Па-расковія, пізніше Трохим, Іван та Петро. А трохи згодом — ще два хлопчики-близнюки. За царя ми не мали права давати імена дітям, це міг зробити лише піп. І хрестити треба було якнайшвидше, тому що, не приведи Господи, якщо дитинка помре, безіменною її не поховають на кладовищі... Батьки не можуть бути присутніми на хрещенні своєї дитини, тож я швиденьк,о спорядила свою сусідку до батюшки. Це було якраз на свято Петра і Павла...

Приносить сусідка мені дітей із церкви і каже:

— Степанидо, сядь, бо впадеш.

Присіла я на ослінчик, а вона продовжує:

— Оце назвав піп твоїх дітей Петею та Пашею.

Я за голову схопилася: два рідних брати і обидва — Петі. З того часу ми вашого батька називаємо Петею, бо він молодший на два роки, а вашого дядька — Петром..."

Павло помер іще маленьким. А ось два Петі, Трохим та Іван із сестрами виросли на радість батькам, одружилися, народилися у них діти, але війна зруйнувала те щастя. Згадалося, як після війни жінки, не маючи ні худоби, ні чоловіків, самі впрягалися в ярма і тигли рало на собі... Обидва Петри загинули, залишивши дітей сиро гами. Тільки Трохим та Іван вижили у тій м'ясорубці. Старший брат так І залишився у селі, а Іван перебрався до Львова. Вони обидва допомагали ростити осиротілих племінників. Останні класи Саша закінчувала вже у Львові, де жила у дядька Івана, там збиралася і вступати до технікуму... Зараз вона вже не може пригадати, чому вирішила повернутися до рідного села: чи боялася націоналістів, які стріляли прямо у центральному парку, чи причиною стала образа на когось із близьких. Та після повернення ох і наслухалася від матері...

— Ти ж нас опозорила, усі рвуться із села, а ти повернулася сюди!

ДОЛЯ НА ДОРОЗІ

Зараз Олександра Петрівна вже не уявляє, що було б, якби вона не повернулася додому. Саме у Красному вона зустріла свого Миколу, який приїхав туди у справах (він був журналістом), а вона тоді працювала у конторі касиром. Саме він розбудив в Олександрі полум’я кохання. Невдовзі вони побралися і переїхали жити до Мени. Життя потроху налагоджувалось: народилося двоє діток — Тетянка та Сашко, подружжю дали невеличку квартирку, щоправда, без вигод (до туалету доводилось ходити аж за два двори)... Але їм уже не треба було винаймати квартиру і підлашюпунатись під господарів, І тому і о була волика радість... Вона працювала секретарем райвно, потім — у вечірній школі.

ЧОРНА СМУГА

Коли Сашкові виповнилося 18, його забрали до лав Радянської армії. Спочатку служив у Таджикистані, а звідти його перекинули до Афганістану. Пригадалося, як вона не спала ночами, як серце виривалося із грудей від переживання за свою дитину, не давало дихати... і все молилася, молилася. Бог змилувався — син повернувся. І жінці знову здалося, що життя входить у звичне русло...

Але ж ні — буквально через кілька місяців захворів її чоловік. Він згас на очах у коханої від раку. Миколі тоді було лише 44. А через деякий час цей світ назавжди покинула її-33-річна донька Тетяна (причина — знову рак). Тетянка залишила по собі двох діточок — Іринку та Максима. І Олександра Петрівна узяла їх до себе. Добре, хоч син допомагав, бо сама б не потягнула. Повиростали. іринка народила хлопчика. І майже відразу після народження лікарі виявили у маляти порок серця, треба було робити дорогу операцію. Ох і наплакалась вона тоді...

Іринки ж не стало сонячного серпневого дня. Костикові не було й двох рочків. Поховали онуку у Варві, біля мами. Олександра Петрівна нікому не 9 віддала свого правнука, — Не можна залишати дитину напризволяще, — відрізала.

ПЕРШОКЛАСНИК

Костя пішов до школи разом зі своїм двоюрідним дідусем Олександром та його дружиною, які живуть поверхом нижче, і хлопчик частенько бігає до них грати на комп’ютері. А повернувшись додому, розплакався:

— Бабусю, я сьогодні перший раз був у школі. Усіх дітей привели туди батьки, а я прийшов із дідусем і тьотею (хлопчик називає дружину дідуся тьотею. — Авт.), а мені ж так хотілося піти до школи разом зі своєю мамою... У всіх батьки молоді-мо-лоді...

— Так ти сказав, що це твої дідусь із бабусею? — запитала тоді Олександра Петрівна.

— Ні. Я ж хотів, щоб усі діти думали, що в мене все гаразд, що в мене є і тато, і мама...

...У двері постукали — то Костик повернувся зі школи. Олександра Петрівна витерла сльози і пішла відчиняти. Тепер вона — сильна жінка і у її житті немає місця сльозам. Правнук не повинен бачити її у такому стані, у нього ж серце...

P.S. Хлопчик вірить, що його лист все ж таки потра -пить до його найулюбленішої, найкращої матусі у світі. І вона обов’язково його прочитає й зрозуміє, як вона йому потрібна і як сильно він її любить. А прочитавши листа, насниться йому, бо Костику дуже хочеться, щоб матуся приголубила та поцілувала його. .. Хоча б уві сні.

Ольга Мусій, «Гарт» № 15 (2299) від 13 квітня 2007

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)