Екстрасенс міжнародного класу із села Українське

Єдина вулиця невеликого села Українське, що в Куликівському районі, зустріла нас тишею. Стукаю у хвіртку потрібного мені будинку. Вибігає симпатична чорнява дівчинка, ввічливо вітається. Питаю, чи є ще хтось вдома. Каже: „ Так, дідусь вдома, проходьте”. Біля дверей Маша (так звуть дівчинку) просить почекати: „Піду попереджу”. Потім мене запрошують до хати. Очевидно, цей своєрідний ритуал зустрічі став звичним для господарів оселі. „Маша — це мій маленький адміністратор”, — говорить Олександр Рубаненко, який гостей, чи, швидше, пацієнтів, вітає часто. Його будинок вам покаже кожен в Українському. І не тому, що тут залишилось небагато місцевих жителів, а тому, щодо Олександра Федоровича щодня приїжджають з усієї України й навіть із-за кордону. Він — „викладач-психолог, екстрасенс-інструктор міжнародної категорії” за дипломом і народний цілитель за покликанням.



БІЛАН ІЗ МАКСИМА

Є легенда, що колись три брати — Микола, Михайло і Максим — подалися з батьківського дому шукати місця, де б оселитися. Заїхали вони в район, який тепер називають Козе лецьким . Микола уподобав Смолин, Михайло — Лебедівку, а Максим осів у селі над Десною і дав йому своє ім'я. Так з'явилось на Козелеччині село Максим. Звідти й родом Олександр Рубаненко. У їхній родині було семеро дітей, усі — блондини з блакитними очима і лише один із них — чорнявий і кароокий. Односельці говорили: „Він наче й не ваш". Тоді Руба-ненки зацікавились походженням свого роду. Виявилось, що в одного чоловіка були два сини — русявий, нащадків якого називали Біланами, і чорнявий, від якого пішли Чорнили. Олександр Федорович із Біланів, а його братові-брюнету, мабуть, передалися чорняві гени далекого предка.

Коли Олександр одружився, його дружині Дар’ї заздрили: „Пощастило тобі, що вийшла заміж за Білана. У їхньому роду найкращі хлопці”.

— і це правда, — каже Дар'я Георгіївна. — Ми з чоловіком прожили 41 рік, і я завжди була за ним як за кам'яною стіною.

Оскільки природна скромність Олександра Федоровича не дала змоги задовольнити мою цікавість, це зробила його дружина.„Зараз я вам розкажу все, як було, з самого початку", — пообіцяла вона і включилась у розмову настільки активно, що Федорович час від часу її спиняв: „Дар'є, багато говориш". Але розповідь жінки мені була надзвичайно цікавою.

ЦІЛИТЕЛЬ ІЗ «ПРИНЦИПАМИ»

— Сталося це в 1988 році. Побачили ми з чоловіком і дітьми по телевізору рекламу, в якій бабуся і внучка демонстрували свої здібності—на їхньому тілі, як на магніті, тримались ложки. Це був той час, коли дуже популярними стали сеанси Кашпіровсь-кого, Чумака. Заради сміху ми вирішили спробувати „приліпити" ложки й до себе. Намагання моїй дітей були марними, а Сашкові цей трюк вдався. Ми зрозуміли, що наш батько — людина незвичайна. Потім був іще один випадок. Гостюючи в свекрухи, ми запросили на вечерю сусідів. Одна бабуся відмовилась прийти, бо дуже боліла голова. Сашко пішов до бабці, поводив навколо неї руками — і біль зник. Так чоловік майже рік, ще не досить добре володіючи своїм даром, допомагав рідним і близьким. Я написала про його здібності в Київський медичний центр. Невдовзі прийшла відповідь, що в Черкасах відкривається асоціація „Відродження" і Олександра запрошують туди на навчання. З'їхалось близько 600 охочих, а після того, як перевірили, в кого які можливості, в групі залишилось 1 в чоловік. Серед них був і мій Сашко. Отримав диплом Ns5, у якому сказано, що він я пройшов повний курс навчання з позбавлення від алкогольноїй нікотинової залежності за методом Г.А.Шичка, безконтактного масажу й біоенергетики в науково-практичному центрі народної й нетрадиційної медицини при Українській асоціації милосердя і здоров'я", — Дар'я Георгіївна з гордістю показує диплом чоловіка.

— Та що той диплом, — заперечує Олександр Федорович. — Його можна й купити. А ось довідка з Міністерства охорони здоров'я про те, що я можу практикувати, — це дійсно показник. А взагалі, свою спроможність допомагати треба доводити ділами.

З того часу як Рубаненко пізнав себе, пройшло 22 роки, 20 із них він професіонально лікує людей за допомогою власної біоенергетики.

— Будь-яку хворобу я можу знайти руками, ними все відчуваю, — говорить чоловік. — Коли людина стоїть переді мною, я бачу її наче рентгеном. У кожного е своя аура — захист, який оберігає від негативної енергії. Якщо він япробитий", у людини можуть з 'явитися різні хвороби.

Федорович продемонстрував, як за допомогою металевої рамки він виявляє ауру, „пробоїни” в ній, знаходить у будинку погані зони. Наприклад, якщо в якомусь кутку кімнати дві рамки в руках цілителя перехрещуються, це значить, що тут не можна ставити ліжка.

— Я можу відновити порушений захист, а якщо не вдається, маю побувати у хворого вдома, адже іноді джерело згубного впливу знаходиться в будинку й постійно діє на його мешканців. Коли заходжу до такої оселі, секунд з десять мене наче душить, кулею вилітаю з хати. А потім знаход жу ці погані місця й очищаю їх своїми принципами.

— А що Ви називаєте „своїми принципами"?

— Це таємниця. Скажу лише, що допомагаю влас-ною енергією й молитвами. А ще треба вірити в Бога і в своє одужання. До речі, молитви я „ украв" в однієї бабці-шептухи. Вона була глухою і читала їх дуже голосно, а я слухав і запам'ятовував.

— Що Ви відчуваєте під час огляду хворої людини?

— Під час сеансу хвороби відвідувачів загострюються. Раніше я боявся мати справи із сердечниками, бо, коли дивився людину, міг зупинити її серце. На щастя, зараз уже керую своїми здібностями. Якщо людині стало зле, зупиняюсь, даю їй перепочити, випити святої води. Але тепер важче мені, адже всю негативну енергію я забираю на себе. Іноді мене нудить, позіхаю. Якось оглядав жінку, хвору на рак, то мене ніби дошкою вдарило. Зрозумів, що жити їй залишилось небагато. Особливо важко перенести людський пристріт. У дні, коли багато клієнтів, почуваюсь дуже зле.

— А як же Ви потім відновлюєте сили?

— Очищуюсь — ходжу босоніж, читаю молитви.

— Олександре Федоровичу, мабуть, Вашим рідним дуже пощастило з Вами — вони ніколи не хворіють?

— Та ні, буває всяке. Часто лікувати не можна, адже людина до цього звикає і вже не відчуває полегшення. Та і своє здоров'я кожен має сам берегти. А моя Дар'я цього не робила, ось і довелося їй у 45 років перенести операцію.

— Тоді серед пацієнтів реанімації я була в найтяжчому стані, — додає Дар’я Георгіївна. — А після того як наді мною „почаклував" Сашко, мене виписали з лікарні на сьомий день.

— На жаль, ми з традиційною медициною заважаємо одне одному, хоч могли б допомагати, — продовжує цілитель. — Сьогодні медицину народ -ну вже визнають, але лікарі все одно не довіряють таким, як я. і дуже часто операції роблять пацієнтам, яким я міг би допомогти без хірургічного втручання. Треба завжди дуже уважно вислуховувати хворого, щоб зрозуміти, як найкраще йому допомогти. Бувало, що люди приходили до мене після того, як витратили купу грошей на ліки і втратили будь-яку надію на одужання, а мені вдавалося за 2-3 сеанси їх вилікувати. Наприклад, привози А ли жінку, яка пересувалась яна чотирьох" — за допомогою ніг і рук. Після нашої з нею розмови вона випросталась і пішла по хаті. А нещодавно приходив дідусь, якому в лікарні мало не в очі сказали, що вже час помирати, а значить — і лікуватись немає сенсу. Коли я його оглянув, дід неначе ожив.

— Чоловік може допомагати маленьким діткам, які страждають через діатез, алергію, погано сплять уночі. Але, на жаль, мами швидше даватимуть їм ліки, ніж звернуться до цілителя, — зітхає Дар’я Георгіївна. — Колись нам пропонували відкрити кабінет при медичній установі, де Сашко лікував би людей. Але тоді були складні часи, ми побоялися. А можливо, тепер він був би одним із найвідоміших у народній медицині.

— Звичайно, я не всесильний, — говорить Олександр Федорович, — і ніколи не обіцяю того, чого не зможу зробити. Якось здалеку приїздила жінка, яка перенесла два інсульти, і в неї почався параліч лівого боку. Я дуже довго її оглядав, перепробував усі способи. Але допомогти їй було неможливо. Довелося сказати, що більше приїжджати не варю.

— Говорить це Олександр завжди дуже делікатно, він — справжній психолог, — додає дружина Федоровича.

«ОФІС» В УКРАЇНСЬКОМУ

Останні сім років Олександр Рубаненко працював у Чернігівській автомобільній школі Товариства сприяння обороні України й навіть отримав гра моту „За сумлінну п під ну працю”. А ось уже близько місяця не працює, лише приймав людей вдома . І справа не у фінансовій вигоді. Просто з кожним днем по допомогу до цілителя приїжджає все більше людей. Вони чекали Федоровича годинами, іноді навіть ночували під двором. Тоді він вирішив, що так не годиться, і звільнився з роботи, щоб увесь час присвятити людям.

— Вам пощастило, що сьогодні відвідувачі були лише зранку, і зараз ми можемо спокійно поговорити, — каже дружина цілителя. — Ось учора Сашко приймав людей до півдесятої вечора, за дверима була черга. А відмовити він не може. Його тоді наче давить, сняться різні сни, в яких даються підказки, кому і як допомогти.

— А було таке, що з якихось причин Ви відмовили в допомозі?

— За всю мою практику я не зміг прийняти чоловік п'ять. Серед них були люди, яких я не відчував (хоч таке буває дуже рідко), яких навіть гіпноз не бере. А ще якось приходив чоловік, від якого просто віяло злом. Його я навіть на поріг не пустив. Чого я ніколи не прийму і робити не буду — це чорна магія.

Я народився робити добро.

Уже сьомий рік подружжя Рубаненків живе в Українському. Вони, міські жителі, не цураються ніякої роботи. Самотужки відремонтували свій будинок, завели господарство.

— Якщо все робити злагодженим колективом, то й хазяйнувати неважко, — стверджує Дар'я Георгіївна. — Чоловік мені завжди допомагає. Він усе вміє, де тільки не працював. До того ж тут, на природі, і здоров 'я міцніше.

Олександр Федорович дуже не хотів фотографуватися і взагалі щоб про нього писали.

— Ще подумають, що я себе рекламую чи закликаю більше пацієнтів, аби нажитися.

Це зовсім не так. Цілитель не встановлює певної ціни за свої послуги. Люди платять стільки, скільки вважають за потрібне.

— Якби ви бачили, як Сашко радіє, коли йому телефонують, щоб повідомити про одужання або просю подякувати. Це для нього найбільше щастя, — говорить дружина Федоровича.

А реклама йому дійсно не потрібна, адже добрі діла прославляють найкраще. І нехай добро, яке Олександр Рубаненко робить для людей, повернеться йому сторицею!

Аліна Долинєць , «Гарт» №32 (2316) від 10 серпня 2007

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)