«До 67 без сивини. І на роботі, і вдома серед чоловіків. Усі жаліли»

— Жодного разу голови не фарбувала, а й досі жодної сивої волосинки, — знімає хустку і поправляє зачіску 67-річна Катерина Неруш з Семенівки. — Усі мої подруги уже давно сиві, а я як молода.


Переможці акції «Смикни удачу за хвіст!» Катерина та Микола Неруши з подарунком від «Вісника» —  міксером

Секрет своєї молодості жінка вбачає у генетиці. А ще, переконана, бо все життя провела серед чоловіків. Вдома двоє синів і чоловік. І на роботі самі колеги-мужчини.

— З чоловіком ми вже майже 50 років одружені. Познайомились у новорічну ніч. Того ж року і пропозицію зробив.

— Молоденька була, на чотири роки менша за мене, — підсаджується до дружини 70-річний Микола Неруш.

— Микола на тракторі, на комбайні трудився. Там і на обручки заробив. Покупляли. Оце вже треті міняємо. Губимо, та й усе.

— Не переживали? Погана прикмета.

— Прикмети прикметами, а прожили майже 50 років разом. І ще стільки проживемо. Обоє синів прилучені. Онуки є. Живи та радій.

— Чоловік жалів?

— Усе хазяйство на ньому: і натре, і наварить, і дасть. І на город зі мною. Все помагав. Мені тільки їсти наварити.

Хлопці наші змалечку трудились. На сіно, на картоплю — скрізь з нами. Старший син в 11 років навіть помічником з батьком на комбайні був. Тоді ж і школярів наймали. А менший просився, та куди йому — другий клас тільки. Прийшов увечері: «Ви мене не взяли, сам влаштувався». Кожен свою копійку заробляв.

Тепер обидва мають власну сім’ю. Старший Ігор вже на пенсії. Працював у міліції. Дільничним у Жадовому. Женився у двадцять. Оце святкували 25 річницю з весілля. Старша невістка наша молдаваночка. Познайомились у козелецькому технікумі, де обоє вчились на ветеринарів.

Прийшла якось телеграма: «Встречай. Иванка». У нас такого чудного імені і по Семенівці не знайдеш.

Прийняли ми її. Він ще вчився, а вона вже закінчила. Батько пішов у колгосп до голови. І влаштували її до нас ноторинаром. Він учиться, а вона тут працює. Я й кажу синові: «Женись. Ходите так. Шкода дітьонка. Приїхала, одна, батьки далеко». Так і весілля справили.

Молодший син прикордонник. У того двойко діток.

— На війні був?

— Ще не доводилось. То дружина вагітна, то синок малий. Та оце вже сказав: треба йти. Бо інші вже по декілька разів їздили, а він жодного. Якось воно буде...

На синів не ображаємось. І вони, думаю, на нас теж.

— А невістки?

— Окремо живемо. Ділити немає що. Я старшій, може, колись по молодості і підказувала. А тепер вже і сама щось у них перепитаю.

Працювала Катерина Василівна у телеательє. І там, говорить, самі чоловіки навколо.

— З ними навіть краще, ніж з колегами-жінками. Ні пліток тобі, ні сварок.

— Чоловік не ревнував?

— Поводу не давала, — підморгує дружині Микола Якович.

— Він мене в усі санаторії відпускав, куди тільки путівку давали. Була у Миргороді, Трускавці, Немирові. А Микола вдома з хлопцями порались і справлялись.

А все ж кращого місця за нашу Семенівку немає. їду на відпочинок — радію. Коли повертаюсь — ще більше. Як табличку «Чернігів» минула, то вже наче вдома.

— У нас тут добре. З одного боку — ліс, з іншої — річка, — погоджується з дружиною Микола Якович.

«Замість мікрохвильовки — пічка. А без міксера ніяк»

А ще обоє Нерушів просто не уявляють життя без читання. Микола Якович навіть записаний до місцевої бібліотеки.

— Комбайнер і в бібліотеці, — не приховую здивування.

Як цікава книжка, то мені 300 сторінок на два вечора. Люблю читати з дитинства. Це зараз мультики, комп’ютери. А у нас окрім книжок з казками і радіо нічого й не було, — пояснює чоловік.

— А я без «Вісника Ч» не уявляю життя, — розповідає Катерина Василівна. — Біля ліжка лампа. Увечері вже як попораюсь та телевізор передивлюсь, то вкладаюсь і «Вісник» із собою беру.

Відірватись не можу, доки до кінця не дочитаю.

З «Вісником Ч» дружать багато років. А от участь в акції «Смикни удачу за хвіст!» брали лише два-три рази. Останнього — пощастило. Катерина Василівна та Микола Якович стали нашими першими переможцями. У подарунок від улюбленої газети родина отримала міксер.

— Готувати люблю дуже. А особливо пекти — торти, пироги і пиріжки. І все це, навіть бісквіти, у печі готую. Хоча духовка і є. Та за багато років так і не приловчилась.

Маю і блендер, і соковижималку — усю техніку. Діти кажуть, що треба ще й мікрохвильовку. Он вона, моя мікрохвильовка, — господиня показує на пічку. — А от без міксера ніяк. Мій ще з радянських часів, зламався.

Тож від «Вісника» переможці отримують міксер, щоб випічка у Нерушів була ще смачнішою.

— Буду готувати і вас згадувати, — розглядає коробку з подарунком переможниця.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №46 (1748), 14 листопада 2019 року

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)