За що Ватикан прокляв українське кіно?

47 років тому на кіностудії Довженка зняли фільм «Іванна», який був підданий анафемі Святим престолом. Це перший такий випадок в історії світового кінематографа.

Народилася Інна Бурдученко в старовинному місті Чернігові 31 березня 1939 року. Вчилася у середній школі №1, з дитинства зачитувалася книгами, займалася художньою гімнастикою, мріяла про театр. Їй пророкували велике майбутнє спортсменки, батьки хотіли, щоб вона стала лікарем. Але Інна відразу ж після закінчення школи поїхала ло Київа вступаит до театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Після відбіркових турів, не побачивши себе у списках студентів, повернулася додому. Жити без театру Інна не могла і погодилася на посаду реквізитора сцени в обласному театрі. Із задоволенням брала участь у масовках, піхніше зіграла роль Джеммі у спектаклі «Овод». Це був її перший успіх, її доторк до слави. І вже з другого заходу (у 1957 році) Інна була прийнята до інституту на курс Володимира Неллі.

Про події тих років, про містичні смерті, пов ’язані з фільмом, розповідає асистент режисера стрічки Віктора Івченка, його товариш та помічник Анатолій Капацкевич.

ЯК ДІЗНАЛИСЯ ПРО ПРОКЛЯТТЯ?

— Фільм про дівчину, яка загинула, порвавши із церквою, став лауреатом Всесоюзного фестивалю та лідером прокату 1960 року, за рік його переглянуло 50 млн. глядачів. На кіностудії ім. Довженка ми святкували перемогу. Але одного разу відомий письменник Микола Бажан вручив режисеру Івченку вирізку з італійського журналу «Чивільта католика», що видавався у Ватикані. Видання було присвячене 500-річчю діяльності Ватикану. У спеціальному посланні колишнього Папи Римського Іоанна XXIII фільм «Іванна» було піддано анафемі. Як розповів нам Бажан, стрічка була показана в Польщі, але одразу була заборонена митрополитом Вишинським, з «подачі» якого Папа Римський і прокляв фільм разом з усіма його творцями.

Івченко вирішив нікому вирізку не показувати — навіщо сіяти паніку? І дійсно, ніхто нічого не знав про цю подію до початку... масової загибелі членів знімальної групи. Випадково потрапив під тролейбус наш макетник, син художника-постановника фільму Юферова, буквально на очах у знімальної групи загинула другий режисер фільму Люба Ілюшина, а в її чоловіка — оператора комбінованих зйомок — стався серцевий напад. Від невідомої хвороби раптово померла дочка автора сценарію Беляева, при загадкових обставинах загинув замди-. ректора картини Жигреєв (до речі, колишній ад’ютант Рокос-совського). Одне за одним за короткий проміжок часу пішли з життя семеро.

І лише коли загроза особисто виконавиці головної ролі, актрисі Інні Бурдученко — «згориш у вогні три рази» — збулася, усіх нас охопив містичний страх: ми боялися виходити на вулицю, молилися, ходили до Лаври, жили із страшною тривогою в душі, але... мовчали.

ЯК ЗГОРІЛА ІННА БУРДУЧЕНКО...

— Після нашого фільму їй запропонували знятися у стрічці «Так ніхто не кохав». Івченко довго пояснював їй, що ця роль — справжній повтор «Іванни», а це неприпустимо для актриси-початківця, переконував, що вона повинна готувати себе до Мавки в «Лісовій пісні», яку він збирався знімати. Віктор Іларіонович був упевнений, що інна не поїде на зйомки до Донецька, що буде так, як вони домовилися. Але так не сталося.

Наш директор Григорій Чужой був членом комісії із розслідування причин загибелі актриси на зйомках фільму «Так ніхто не кохав». Він розказував нам з Івчен-ком страшні речі. Пожежу (а це була сцена підпалу сектантами молодіжного клубу) мали знімати комбінованим способом — так записано було в режисерському сценарії. Три камери, які були встановлені для зйомок пожежі, забезпечували три дублі. Актриса пробігла крізь вогонь раз — це три дублі. Пробігла вдруге—це шість. Втрете — не пробігла. Палаюча декорація завалилася. Актрису охопило полум’я з усіх боків. Вона впала і підвестися вже не змогла. Експертна комісія, проаналізувавши всі дублі на екрані, зробила висновок, що сцена була не потрібною, бо в кадрі не видно було, що це біжить саме героїня.

Довгі роки на студії люди переказували одне одному гарячкову сварку оператора Лісецького та режисера Слісарен-ка. Оператор кричав режисеру: «Що ви робите? Припиніть! Досить, це злочин», а далі — суцільний мат (все це зафіксовано звуковою плівкою, на якій писалися шуми пожежі). Режисер кричав і кричав: «Ще дубль! Давай ще! Сміливіше! Ще!», а повинен був прокричати тільки одне слово: «Стоп!», щоб зупинити зйомку. Присутній при цьому кошмарі актор Едик Бредун істерично вигукував: «Інно, не йди, не треба!» День похорону Інни Бурдученко на кіностудії ім. Довженка збігся з першим знімальним днем фільму «Лісова пісня». Таким я не бачив Івченка ще ніколи. Почорнілий, згорблений, він тільки й сказав мені тихо: «А Інноч-ки немає». І мало не задихнувся.

Услід за Інною пішов із життя її чоловік: прекрасний мотоцикліст, він раптом врізався у стовп і помер при повній свідомості, шепочучи: «Знаю, ви мене чекаєте... Йду» (Інна була вагітна).

ХТО ТАКА ІВАННА?

— Сценарист Володимир Беляев, який працював у надзвичайній комісії із розслідування звірств фашизму у Львові, одного разу натрапив на «справу» львів'янки іванни Маківчук, послушниці католицького монастиря, яку звинувачували в пособництві партизанам і яку по-звірячому вбили есесівці. У «справі» Маківчук були такі подробиці: у Львівську цитадель, де за 4 рядами колючого дроту утримувалися полонені радянські солдати та офіцери, прийшли пані-благодійниці. Разом з ними табір відвідала і сестра Іванна, яка втратила свідомість, прочитавши оголошення про те, що полоненим «заборонено їсти і розрізати трупи та відділяти від них частини тіла». Незабаром після цього візиту «сестра» зв’язалася з партизанами і допомогла втекти 300 полоненим, принісши в табір під чернечим одягом садові ножиці, якими в’язні і розрізали дріт. Ця реальна історія і стала основою повісті Беляева «Рота присяги». «Всі основні епізоди повісті, — писав Беляев, — основані лише на документальних фактах». Фільм мав початися написом: «Все, що ви побачите, підтверджується діяльністю греко-католиць-кої церкви в роки великого народного горя — фашистської окупації України». Але цей напис Івченко прибрав. Він знімав не документальний, а художній фільм.

На роль Іванни було дуже багато претенденток. Ми проводили нескінченні проби, проглядали безліч фотоальбомів, у фільмах та спектаклях різних театрів намагалися знайти нашу героїню.

ЯК ЗІГРАТИ ВОРОГА СРСР?

Головним для сценариста і режисера було питання: як показати графа Шептицького, якого Ярослав Галан назвав «мутителем святої води»? Адже за 50 років свого пасторського служіння ця людина зуміла завоювати авторитет не тільки серед віруючих. Тому було ясно: образ має вирішуватися суто психологічно — так, він непримиренний ворог радвлади, але дуже розумний стратег і політик. Шукали актора для такої су-перскладної ролі довго. Знайшли його в полтавському театрі ім. Котляревського. Побачили актора Степового, і відразу всі зрозуміли: митрополит є.

У створеному ним образі — ні краплі перебільшення і карикатури. Стрічці пощастило, що цей актор був позбавлений зовнішніх ознак негативності. Складно було грати Шептицького ще й тому, що святий отець був прикутий до інвалідної коляски. Але Степовий справився з роллю блискуче, що відзначала радянська преса. Та й наладкам з боку західної преси він не піддавався. Корифей української сцени, театральний актор, він немовби задав тон усьому акторському ансамблю фільму — ніякого лицедійства, в кадрі життя людей, а не маріонеток. І вийшло так, що ролі, зіграні в «Іванні», стали найкращими у творчих біографіях багатьох акторів. Наприклад, жениха Іванни зіграв найкрасивіший актор українського кіно тих років Слава Вороній. У своєму негативному персонажі він знайшов те, що робило його живою людиною, яка переконана у своїй ідеології, за що його і полюбила І ванна. Його герой з очима, які можуть набувати будь-якого виразу, але ніколи не говорити правди, був переконливий. Його і прокляття не торкнулося, хоча сам він вважає, що від долі багатьох колег його врятувало кохання — у нього починався пристрасний роман з Лідією Федосєєвою, яка потім стала Федосєєвою-Шукшиною.

ТРЕТІЙ ІНФАРКТ РЕЖИСЕРА

— І зараз для мене залишаються загадкою наслідки дурно? помилки. В одній із львівських газету 1972 році з’явилося повідомлення, що івченко готується до зйомок нового фільму «Інна» (замість «Інга»). Звичайно ж, коректорська помилка. Але коли я почув розмови про те, що навіщо йому ворушити таке минуле (люди подумали, що це буде фільм про Інну Бурдученко), зізнаюся, я злякався. Але ж не будеш усім, хто прочитав цю статтю, пояснювати, що фільм «Інга» не про минуле, а про сучасних льотчиків.

Не знаю, чому прив’язуюсь до цієї безглуздої помилки, чому так не хочеться знову повірити у випадковість, але те, що третій інфаркт наздогнав Віктора Іларіо-новича в літаку, коли він, задоволений і щасливий, повертався з вибору південної натури для фільму «Інга» до Києва, а літак довелося посадити в Ростові, мене турбує до цього часу. Чому такому світилу в галузі кардюлогії, яким був тоді ростовський професор Воробйов, не вдалося врятувати його? Адже надія на одужання була: Івченко вже говорив по телефону з директором київської студії, до нього прилетіла його актриса і. кохана дружина Неллі Мишкова, він планував, коли починати зйомки, якою повинна бути Інга у виконанні Неллі. І раптом його не стало... До свого 60-рНчя він не дожив 60 д нів.

До цього часу на його рідній кіностудії немає меморіальної дошки людині, яка своїми фільмами інтегрувала, як зараз говорять, українське кіно у світовий кінематограф, людині, яка є одним із творців кінофакультету Київського театрального інституту, найтала-новитішим педагогом, з акторсько-режисерської майстерні якого вийшли Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Раїса Недашковсь-ка, Валерій Бесараб, Борис Івченко, Володимир Савельев.

Шльше того, і після смерті не дають йому спокою. Якось його могилу на Байковому кладовищі хтось підпалив.

* * *

ПРО ЩО ФІЛЬМ

1940-й рік. Іванна Ставнича, закінчивши на відмінно гімназію, хоче вступити до Львівського університету. Але її наречений — богослов Роман Герета — не хоче мати освічену дружину. На його прохання секретар приймальної комісії Каблак викреслює прізвище І ванн и зі списку зарахованих. їй, дочці священнослужителя, нібито відмовлено в прийомі комуністами. Дівчина важко переживає несправедливість, навертається в релігію. Щоб приховати сліди своєї підлості, Каблак і Герета поспішають заховати іванну в монастирі. Тут і застає її війна, німецька окупація, іванна допомагає військовополоненим втекти з табору і сама йде до партизанів після того, як дізнається про підлість нареченого. Батько І ванни, священик Теодозій, виконуючи волю митрополита і не підозрюючи про пастку, пише дочці, що хоче з нею побачитися. Іванна приходить на побачення до батька, і її заарештовують. Перед стратою, звільнившись від наручників, Іванна зриває з шиї натільний хрест...

Емілія Косничук, «Гарт» №13 (2345) від 30 березня 2006

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)