Кохання і машина на дровах

66-річного Віктора Пруса з прикордонного гірська Сновського району прозвали Самодєлкіним. Їздить дядько на власноруч сконструйованому автомобілі на дровах, димом з-під капоту дратуючи мнсників. А от дружина цього всього не витримала, пішла.


Віктор Прус біля свого двору

1. «Чотири роки мучився»

Віктор Михайлович злиться, коли його називають винахідником.

— Я не винахідник, — каже. — Не я техніку на дровах придумав. У війну і танки на дровах були, і навіть самольоти, казали. А нащо ж тиє дрова, як зараз газ по 10 гривень? Потужність на третину тєряється. Набридло ті дрова заготовляти.

— Де берете?

— Краду, — жартує. — Тут моя територія. Колись горішник не давали рубати, штрафували, як хто жердку несе. А тепер трощать так, що... Я ні, якби трощив, жив би краще. А то ж бачте який я? — Прус вийшов з хвіртки, демонструючи засмальцьовану вилинялу куфайку, брудні старі джинси, під куфайкою розстібнута несвіжа сорочка. Так само вдягненим їздить до Сновська, до Чернігова. — Хоч бомж, зате неуязвимей. Як не переодягайся, все одно димом несе.

Сухі дрова не головне. Підпали, закинь у банку, закрий її — горітиме? Ні. З дерева пара піде й загасить. Я не хімік, і дійсно багато вивчити довелось. Чотири роки експерименти проводив, мучився.

Мою машину можна запустити в серію. На заводі зробити красивіше, краще.

— Ви на продаж такі робили?

— Ні в якому разі. Будь-хто на ній не поїде. Навіть я буксував. Адський труд, яким займатиметься тільки той, кому в житті не повезло змалку: ні дівки з ним не гуляли, ні в компанії його не приймали. Це я про себе. І починаєш радіо робити. Закинув радіо, техніку робити почав. Мопед сам склав, мотор в Чернігові купив «з нуля». Зараз і мопеда купити не можу, щоб як машина накриється, поїхати по запчастини, — бідкається Прус.

— Десь на автомеханіка вчилися?

— Тільки в школі і трохи в училищі при заводі в Білій Церкві.

Щоб покришку поставити, в Київ на заробітки їздив. Не сподобалось мені в гуртожитку, повернувся в Гірськ.

І ФОПом оформлявся. Вже закрив.

— Машини людям ремонтуєте?

— Тільки своїм, — стверджує. — По техніці стою вище всіх вас. А живу он як. В той час, як люди багатіли, я з табору залізяччя тягав. Гроші по крихті збирав: на одну машину, на другу. Попомучивсь. А тепер один, жінка кинула. Ніхто жити зі мною не хоче.

«Сміються: «Викинь дрантя, одінь чисте! А мені так зручно»

Три роки тому Віктор Прус розлучився з дружиною Наталією, молодшою на 20 років. Прожили більше 20-ти років у шлюбі.

— Чого покинула? А от чого, — знов трусить старою куфайкою. — Хлопці з мене сміються: «Викинь дрантя, одінь чисте!» А я з дитинства так. В звичку увійшло одягатися поганюче.

— Це він сьогодні нарядний, — підказує староста Гірська Світлана Піщур. Прийшли до Віктора разом.

— Морда опухла, спина болить. Ремонтуєш, лежачи на спині, а там коти понасцикають — то ще й смердиш, — нітрохи не прикрашає правду життя Віктор Михайлович. — А мені так зручно. Моя бідність — не на хліб, а на акумулятор. Все, як п’яниця, у металолом вкладав. За трьома електродами у Городню 31 кілометр їду. Люди — кожен другий п’яниця, а кожен перший — негодяй. Я в числі перших.

«Хай говорять що хочуть. А ви вірте»

— До Чернігова на дровах 90 кілометрів їжджу. Машину поставив, поки на базар за транзисторами ходив, хтось пожарку викликав. Приходжу, а хлопці з МНС багажник вскрили, стоять, фотографують. «Звідти дим йшов!» «Звиняйте, — кажу, — хлопці. Така в мене машина».

Грошей нема, дак ліплю з говна, щоб вещь була. Вельми важко, щоб було як заводське.

Про Самодєлкіна в районі ходять легенди.

— А правда, що ви трактор в хаті робили, і як роботу закінчили...

— Не зміг витягти і стіну розбирав? — закінчив фразу Віктор. — Там фінський домик у мене стояв, ніхто не жив. В ньому машину робили для Василя Хамазюка. «Інтервал» — маю право називати як хочу. Рама, двигун — все у хаті збирається. Потім розбирається по частинах, і в дворі складається. Дак це, конєшно, з хати через двері витягти не можна було. З тими, хто каже, в мене нічого общого нема й не буде. Вони мені ніколи не пригодяться, машину мою на буксирах не потягнуть. Потому хай мелють, що хочуть. А ви вірте.

Говорить-говорить про техніку. А часом ні-ні, та й згадає дружину. То хвалить за гострий розум, то каже, що пішла, бо в неї не всі дома.

«Вона тікала. А я опитний»

— Якщо ви такий бідний і немодний, як же вдвоє молодшу «підчепили»?

— Катався раз. А вона привикла по фурах гроші зароблять. На дорозі її й підібрав.

— Та ну не на дорозі ж, Вітя, — не витримує староста, Світлана Михайлівна. — Поки перша жінка Дуся була в пологовому, з’явилась Наташа.

— Ні, — уперся Прус. — Од колії 25 кілометрів, під Ясенівкою, як з Городні їхати, переходить дорогу. На лице красуня, фігура як у артистки: що не вдягни — все гарно. Ну забрали і гуляли.

— Як вас перша жінка з Наташею в двір пустила?

— Така вона була. Сиділа в хліву, в кутку двора, у дірочку дивилася. А ми в хаті. Потім на мене був проізведьон сельсовєтовський тиск, що я з Наташею сплутався. Баби отут всі на лавках сиділи, на неї зиркали: «Ай-яй-яй!» А мені так тупі надоїли. З Наташею — тільки щось подумав, а вона вже це знає. Красота. Їй 20, мені 40. Не курив і не пив ніколи.

Потім Дуся пішла в хату моєї матері. Померла від онкології.

Од першої жінки Коля і Марина, від другої — Наташа і Вітя.

Половину всіх доходів зараз (пенсія і субсидія) на аліменти йдуть.

«Смердиш чортом і руки, як у курця»


Дров'яний двигун в багажнику «Ауді

— Це моє багатство, — таки відкриває залізні ворота гаража Віктор Михайлович. — Піднімає кришку багажника чорного «Ауді». Зліва відсік для дров, справа металевий бак для їх спалення. Вентилятор, фільтри, що гасять дим. Не треба ні газ, ні бензин, ні солярка. Спереду під капотом мотор заводський.

— Розтоплюю хвилин 15, якщо з нуля. Зараз повітря сухе, хвилин за сім вигоню. Диму нема, — запевняє Віктор Михайлович. Заводити впусту не захотів. Але односельці і навіть жителі Сновська бачили: ганяє справно. І ексдружину Наташу возить. По гриби.

— Мінуси які? — перераховує. — Тисяч три кілометрів проїхав, фільтри чистити треба. Смола, холодним не почистиш. Потім чортом смерджу, руки, як у курця, жовті. Он сажа лежить, — киває на купу в гаражі.

У дворі два саморобні трактори, працюють на солярці.

— Коли з Наташею розводився, вона забирала все господарство. І так три рази як йшла, забирала свиню і корову. Сільрада настояла, щоб одну телицю оставила, бо внучка оставалась зі мною, — розказує. — Вероніці було шість років. Корова не доїлася, ждали отелу. Приїжджає служба у справах дітей. Сільрада повідомила в інспекцію, що я за 1900 купив акумулятор. Близько двох тисяч на малу получав, на запчастини тратив, — признається. — Дитя дійсно було доглянуте, так само як я. Їжу перевіряли, кажуть: «Собака того супу не їстиме, що у вас стоїть». Грошима не так розпоряджаюся, гній і антисанітарія у дворі.

І от приїжджають вони з міліцією. Мені так жаль стало, того дня корова отелилась, молоко б було. А маленьку забирають.

Наташа її вдочерила. Вирвала малу з лікарні, а то ж навіть не її рідня. То дочка Марини, моєї доньки від першого шлюбу. А в нас з Наташею конфлікт любовний.

2. «Характер жахливий, а руки — золоті»


Веронічка, Наталія і Віктор Прус (молодший)

Наталія Прус живе в Гірську, з трьома дітьми. Старші вчаться в Чернігові, менша Вероніка — в школі в сусідньому селі Жовідь. Наталія купила хату. Невелику, але охайну: велике подвір'я, пасуться кури. В сараї крутить якусь техніку син Вітя. Наталія поралася на городі. В шортиках, волосся підв'язане, густюще.

— Як жилося з винахідником?

— Нелегко, — сідає на поріг. — Кілька разів від нього йшла. Поверталася через дітей.

— Ви правда на фурах заробляли?

— Він всім таке розказує. У нього й баба-сусідка «проститутка», що вже про мене казати. Спершу дуже ображалася, тепер ще й піддразнюю. Прус мене просто підвіз, — розповідає Наталія. — Якось спізнилась на автобус додому. Вже стемніло. Зупинилась біла «Ауді», там ще жінка з чоловіком сиділи, запропонували підвезти. У Пруса була дружина вагітна і дочка п’яти років. Привезли мене під двір у Сутоки (Городнянського району). Попитали, чи закусити є? Винесла, вони й поїхали.

Назавтра сусід приходить: «Самодєлкін тобою інтєресовався. Дивний він, йому б тільки залізяки клепати. Краще не зв’язуйся». Коли нам треба було картоплю копати, Прус запропонував своїм трактором вирити. А взамін, каже матері, хай вона поможе грядки сапати, бо дружина в пологовому. Її завіз, зразочку й приїхав.

Заходжу я до нього в хату, Господи ти Боже мій! А він розказував: «Ми не п’ємо»... У коридорі кульки якісь, з ганчір’ям, прокладками. Вікна без занавісок, столи дерев’яні, на столі котенята. Підійшов, згріб їх. В мене блохи по ногах заскакали. «Ні, — думаю собі, — обоє алкоголіки». Дочка його, Маринка, — грязнюча. Матінко! Я ніде такого не бачила. На підвіконнях таке робиться, ой, рятуйте! І пацюк отак шурх — побіг. Ліжка не застелені, жужмом все. Коти речі пообсирали. Малу відвезли в Городню до бабусі. З хати все повикидала: телевізор, відак, глечики ті биті. Поїхали до мамки на ферму, отрути взяли, щоб попирскати для дезінфекції. Все вишкребла, вимила. Вони, мабуть, скільки жили там, не мили. Трохи прибралась, додому відвіз. Назавтра знов, тут же за день не закінчиш. Якісь занавіски, рушнички мамка надавала. Клейонку на стіл купили. Мисочки туди привезла, каструльки.

Днів за три примарафетила трохи, у вікна дивитись можна. Кажу, їдь за дитиною.

Дуся якось довгувато в пологовому була, днів 15. Ускладнення. Відмила малу Маринку в балії, кіски причесала. І дитя так звикло до мене, каже: «От якби ви були моєю мамою».

Привіз Дусю.

— Її привіз, вас додому відвіз?

— Ні, Дуся була не проти, що я допомагаю. Сама ж до роботи не беручка. Швидше спати ляже, ніж прибирати чи прати. Дітки ті недоглянуті. Одяг йому позашивала.

Сексу в нас ще довго не було. Велика різниця: мені 20, йому 40. То Вітею, то дядею Вітею називала. Дивлюсь: ой який хороший мужчина: не п’є, не курить, руки золоті. Трохи з причудами, дарма. Багато гомонить не по ділу, себе високо несе: ви ніхто, а він молодець. Ну хіба я тоді розбиралась?

Вони розлучились, Віктор віддав їй материну хату.

Добра була жінка, тільки чоловіком затуркана. Він і зі мною так пробував, кажу: «Я тобі не Дуся».

Два роки дочці Наташі було, я його кинула і дьору. За здану картоплю купила хату на хуторі. Його діти з ним залишились. А він давай їх на інтернат оформляти у «Казку». Роз'їжджати діти мішають. Ну не вміє він батьком бути, сам для себе живе. Повернулась, я жаліслива. Потім синок Вітя получився. За що долі вдячна, то це за діток, дай Бог таких кожному.

А чоловік як почне на мене: «Така-сяка, проститутка, всі дивляться!» Характер жахливий. Все не так.

Дуся померла, а дітей ростила я.

Раз щока від зуба напухла, око заплило. В лікарню треба, а він бачив і в Гомель по запчастину поїхав. Вітьку в садік відвела, травами пухир збила. Приїжджає — я не розмовляю. Він давай обзиватися. Розвернулась, вилочником по ребрах як жахну.

Скільки ж можна терпіти! Дрова тягала, рубала, сіно гребла. Картоплі 20 соток вибери і мішки сама позношуй на причіп. Чи я жінка, чи чоловік?

Білу «Ауді», на якій познайомились, ми розбили в хлам. Здали картоплю, біля Боровичів машину обганяли, а назустріч «Уазік» їхав. Переломів не було. «Ауді» відновив повністю, чорну зробив. Так метал вирівнює, вона в його руках наче живая. Тут йому дійсно рівних нема, настільки спеціаліст свого діла. На СТО зараз хороша апаратура: проб’ють, просвищуть проблему. А він без нічого, заводом мотора, одним поглядом на машину взнає, що там. У двір закотять биту, і він молотком вирівняє так, що в салоні чи ще вирівняють. Нагріває метал, розтягує. А там же точність треба. Саморобок зробив уже скільки. Реєстрував, всі процедури в Києві пройшли: вага, наклонність — все ідеально точно, до міліметра. Продав.

Йому оце зранку: встав — або той мотор, або той. Все справне — розкрутить, все одно колупатися буде.

«Трактором перемололо — виходила»

Вітя народився, знов піти хотіла. Аж Прус розбився. З гори на тракторі летів. Люди скаліченого знайшли. Я на городі сапала, відшукала машину, повезли в лікарню. З трактора ледь витягли, нога влізла якось вгору, майже під шию, ключиці потрощені, кров і з вух, і з рота, і не придумаєш звідки ще. Отак перемололо. Привезли, ногу вправили на місце, що могли, повставляли, перев’язали. А він в себе прийде і «Додому, додому!» Не ходить, тільки лежить в реанімації і лається. Брому вколють — спить. «Забирайте його», — просять. Привезла, баби мені: «Нащо диявола повернула?» А він мені: «Бог каже — це мені за те, що Наташу ображав. Прости мені». Лежить колодою, а в мене діти: Марині 10 років, Колі 7, Наташі 4 і Віті три місяці, груддю годувала. А ще свиноматка, корова, кури. Виходжувала ще і його, підмивала, клізми робила. Руки не робочі, шкіра злазить, ноги як колоди. І шептала і масажувала, травами обтирала. Боялася, аби не вмер. Вина просив, а зроду не пив. Ну, думаю, перед смертю. А таки виходила, через два місяці пішов.

Я пробувала і по його жити. Треба тобі мотор — на, купи. З дитячих грошей
давала. Думала, лаятися не так буде. Яке там!

Раз залишила вдома дві з половиною тисячі, хотіла телевізор хороший купить. Він за них і поїхав на Київ, мотор лодочний купив.

До дітей вічно причепиться ні за що.

В молодості думала — ревнує. Але останні років п’ять ми вже й сексом перестали займатися: він в одному кутку спить, я в іншому.

Удочерила, щоб ніхто вже не забрав

— Його внучка Веронічка — тепер моя молодша донька. З чотирьох місяців її ростила. Ні матері, ні батьку вона не треба була.

Дівчинці було три, коли їздила з дітьми забирати її аж у Севастополь. З поїзда нас висаджували. Добрались до Дніпропетровська, карточку в банкомат тиць, а її засосало і все. Прус заблокував. Дитяча допомога на нього була оформлена як на багатодітного батька. Хоч знав, що я поїхала по його внучку. А як же нам вибратися? Пішла в поліцію. Вони вже почали грошима скидатися. І тут я згадала, що син баби Валі нашої, Бедуліної, у Дніпропетровську. Телефоную їй. Примчали її син з дочкою на вокзал, купили білети, перекусить, і ще грошей в дорогу дали.

Марину позбавили батьківства, на рідного дідуся зробили опіку.

А тоді я в реанімацію загриміла, — продовжує. — Прус пофарбував з розчинником деталі і в хаті оставив. Я астматик і алергік, він знав. «Не нравиться, — каже, — йди по вулиці походи». Мороз, але виходила, обличчя в сніг занурювала. Кричить: чого вікна порозкривала, не натопишся. Інтоксикація організму пішла. Спасибі лікарю Володимиру Станішевському, що він мене з того світу витягнув. Після цього я на інвалідності. «Швидку» наша медичка викликала, діти до неї збігали. А «Ауді» наша — нічого, так у дворі й простояла.

6 січня 2017 року зібрала речі, пішла. Він наче й радів. Вітю забрала, Наташа в Чернігові на 2-ому курсі, і ми до неї поїхали.

Жили на квартирі, платили тільки комуналку. Вітя поступив вчитися, я влаштувалася кухарем. І тут телефонують мені, що Веронічку від діда забирають служби.

Все кинула, помчалась туди. Зібрала документи і вдочерила.

Жаль, здоров'я підводить. Грошей нема, дах тече. Спасибі, допомогли мені: Олександр Веселий (директор «ЯнаПлюс») три тисячі дав, ми дах перекрили. Григорій Божок, депутат, гроші давав мені на операцію. Мер наш Олександр Медведьов допомагав. Ігор Вдовенко, голова облради. І мені, і дочці допоміг грошима, коли не було чим за навчання платити. Вдячна, що вони мене не кинули.

А машина Прусова, «Ауді» на дровах, під арештом. Я можу забрати в рахунок алімейтів. Тільки нащо вона мені?

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №27 (1781), 2 липня 2020 року

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)