«Забуваю, скільки мені років». Сторіччя Марія Шовкун з Носівки відмітила келихом шампанського і тортом зі своїм портретом

100-річчя Марія Шовкун святкувала вдома, у веселій компанії сусідів, родичів, гостей з Києва. Випила шампанського, спробувала торта зі своїм портретом, який подарували гості. Живе Марія Кирилівна сама, в будинку на чотири квартири, в гості щодня навідуються сусіди, на вихідні приїжджає 61-річна дочка Іра з Києва. Але жінка (язик не повертається назвати бабусею) обслуговує себе сама. Варить їсти, пере речі, прибирає за собою. Хіба що не виходить далеко і город не обробляє. Марія Кирилівна має хорошу пам’ять. Вона учитель історії. Ні в датах, ні в подіях не плутається.


Марія Шовкун (крайня справа) зі своїми колишніми учнями: зліва Микола Баклан (63 роки), поряд Надія Тарасенко (68 років)

Або в колгосп, або на Колиму

Народилася на хуторі Вила, Лосинівського району Калинівської сільради 11 вересня 1920 року. Якби хутір досі був, стояв би в Носівському районі тієї ж сільради. Поки ще є такий район.

— У 1930 році батько, Кирило Павлович вступив у колгосп в село Олександрівка Бобровицького району. Це за три кілометри від наших Вил. На хуторі колгоспу ще не було. В колгосп пішов, щоб не розкуркулили.

Батьки середняки. Мали десять десятин землі, худобу. Трудилися. Не бачила, коли вони спати лягали і коли вставали.

На хуторі одна вулиця, 23 сім’ї, — наші родичі і не тільки. В основному вихідці з Рівчак-Степанівки, трохи з Лосинівки. За часів Сталіна (був прем'єр-міністром російської імперії у 1906-1911 роках) купили землю: два гектари, п’ять, двадцять, — хто скільки подужав. Переїхали, поставили хати. Хазяйство велике.

Мати, Парасковія Василівна, коли згадувала своє життя, казала: «Крім того всього труда, п’ять разів побудувалася». На хуторі дві хати звели, в Олександрівці хату, одного сина женили, дочку заміж видали, і ще одного сина. А всього у батька з матір’ю було десятеро дітей, але троє померли малими.

25 овець, четверо коней, три корови, троє телят. Виженуть до обіду всю худобу, і я — дев’ять років мені — пасу і співаю: «Катя-Катерина, купеческая дочь. Она прогуляла всю темную ночь». Але грому дуже боялася, і як гроза, кричала: «Ой, мамо!». А поле далеко, кілометри за три від дому було.

«Ти Маша? Пам’ятаєш мене?»

— На 32-33 роки припадає голодовка. Сусідка, хата поряд, поховала четверо дітей кругом своєї хати. Померли з голоду. Батько їхній пішов шукати десь хліба. Мої мати й батько ридали за цією сім’єю.

А в нас була корова, може, завдяки їй і вижили. Мені йшов 12 рік, я ходила в колгосп на роботу, полола рядок. У голодовку в колгоспі на трудодень грошей не давали, а різали якусь колгоспну худобу, варили з гороху чи квасолі з тим м’ясом баланду. Шматок хліба. І оце видавали на обід. Раз на день. І я оце на себе і на невістку получала. Приносила додому і там ще варили з трави, листків, люцерни, капусти, шкіри. Які-небудь коржі з макухою. Все, що можна було з’їсти. Нас було шестеро: батько й мати, я, брат з невісткою і грудна дитина.

Несу я раз горох з колгоспу. Йду стежечкою. Аж за мною хлопець біжить. Я його й знаю, Микола Набок. Наздогнав: «Слухай...». І така велика ложка в нього. «Дай наберу гороху». Йому років 16. «Нате, беріть...». Він одну ложку взяв, проковтнув і другу набирає. Я кажу: «Набирайте ще». Він набрав, каже: «Ладно, буде. Іди». Я пішла додому, мати той горох ділить, а батько: «От, дитині давали, дак саму воду налили». Я мовчу. А вже як пообідали, ввечері тихенько кажу: «Мамо, мене Микола Набок попросив, я дала йому гороху». «Правильно, дочечко, зробила».

Пройшли роки, я вже студентка технікуму. Микола — лейтенант. 39-й рік. І ми зустрічаємося в клубі. Гармошка грає, танцюють. Він підійшов, питає: «Ти Маша?» Кажу: «Маша». І плачу. «А ти мене пам’ятаєш?». «Пам’ятаю. Ви Микола». Він теж розплакався. І більш не говорили.

— Він в колгоспі не працював тоді?

— Робив, але, видно, не вистачало того пайка. Багато живності порізали й поїли, щоб вижити. Сусіди, батьки подруги однолітки Моті, вона зі мною теж в колгосп ходила, — корову з’їли і живі осталися. Щоб їх у війну німці розстріляли...

— Кажуть, в голод на Чернігівщині і людей їли?

— Питали мене про це. Я теж чула. Але особисто людоїдства не бачила, не знаю.

— Голод був, бо в людей все забирали?

— Звичайно, забирали. Як почалася колективізація. Чого ж мій батько в колгосп пішов? Щоб не згнити на Колимі і не попасти на Соловки. Залишили хату і поїхали в друге село, покинули і сіялки, і віялки, і будівлі. Соловки — острів у Білому морі. А Колима — ріка в Сибіру. Туди посилали тих, хто не йшов у колгосп.

Люди закопували хліб. Дак з палками залізними ходили, проштирхували і находили на полі, на городі приховані ями, викопували те зерно і вивозили.

Брати

— Якби не брат, я б в колгоспі і залишилася. 1936-1938 роки жила в Кобижчі, брат Василь забрав на свою шию. Щоб вступила до технікуму, наймали репетитора по математиці. Бо дроби, відсотки — це саме п’ятий клас, коли замість школи я горох заробляла. У 1939 закінчила Прилуцький педагогічний технікум.

Брат теж закінчив педагогічний технікум, у 1927, але мринський. І був учителем. А потім його посадили за націоналізм, просидів чотири роки. Строїв Біломорсько-Балтійський канал. Сфабрикували справу. Брата Івана теж заарештували. Прізвище одне, батько один. Раз Василь займався, то й Іван. Обох заарештували і вислали. А 14 чоловік розстріляли.

Тоді вже, як вони поприходили з тюрми, через чотири роки, Василь почав учителювати у Кобижчі, і забрав мене.

А Іван пішов у колгосп. Коли забирали на фронт, каже мені: «Якби ж я, сестричко, йшов не як ворог народу». А вже коли загинув під Москвою, через 25 років його дітям прийшла реабілітація. В довідці написано: «Суд трійки вважати недійсним. Націоналістичної організації не було». І 50 тисяч грошей дали рідним з реабілітацією. Тоді то не дуже велика сума була.

Василя на фронт взяли і одразу відпустили, бо як учителю була бронь. І маленькі діти. Помер у 96 років, не воював. Так само прийшла реабілітація.

«Вбивайте своїх, щоб чужі боялися»

— Під час окупації жила в батьків в Олександрівці. Поліцаї заарештували брата Колю, він був головою колгоспу. Тут на пару німців тисяча поліцаїв було. В кожному селі. Вбивайте, дурні, своїх, щоб чужі боялися. Олександрівка село мале, поліцаїв було всього троє. Але страшні, з розкуркулених.

1 січня 1943 року палили село Олександрівка. Прийшла сусідка: «Маша Кирилівна, в село гестапівці заїхали». Батько каже: «Тікай, дочко. А стемніє — прийдеш додому».

Невістка Катя з двома дітьми саме побула в батьків і йшла назад. Поки вони були в дорозі, гестапівці заїхали до її батьків, розстріляли. Потім поїхали до нас. Вбили батька, а будинок спалили. А Катя з дітьми в дорозі. Потім казали, палили ніжинські і лосинівські поліцаї. Наш староста возив їх. Він і список комсомольців дав. І я ж була комсомолка.

Палили хати з живими людьми. Навесні знайшла руку в рукаві, недогарену, то ногу в чоботі.

Я втекла в свій хутір Вила. Там дядько жив. Згодом прийшла моя старша сестра, а потім і Катя з дітьми. І ми пішли переховуватися по людях.

Я тоді попала до родичів у Степові Хутори Носівського району. Забрав чоловік двоюрідної сестри Ольги Федір Супрун. Троє дітей. Сивий добрий дід і я, 22-річна. В цьому ж будинку жив його брат Павло із сім’єю в п’ять чоловік. Таким чином в сім’ї Супрунів я була дванадцятою. І якби поліція мене там виявила, могли загинути всі. Степові Хутори постачали партизанам хліб, олію, одяг, все, що могли. Бо там в землянках жили люди із сім’ями, з дітьми. Я стала техзв’язковою. І староста, і поліцаї про це знали. Староста, Юхим Галета, теж був пов’язаний з лісом. Один чоловік зі Степових Хуторів, — були й такі, що з хлібом-сіллю німців зустрічали, — склав список: кого потрібно заарештувати, кого розстріляти, в гестапо відправити. І повіз у Ніжин. Юхим Іванович погнався на коняці слідом. Наздогнав, як він там домовився, але нікого з села не чіпали.

«Я ніколи так не була перелякана, як перед операцією чоловіка»

— У 1945 вийшла заміж за вчителя математики і фізики з Кобижчі Миколу Гурбича, — продовжує розповідь. — Мені було 25, йому 23. Фронтовик, батьки загинули, хата згоріла. У торбі з квартири на квартиру переніс мої речі, — отак женилися. Бідували страшно.

У 1946-ому як молодого спеціаліста його направили в Носівську середню школу. І я переїхала, вже з маленькою донечкою Ніною. Дитина померла від дифтерії в шість місяців. Тоді ж декретна відпустка тривала 30 днів.

І я місячну дитину носила в ясельну групу, а сама йшла на уроки. Прийду, погодую, — і знов на уроки. Залишити не було на кого. Може и дифтерією через це захворіла. Могла простудитися. Квартира отоплювалася погано, вікна одинарні. Це все учительський будинок, тут ми й жили, тільки в іншій квартирі. Дім з розкуркулених, хазяїна радянська влада вигнала.

Тоді була друга дочечка. Лариса. Захворіла менінгітом і теж померла, у 1949 році, в дев’ять місяців. І 11 років у мене не було дітей. Чоловік був тяжко поранений. І як повернувся з фронту, вже в нього виявився туберкульоз. Вражена ліва легеня. Рік він лежав у тубінституті, переніс одинадцять операцій. Але вижив. Мені так склали розклад занять, що я до нього їздила через день.

Коли перший раз робили операцію, приїхала. Я ніколи така не була перелякана, як тоді. Дивлюсь: переді мною лежить мій чоловік. Жовтий, як з воску, ні кровиночки нема. І так тихенько каже: «Нагнися, я скажу...». А лежали з ним хлопці, порадили: «Коля, ти виживеш. Тільки дайте лікарю грошей». Я получила 900 карбованців відпускних, він — 115 пенсії. І ми дали 1000 лікарю. Вічна йому пам’ять і царство небесне. Він зробив чоловіку першу операцію. Другі вже робили безкоштовно. Нічого, та тисяча мені нічого не варта. Чоловік прожив після того 33 роки.

Микола перед операцією взяв з мене слово, що поховаю його в Носівці. А я пообіцяла, що заберу його здорового.

Дочка Іра народилась, коли мені було 39 років. Раз йдемо, суддя наш назустріч (я була в засідателях): «Маріє Кирилівно, а де ви дитину взяли?» «Всиновила». І сміюся.

Виростили дочку. Чоловік діждався онуку.

Помер від цирозу нирок у 63 роки. Бо приймав ліки, які легені лікували, а нирки гробили. Місяцями в санаторіях, місяцями в лікарні.

Коли чоловіка не стало, Марії Кирилівні було 65 років. Заміж більше не виходила.

Дочка закінчила музичне училище імені Глієра. Тепер це університет. Вона піаністка — концертмейстер. 28 похвальних грамот за роботу, два золоті годинники від мера Києва. Отримала квартиру. Заміжня.

— У внучки Тані вже син у сьомому класі. Даніїл, мій правнучок.

Мені б ще нові ноги, танцювала б. Але вже зносилися за 100 років. Чай я собі нагрію. Каву зроблю. Суп сама зварю, млинчик спечу. А тільки що ходжу дуже повільно.

Марія Кирилівна виглядає максимум на 70. Спортом не займалася, дієти не дотримується.

— Читаю. Одне око стовідсотково бачить. А одне ні, закрите, — катаракта, — жаліється, — Іра лікаря привозила, сказав, що можна зробити операцію. Але я не рішаюся, праве ж бачить. За літо і осінь п’ять книжок прочитала.

Семеро нас, братів і сестер, було. Зараз навіть в Канаді є родичі. В Сибіру, Усурійську, Криму. Внучата племінниця в Америці. За всіх їх Богу молюся, бо я вже найстаріша.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №41 (1795), 8 жовтня 2020 року

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (1)