Мама і донька виїхали з двома сумками до Городні з Херсонщини, а серце лишилось там...

Будівля гуртожитку колишньої допоміжної школи-інтернату для дітей з особливими потребами, яка має більш, ніж столітню історію, довгі роки не тішила око соїм виглядом. Але в минулому році її переоблаштували під соціальне житло для вимушених переселенців. Здійснено капітальний ремонт було за кошти Словацького благодійного фонду та фінансування Тайваню. Нині тут дві сучасні повнокімнатні квартири і вісім кімнат по типу гуртожитку. В одній з таких кімнат нині тимчасово проживають 56-річна Юлія Харитонова з мамою – 78-річною Любов’ю Лепень.

Власне, Городня для обох жінок є рідним містом, хоча волею долі вони майже все своє життя мешкали на Херсонщині. Але війна, руйнуючи долі людей, не оминула своїм нещадним подихом і їхню родину.

– Я сама з Городні родом, а покійний чоловік Олександр – з Дроздовиці, – каже Любов Іванівна. – Сашко строкову службу ніс у Запоріжжі, а потім повернувся в Городню як найменший син, щоб доглядати за матір’ю. Влаштувався на роботу в райсільгосптехніку водієм. А я працювала в магазині продавчинею – згодом той магазин став Галантереєю, а на той час ми там торгували одягом. Ми познайомились з Сашком, згодом і одружилися. У 1968-ому у нас народилася Юля. Чоловік тоді поїхав у Херсонську область, в Нову Каховку будувати промислову базу. Облаштувався, знайшов квартиру і забрав нас з донькою туди. Юлі ще й року не було. А потім доні ще й року не було, як ми втрьох поїхали в Нову Каховку. З часом місто розбудовувалось, зростала промислова зона, будувались заводи, і спальний район, де ми проживали, теж збільшувався. Кількість його жителів теж стрімко зростала, що дало можливість колишньому спальному району Нової Каховки надати статусу нового міста, яке отримало назву Таврійськ. Там у нас народилась ще одна донька, Іра. Отак з 1969-го року ми й донині жили там.

Маленькій Ірі геть не підходив клімат Херсонщини – сухий, зі спекотною погодою і температурою влітку 40-45 градусів тепла. Дитина часто хворіла, тож лікарі радили змінити місце проживання, та й у садочок було неможливо влаштуватись. Тому Іра здебільшого жила у Городні, у дідуся Івана з бабусею Уляною, тут і до школи ходила. Закінчивши школу і отримавши професію, Іра повернулась у Городню, тут і залишилась, вийшовши заміж і створивши власну родину.



На фото Любов Лепень





На фото Юлія Харитонова

– Я працювала на великому заводі Південелектромаш в Новій Каховці у інженерно-виробничому відділі, – розповідає Любов Іванівна. – А потім захворів тато, я розрахувалась і приїхала в Городню, щоб допомогти мамі доглядати за ним. Іра на той час навпаки – закінчивши вже вісім класів школи, поїхала до нас на Херсонщину, там навчалась у училищі. А через чотири роки молодша донька повернулась у Городню, тут якраз телезавод «Агат» починав роботу і вона хотіла там працювати. Тому Іра залишилась з моїми батьками, згодом і заміж у Городні вийшла, я ж повернулась у Таврійськ.

Так і жили – чоловік пані Любові Олександр працював водієм на автобазі, з часом подружжя обоє вийшли на заслужений відпочинок. Але незадовго до повномасштабного, а саме 19 лютого 2022 року він помер. Родина поховала його за два дні до того, як 24 лютого війна перекреслила все, що було до того…

Старша донька подружжя Юлія жила з чоловіком і сином окремо, у своїй квартирі. Батьки ж мешкали у добротному, збудованому власними силами будинку.

– Будинок у батьків добротний, десь 10 на 10 метрів площею, – каже Юлія. – Я вивчилась у технікумі електромеханіки за спеціальністю електромашинобудування. Місто ж наше промислове, там тільки на нашому заводі, де я працювала на випробувальній станції, було понад 10 тисяч робітників! У нас з чоловіком було два сина. Старшого у нас відібрала автомобільна аварія, в якій він загинув у свої 18 років. А менший Микола, якому зараз 27 років, служив у поліції. Словом, жили ми як усі – звичайним життям, зі своїм горем і своїми радощами. Доки не почалось повномасштабне. В окупації ми опинились з перших годин.

О четвертій годині ранку почались обстріли міста, а після 9.00 ранку над Новою Каховкою Таврійськом вже літали ворожі вертольоти й вулицями сунули ворожі колони. Техніка сунула з Криму. Юля на той час жила з мамою – перебралася до батьків, коли почав хворіти тато, щоб бути поруч і допомагати. Того ранку вона прокинулась від вибухів – каже, аж з ліжка звалилася. Жінка подзвонила сину, який якраз був на службі. І почула: «Це війна, мамо! Заспокойся і візьми себе в руки. Інакше не можна»

– Я на той час працювала на соєвому заводі старшим техніком-лаборантом, – каже Юлія. – Але того ранку наша завідувачка наказала нам усім залишатися вдома й на роботу не виходити. Та мені край треба було добратися до ритуальної служби У центрі Нової Каховки й забрати документи після батькового похорону. Я вийшла на зупинку – жодного автобуса, хоча зазвичай ходили кожні 10-15 хвилин. Підібрав якийсь водій за шалені кошти. Під’їхала я до ритуальної служби, а вона закрита і жінка стоїть поруч та каже: «Боже, що нам з дочкою робити? В мене чоловік вночі помер. Ритуальна служба закрита, морги закриті…» Додзвонились ми таки з нею до ритуальної, приїхав сам її керівник. Мені віддав документи, а у тієї жінки спитав номер кладовища, яких у місті кілька, вона оплатила труну, а як його вже ховали, я не знаю, бо в місті був хаос і паніка. Назад ледь дочекалась якогось там автобуса, їхати було страшно, бо нам назустріч йшли суцільні колони.

Будинок, де жили Любов Іванівна і Юлія, стоїть на вулиці, яка упирається якраз у Північнокримський канал, який з Дніпра у радянські часи давав воду на Крим. Після анексії Криму у 2014 році Україна частково призупинила подачу води туди. Як тільки у лютому 2022 року росіяни з’явились на наших територіях, у першу чергу вони підірвали частину дамби і вода стрімким потоком пішла на Кримський півострів. Неподалік цієї дамби знаходиться Каховська ГЕС, яку 6 червня 2023 року росіяни підірвали і великий потік води пішов за течією, затопивши багато сіл на прибережжі Дніпра. Дякуючи Богу, будинок же Любові Іванівни не постраждав, дякуючи своєму розташуванню на висоті.
Окупація Таврійська триває й нині. Тоді, у перші дні, кажуть Любов Іванівна з Юлею, не одразу прийшло визнання того, що відбувається. Озброєні росіяни заходили у кожний двір, питали хто живе у будинку.

– У хату вони, правда, не заходили, – каже жінка. – Я біля хвіртки їм відповіла, що живу сама, чоловік помер. Спитали, чи ніхто мене не ображає, я відповіла що ні, вони й подалися. Дивувалися, що наші люди побудували собі такі гарні, великі будинки, що вулиці всі мали асфальтоване покриття. Ходили по кожній вулиці, заходили в кожен двір. Було страшно. Хоча саме ми від терору не постраждали, ставали відомими випадки, коли росіяни розстріляли автомобіль з цілою сім’єю, яка намагалась виїхати, коли відкривали вогонь по мирних людях. А ще стало відомо про існування підвалу-катівні, який росіяни облаштували в приміщенні поліції в Новій Каховці. Людей могли туди забрати прямо з вулиці чи витягти з автобусу. Що з ними робили – невідомо. Але один знайомий, вийшовши з підвалу, взагалі припинив спілкуватися з людьми, замкнувся в собі. Батьки хлопця потім вивезли його в невідомому напрямку. Ми з Юлею почали думати, як нам вибратися на підконтрольну Україні територію. Тим більше, що Іра наполягала, щоб ми виїжджали. Наприкінці серпня 2022 року нам вдалось це зробити, бо залишатися ставало дедалі страшніше – не було зв’язку, над головами літали ракети, весь час поблизу лунали вибухи.

– Мій син Микола, який служив у поліції, зумів разом із своєю майбутньою дружиною Анжелою вибратися з міста на початку окупації, – доповнює розповідь матері Юля. – Вони, зрозумівши, що у росіян нема чинних списків діючих поліцейських, діти, ризикуючи бути схопленими і відправленими у «підвал», все ж вирішили ризикнути і вибратися на підконтрольну Україні територію. Як тільки вони дійшли до першого українського блокпосту і з’явилась можливість вийти на зв'язок з нами, діти зателефонували і перші слова, які я почула в слухавці, були: «Доброго вечора! Ми з України!». Тоді я розплакалась від щастя. Нині Микола несе поліцейську службу в Херсоні.

Юля з мамою шукали можливість виїхати через волонтерів. Черга з бажаючих вирватись з окупації була на місяць вперед. Мамі з донькою пощастило – одна з волонтерок несподівано повідомила, що на завтра планується евакуація. З собою можна було взяти тільки дві невеликі сумки з речами розміром не більше 40 на 60 сантиметрів.

– Ну що можна туди помістити? – каже Юля. – Тільки найнеобхідніше. Але ми особливо й не хвилювалися від того, бо були переконані, що окупація скінчиться максимум через три-чотири місяці, і ми повернемось додому. Тож 27 серпня 2022 року узявши сумку і рюкзак, ми вийшли в призначене волонтерами місце і вирушили в путь на мікроавтобусі.

Переповнений автобус пройшов через 17 блокпостів. Мабуть, цей вивіз робився в рамках домовленості про «зелений» коридор, бо росіяни, хоч і прискіпувались до документів, речей, телефонів, особливо чоловіків обшукували, роздягаючи до білизни, але таки не перешкоджали його руху. А приватні автомобілі, якими люди намагались виїхати, і по два тижні стояли на блокпостах – з дітьми, на невимовній спеці. Дві жінки навіть померло під час того пекельного очікування. Останній ворожий блокпост їхній мікроавтобус подолав у Запорізькій області, у Васильївці. Тут огляд був особливо прискіпливий – всіх вишикували на сонці, примусили викласти всі речі з сумок, перетрушували кишені, гаманці, все інше, речі перекидали дулом автоматів.

Далі слід було переїхати через лінію фронту.

– Волонтер-водій, вочевидь, не вперше їхав цим маршрутом, – каже Юля. – Він віртуозно об’їжджав вирви від вибухів, підірвані мости. І таким чином, хоча й натерпівшись у дорозі, але цілими і живими ми дістались Запоріжжя. Там нас прийняли у волонтерському центрі, розмістили у приміщенні дитячого садка. Спали на дитячих матрацах на долівці. Нагодували, дали можливість помитися й привести себе до ладу. Я навіть змогла в аптеці купити необхідні ліки для себе й мами, то вже була розкіш! Допомогли й з придбанням квитків до Києва на потяг. Вночі, як ми ночували у Запоріжжі, було гучно від «прильотів». Але ми вже були на волі! А далі була добре нам знайома дорога з Києва до Городні.
У Городні маму з Юлею зустріла й прихистила сестра Ірина зі своєю родиною. В тісноті, та не образі – кажуть у народі. Тим більше, що вони сподівались на якнайскоріше повернення додому, у свій будинок, на свою дачу, свій город, до своїх меблів, одягу, посуди – всього, нажитого за довгі роки і звичного у побуті. Але потім стало зрозуміло, що тим надіям справдитися не вдасться. Очікування затягнулось на майже три довгих роки.

–У сестри гарна родина, вони, як могли, робили і роблять усе, щоб ми якомога менше відчували біль від втраченого, – каже Юлія. – Але ж ми розуміємо, що нам треба якось облаштовувати своє, власне життя. Ми оформили виплати як для внутрішньо переміщених осіб, мам отримує невеличку пенсію, а я через центр зайнятості влаштувалась на роботу – разом з іншими плету маскувальні сітки для захисників. Шукаємо можливість, щоб купити власне житло, хоча доходи в нас дуже скромні. А поки що міська рада з лютого нинішнього року нам з мамою тимчасово надала можливість проживати ось у цьому соціальному гуртожитку.

Любов Іванівна з Юлею показують свою кімнату. Тут гарний ремонт, а з меблів – те, що надали волонтери і благодійні фонди. Два ліжка, матраци, подушки, постільна білизна, шафа, тумбочки, стіл, холодильник – найнеобхідніше для побуту. Дають продуктові набори у рамках гуманітарної допомоги, надали й посуд.

– Ми дуже вдячні і Городнянській міській раді, і міському голові Андрію Богдану, і особливо – секретарю міської ради Світлані Більській, керуючій справами виконкому Ірині Підлісній. а також Олені Яцковій, які за найменшої можливості спрямовують на нас і таких інших біженців, як ми, допомогу і волонтерів, і благодійних фондів. Дуже допомагають сестра з родиною. Я не знаю, як би ми справлялись без цього всього, виїхавши з дому з двома сумками…
Юля каже, додому дуже хочеться. До сліз, до болю. Там, де залишилось усе. В тому числі й серце, й душа.

– Коли бачу нині світлини нашого міста, нашого водосховища, аж дух перехоплює – коли я там жила, не помічала довколишньої краси, а тепер вбираю очима, руками б обійняла, але… – каже жінка. – Треба на ситуацію дивитися реальним поглядом. Невідомо, чи вдасться колись нашій мрії збутися, тому налаштовувати життя треба тут, з нуля. Тим більше, люди тут, у Городні, гарні, місто ошатне, затишне. А в нас ще й додатковий стимул з’явився – наш Микола зі своєю дівчиною, з якою вибирались з окупації, побралися. Без весілля – кажуть, відгуляємо, як ворога виженемо, І у нас вже з’явилась на світ наша онучечка й правнучка Емілія. Їй уже 11 місяців, і я їздила до дітей, мала щастя тримати на руках це маленьке диво. Тож життя продовжується. І нам треба його жити і боротися за те, щоб наші онуки не пізнали на собі жахіття війни…

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)