«Треба жити!» - девіз Марії Лисенко з Корюківщини, яка знає ціну життя

2021-01-13 15:17:52
1559 0
Про надзвичайну жінку Марію Лисенко з Бречі, яка кожну людину у довколишніх селах знає й усім допомагати встигає, Сусіди.Сіty розповіла заслужена журналістка України Зоя Шматок. Жінка сама не здалася недугам, і людям не дає падати духом.



Маріїн світ

Маріїн сьогоднішній світ простий і напрочуд багатий, попри трудну годину. Вона в ньому, ніби біла лебідка, всіх ладна накрити своїми крильми. Дрібниць не буває — Марію Лисенко за її громадську роботу ніхто грішми не обсипає. Скоріше вона зі своєї кишені вийме.

Неможливо полічити, скільки разів відкладала домашні справи й ішла до гурту або відчиняла чиїсь двері. Вісімнадцять років підряд Марія Олександрівна очолює первинну ветеранську організацію в Бречі. Про іншу кандидатуру ніхто й мови не веде. Ніхто й не рветься, бо ж гривнями не пахне.

Раніше коронавірусу не було. І карантину теж. Не цінували! Лише тепер у Бречі згадують, як радісно збиралися разом на сільські й родинні свята. У їхнє село навіть приїздили ветерани з інших районів. Не боялися потиснути руки й обнятися. Нині остерігаються зайвий раз до чиєїсь хати зайти.

Старим людям дуже не вистачає спілкування, а це скорочує життя

Отож Марія нині працює, як кажуть, у телефонному режимі. Про здоров’я розпитає, про дітей та онуків. Разом згадують, як церкву будували. Новинами поділяться. Вона може підняти настрій лише одним телефонним дзвінком.

У Бречі та навколишніх невеличких селах — у своїй рідній Ховдіївці, де народилася й росла, Озередах, двох Гуринівках Марія знає прізвище, ім’я та по батькові кожного. В неї записані всі дати народження. Без Маріїного душевного «Здрастуйте! Я вас вітаю!» і серед зими, і серед літа, навесні й восени сиві люди не обходяться. У неї й букетик квітів знайдеться. День святого Миколая, новорічні свята не обходяться без Марії та її помічниць. Хіба про все перекажеш? Ветеранів війни, ще як живі були, шанували. Немічним хліб заносили — не вважали за труд.


Марія Олександрівна з подругами

У селі кожне життя мов на долоні. Просить котрась із жінок: «Син свою долю пропиває. Поговоріть, Олександрівно, з ним, може, вас послухає». Говорить. Кому соромно, а кому й ні. Не все вдається.

Якось восени приїздили з Корюківки цілою бригадою з Центру соціальних послуг міськради медик, перукар та інші спеціалісти. Кинулась Марія зі своїми активістами людей сповіщати — оголошення на стовпі не всі ж прочитають! Наче всім переказали, та, виявляється, про одну жінку таки забули. Марія сказала собі: «У будь-якім ділі дрібниць не буває. Більше не повториться!»

«Треба жити!»

Глянеш на неї, світлокосу, усміхнену, ніби в постійній радості людина живе. Звідки в неї стільки оптимізму й милосердя? Мабуть, від того, що знає ціну життя. У молоді літа в Марійки Шеремет була можливість опинитися під небом сонячного Криму.

Після закінчення бухгалтерського технікуму — навчалася аж на Херсонщині, де мешкала рідня, отримала направлення на півострів. Як і належить, навідалась додому, в Ховдіївку. І дуже захотілося їй у ріднім краї залишитися. Кинулася в управління сільського господарства: «Поїду в будь-яке село району!» Призначили дівчину головним бухгалтером колгоспу «Рекорд» у Білошицьку Слободу. Там і заміж вийшла за чорнявого Василя Лисенка, колгоспного шофера.

І все ж знову повернулася ближче до батьків — у Бреч, біля своєї Ховдіївки. Троє діток росло. Секретарювала в сільраді. На жаль, відчуття щастя може зникнути в будь-яку мить. Так і в Марії сталося. Тяжке захворювання прибило її до землі. Операції, тривале лікування, депресія.

Як зараз, пам’ятає далекий серпневий день. Чернігів. Лікарняна палата. На душі — порожньо. Аж відчиняються двері, заходить її Василь і дітки — Оксана, Таня й Олексійчик. Стараються посміхнутися, але такі згорьовані! Менша донька не мала що взути — мамині туфлі знайшла. Шкарпетки перекручені. П’ятирічний синок носиком шморгає. Погано без мами. Василь змучений.

— Що це я собі надумала — «Не хочу жити!» Боже, дай мені часу, аби діток підростити! - просила Всевишнього в думках. У думках кричала й на коліна падала. Наяву не дужала піднятися з ліжка.

Повернулася додому, але ще довго набиралася сил. Хотілося бути між людьми. Спробувала працювати страховим агентом. В яку хату не зайде — скрізь згодні страхування оформити. Рік витримала. Ще на пошті спробувала трудитися.
Все одно замало здоров’я!

«Життя прожити — не поле перейти!», старий і мудрий вислів Марія цінує. Скільки разів колючий вітер намагався збити з ніг цю тендітну жінку?! Скільки разів вона говорила собі: «Треба жити! Стільки разів ці ж слова Марія промовляла в біді своїм уже дорослим дітям, коханому Василю? Стільки ж — і згорьованим односельцям.

Рятує не лише інсулін

У Бречі фельдшерсько-акушерський пункт ліквідували два роки тому. Для старих хворих людей це трагедія. У їхнім ФАПі завжди було затишно й охайно. Тридцять років тут працювала санітаркою Галина Савеліївна Ломако. Навіть про чисті хати в селі казали: «Такі охайні, як наш ФАП!» Жаль, санітаркам орденів не давали! Без таких помічниць фельдшери як без рук. Зате орден отримав чоловік Галини Савеліївни — Анатолій Миколайович. Роботящий і справедливий, він, тракторист, був навіть членом правління.

Особливо побивалася за ФАПом змучена хворобою Віра Тополь. Старій жінці дуже дошкуляв цукровий діабет! Треба двічі колоти інсулін. Що робити? Ходить бабуся Віра по селу й просить допомоги. Спасибі, Віктор Малиш не відмовляв — колов. Але скільки можна до людини рипатися?

Марія в районну раду ветеранів зателефонувала до Валентини Погребної: «Поговоріть з лікарем, будь ласка, ви ближча до медиків, щоб Вірі Тополь «змінили дозу», аби колоти один раз на добу. Та й це не найкращий варіант — все одно когось просить.
Kabimed

— Я б перебралася в будинок для людей похилого віку, — забажала Тополиха.
З допомогою Марії, священника Леоніда та небайдужих помічниць Олени Гудимової й Наталії Хоменко стареньку влаштували до церковного притулку у селищі Тупичів, що в Городнянському районі. Бабці Вірі там добре. Годують смачно і, головне, інсулін є кому вколоти. Прижилася! Чистить картоплю на кухні. Навіть грядки сапала. Пробує співати в церкві, як у Бречі співала. Про все це знає Марія — телефонувала землячці.

Одній старій людині краще стало — Маріїній душі теж.

Сусідська ягідка

Одним із перших з одинадцяти «атовців» у їхній сільраді був Павло Метла — онук Зінаїди Олексіївни Андрієнко з Ховдіївки. У бабусі він виріс і дуже її любив. З її хати й на схід воювати поїхав. До райвійськкомату на збір його возив Василь, Маріїн чоловік. Нахвилювалася бабуся Зіна, чекаючи вістей. Марія втішала. З Бречі за кілька кілометрів їздила, харчі возила. Не день і не два тривало волонтерство. Нарешті повернувся Павло. У селі не затримався, а подався до Києва на заробітки. А в бабусиній хаті оселилася його мати.

Що там між ними сталося, та старенька пішла з дому. Її знайшли без ознак життя неподалік дороги із Ховдіївки до Бречі. У Марії ледь серце не розірвалося. Вона в цей час перебувала в лікарні й не мала змоги запобігти біді.

Павло повернувся з Києва, одружився з волонтеркою з Тютюнниці (вона його підтримувала, коли воював). Роботящий, умілий. Таким його хотіла бачити бабуся.

По-різному складаються людські долі. Не всі щасливі, не всі дужі. Що робити з одинокими старенькими, котрі не хочуть полишати свого гнізда? Зазвичай дітям простіше забрати їх до себе. Отак примчить чийсь син й ошелешить з порогу:

— Збирайтесь, мамо, швидко! Поїхали! Машина чекає, лічильник крутить! Чого сидіти самій! Навіть радіо не балакає! Нічого з вашою хатою не станеться.

Не дасть їй попрощатися ні з портретами, ні зі скринею, ні з яблунькою під вікном. Що взяла у вузлик — те і її. Чи ж повернеться весною? Поїде машина, а радіо прорве і днями кричить — співає.

Проводового радіо давно вже немає. Зате мовчазних хат побільшало. Особливо в Ховдіївці. Коли буває тут Марія, вітається з ними, ніби з живими.



У найпершій жили Василь Компанець і Валентина. Господиня була такою щебетухою! Далі — Ганна та Іван Муляренки. Кононович ще встиг церкву збудувати. Без хазяйки й дім шахтарки Марії Кугук. Її онука до себе забрала. Кілька кутків у селі — Кокот, Слобода, Зарічний. Лише бузки цвітуть. Стоїть і хата, де Марія народилася й виросла — Шереметина. Брат Михайло приїхав з Києва та обгородив її новим штахетником. Нащо? Душі легше.

Марія теж хотіла матір до себе забрати. Але стара Уляна, колишня колгоспна доярка, попросила доньку й зятя, щоб для неї маленьку хатину біля них неподалік полагодили. Переживала, збираючись у вічну дорогу:

— Може, ти, доню, ображаєшся на нас із батьком? Може, й Мишко? Ми завжди вам якусь роботу накидали. Сусідські діти на вулиці бігають у квача, а ви трудитесь. То кроликам траву рвете, то соняхи вибиваєте, ріжете корові. Картоплю маєте намити в чавуни.

— Що ви, мамо! — відказувала Марія. Зате ми не ліниві — людьми стали.

Слухняні були, шкоди не робили. Якось, правда, в сусіда ягідку полуницю вирвали - у паркані вистиркнулася. Смачна! Дядько візьми й скажи сердито матері: «Уляно, посади ягоди на городі, щоб діти чужого не брали!»

Покопали Шеремети картоплю, мати відокремила грядку для полуниць. І свої діти їли, й чужих пригощала. Та сусідська ягідка запам’яталася Марії на все життя. І самим треба трудитися, і з людьми ділитися. Вона б на місці сусіда тоді мисочку ягід нарвала та пригостила.

Разом щасливіше

Марія — людина незаздрісна. Якщо нарешті в чиюсь сиву хату загляне сонце — від того радіє. Частенько колись зустрічала сумного Олексія Яковича Бібика з букетом жоржин — йшов до дружини на кладовище. Втратив її — світ немилий. Нікого ні до своєї хати, ні до свого серця не впускав. Та самому невимовно тяжко. Син не наїздиться. То одну йому вдову радять, то про іншу говорять. Не ведеться на пропозиції.

Згодом полетіла селом новина: «Привіз Бібик собі жінку!» Антоніна Семенівна після смерті чоловіка жила в Корюківці з сином, невісткою й онуками та вже не збиралася собі шукати пару. Нащо їй Бреч із хатою під лісом? Олексій Якович умовляв, що удвох щасливіше. Двадцять три роки вони потім прожили разом. Антоніна — спокійна й трудяща, ніякої роботи не цуралася. Та й діти допомагали. Старий Бібик осліп, але корови не хотів збувати. Слухалася. А могла ж клопотів таких не мати!

Свою долю конем не об’їдеш. Мудрі люди в літах одне одним особливо дорожать

Так і Марія Олександрівна зі своїм Василем Олексійовичем. Вона лише подумає, а він уже знає, що буде казати, що треба робити.

Років нанизалося, ніби намистин на нитці. У дітей свої сім’ї, а вони вдвох. Онуки в них цілісіньке літо, а шестирічний Максимко ще й узимку любить побути з бабусею й дідусем. Жаль, до Інтернету його не допускають. Не слід, кажуть, так рано голову собі забивати — конструктор краще. Максимко погоджується та будує дивні речі. А вже як у двір вийде, спішить курей годувати. Вони за ним слідом біжать. Привчив. Відчинить хвіртку на город, півень веде свою бригаду до трави, що виглядає з-під снігу. Пастушок тішиться. Нічого не скажеш, сільська дитина!

Максимове маленьке серце, не відаючи того, тягнеться до всього живого і просто любить село. Можливо, йому вдасться жити ним так, як бабуся Марія.

Сусіди.City

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)

Оставить комментарий

Имя
Комментарий
другие новости
381 нових випадків Covid-19 виявлено за минулу добу в Чернігівській об... 2021-11-27 17:46:48 Жителю Мени, що збив дівчинку у Чернігові доведеться виплатити 50 000 ... 2021-11-27 11:36:06 Марія Панчишина розповіла, як виживала у голодомор 2021-11-27 10:48:08 У Чернігові проходить виставка на тему домашнього насилля (відео) 2021-11-27 10:41:40 Палац спорту буде будувати обласна влада, а не місто 2021-11-27 10:33:53 Багатодітна родина Мельник живе у вимираючому селі без магазина і ліка... 2021-11-27 10:19:15 «Черная Пятница» по-черниговски: ожидания VS реальность 2021-11-27 10:01:43 Центри масової вакцинації в Чернігові наступного тижня дещо змінять гр... 2021-11-27 09:07:03 Чернігівському обласному історичному музею виповнилось 125 років 2021-11-27 08:59:43 Зима близько. Яку “гуму” обирають чернігівські водії? 2021-11-27 08:51:48