Від діда-прадіда: руки майстра, що зберегли прадавнє ремесло

Микола Пономар

Повертаючись із відрядження в Чернігів і не доїжджаючи трохи до села Снов’янка, ледь не проскочили чоловіка, який стояв на узбіччі з кошиками. Повернулися. Познайомилися. Розговорилися.

І зрозуміли, що для більшості водіїв, які мчать по трасі, Микола – лише швидкоплинний силует з вишикуваними плетеними кошиками. А для самого майстра кожна плетінка – це своя історія, що почалася ще восени або й взагалі взимку, коли болотяні плавні, де різалася лоза, щільно засніжилися.

Хоча, якщо вже вести мову про історію ремесла у житті Миколи, то воно почалося, ще коли сьогоднішній майстер лозоплетіння був десятилітнім хлопчиком. Саме тоді його батько довірив виготовити самостійно верейку. Звідтоді пройшло кілька десятиліть, і сам вже ось кілька років як на пенсії, а перший витвір добре пам’ятає.

Микола за професією – токар, тож в основному в селі і працював за фахом, хоча за роки своєї діяльності через обставини, що виникали, довелося основну професію змінювати кілька разів. Але токарську справу ніколи не полишав. Каже, щоб обточити майстерно певну деталь, верстатнику треба неабияке вміння, технічні знання та практичні навички щодо роботи з вимірювальними приладами. Так і тут – у роботі з вербовою лозою.

– Плести корзини, верейки, короби, хлібниці тощо – це те ж саме, як і токарська справа, що вимагає особливого терпіння, тільки по-іншому, – пояснює майстер прадавнього промислу. – Бо якщо у токарській справі схибиш – деталь не вийде, або буде з браком, так само й з лозою… Токар починає свою роботу зі станка, а щоб сплести кошик, треба йти у чоботах-забродах по болотяних місцях по лозу або шукати її попід Сновом. І лозу яку попало не візьмеш – треба знайти «правильну»: гнучку, тонку, без зайвих сучків.

– Зараз же мало хто займається цим ремеслом, тож лози, напевно, довкола багато? – запитуємо.

– Ага, багато. От якраз навпаки, – відповідає емоційно Микола Пономар. – Одні корчі зосталися. Коли люди заготовляли вироби та зрізали щороку, то молоді пагони знову наростали та йшли вгору, а от коли перестали зрізати, то цей верболіз перетворився на кущі з товстими гілляками. І то вже аж ніяк не лоза!

Тут, на трасі, Микола пропонує кілька видів виробів із лози, і всі вони різні як за розмірами, так і за фасоном. Вибирай, що треба!

Колега теж придбав два вироби у снов’янина Миколи: звичайну корзину та верейку вартістю 200 гривень.

Спілкуючись із майстром, я подумав: це не просто прагнення заробити, а й спосіб зберегти традицію, яка поступово зникає через засилля пластику. Он у селищі Березна ми вже бачили навіть кошики, сплетені наполовину з натуральної лози, а наполовину – зі штучної, яку називають ротанг.

Тож дуже добре, що поки крутяться колеса на трасі, а пальці майстра Миколи Пономаря із села Снов’янка плетуть природну нитку лози, зв'язок часів не переривається. Кожен реалізований кошик – це частинка тепла, яка поїде в якесь село чи місто, нагадуючи його власникам про справжність, терпіння та подарунок природи, який використав умілець при створенні шедевру з верби.

…Щойно від’їхали від пана Миколи, як у салоні авто запахло свіжою лозою. І, розмовляючи між собою, ми побажали майстру, аби він вдало продав свої вироби й отримав справедливу винагороду за свій нелегкий труд і недоспані ночі.

Джерело: сайт газети "Чернігівщина", Сергій Кордик, фото Миколи Тищенка

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)