Катерина Степаненко із чотирма дітьми з прикордонної громади переїхала до Вересочі

Катерина Степаненко

34-річна Катерина Степаненко з трьома дітьми та племінником переїхала з прикордонного села Софіївка Сновської громади до села Вересоч. Із собою забрала майже все: меблі, консервацію, корову, свиню, мотоблок. І навіть сіно з дровами.

– Сиділи з чотирма дітьми до останнього. Працювала на пилорамі у Сновську, складала шалівку. Від нашого села до кордону з Росією – 15 кілометрів. Щодня над головами літали та дзижчали дрони. Десь поруч їх збивали, падали за городами, – каже Катерина Степаненко. – Племіннику Юрі 16 років.

Виховувала його змалечку як свого. Син рідної сестри. Сергію 15 років, Карині 11, Діані дев’ять років. Батько в дітей є, спілкується з ними. Та ми не разом. Уночі в Софіївці не завжди вдавалося поспати. Як летить, дівчата тремтять від страху. Сядемо на одне ліжко, обніму донечок, щоб хоч трохи заспокоїти. Хлопці не так боялися.

Торік у серпні в хату зайшов військовий, сказав: «Як батько прошу, забирайте дітей та їдьте. Доки є можливість спокійно перевезти речі й худобу. З кожним днем прикордоння обстрілюється більше». Вирішили: викопаємо картоплю, зберемо врожай і поїдемо. Їздили великою машиною тричі. Двічі наймала у Сновську в людей, які займаються перевезеннями. Раз безплатно допомогли волонтери. Моя автівка «Лада» приїхала своїм ходом. Їжджу за кермом понад десять років.

Забрала з собою велике порося та корову. Одну перед від’їздом продала. Перевезла курей, качок, двох собак, кота. Сіно, газон дров. Банки з консервацією. Щоб було що взимку їсти. Гарбузи були такі, що втрьох ледве змогли підняти та в машину завантажити. 30–40 кілограмів один. Воза розібрала на частини і також забрала. Душову кабіну, холодильник, дивани, мотоцикли хлопців.

Корівка Зірка на новому місці вже й теличку Мілку привела. Порося здоровенне закололи перед новим роком. Тож м’ясо та сало своє було.

– Стільки всього перерахували. Як воно влізло в три машини?

– Ми щільно складали.

Купили хату з бабою

– Від Софіївки до Вересочі, від хати до хати, – близько 150 кілометрів. Перебралися торік 9 вересня. Будинок допомогли знайти родичі, які тут живуть, – додає Катерина. – Купила за п’ять тисяч доларів (близько 200 тисяч гривень). 60 метрів квадратних. Гроші заробила сама важкою працею. Економила з виплат, які отримую на дітей як мати-одиначка. Після повномасштабного вторгнення розуміла, що там жити не будемо. Треба буде шукати нове житло.

Великого вибору на мої гроші не було. Дивилася, щоб хата більш-менш у гарному стані і щоб усі ми помістилися. У новій хаті якраз три кімнати. Хлопці і дівчата окремо. Вода в хаті є. Газ у балоні. У селі газ розвели, а до нашої вулиці не дотягли.

У Софіївці діти навчалися онлайн. Через постійні тривоги та відключення світла навчання майже не було. Тепер діти радіють. Кажуть: «Мамо, ми можемо вже спокійно спати. Ми нарешті ходимо до школи». Юра – десятикласник, Серьожа – дев’ятикласник, Карина в п’ятому класі, Діана у третьому. Якщо тривога, навчаються в укритті. Працює їдальня. І мені вже спокійніше, що всі при ділі.

Порядок наводили всі разом. У дворі хащі – не пройти. І хати не видно. Хлів ледь встояв за зиму, корова насилу поміщалася там. Паркан ледь стоїть, дерево трухле. Цікавилася, щоб ці 50 метрів зробити з профнастилу, треба 115 тисяч гривень заплатити. А де їх зараз брати.

Як гроші за хату віддала, поїхала того ж дня переоформлювати її на себе. Заплатила в нотаріуса 12 тисяч гривень. Та 83-річна Людмила Назаренко, уже колишня власниця хати, ще попила моєї крові.

Купила хату на додачу з бабою, – жартує жінка. – Стара спитала, чи можна після продажу пожити з нами. Хоча родичі в неї ще були. Дозволила, пожаліла. Усе ж таки людина у віці. Та баба з характером виявилася. Розмовляла чистою російською мовою. Розповідала, що один її син у Білорусії, другий у Росії. Ходила і командувала нами. Собак у Людмили Михайлівни був повен двір. П’ять точно. Жили та спали в хаті разом з нею. Шерсть усюди.

Тільки полягаємо спати, вона їх впускає. Бігають та гавкають уночі по хаті. Якось біля дому картоплю перебираю. Баба розмовляє через відео з кимось. А потім підносить телефон до мене впритул, показує мене і каже: «Смотри, сын, это в нашем доме такая хазяечка будет». Мені аж ніяково стало. Попросила її, щоб більше не знімала мене.

Через кілька днів баба передумала їхати. Хоча всі гроші я віддала їй одразу і документи були на мене переоформлені. Речі всі перевезені. Спитала її, навіщо вона тоді продавала. Мовляв, як не хотіла їхати, краще б взяла родину до себе. Її б доглядали, вона потім хату їм би відписала. Та баба мовчала.

Весь час чіплялася і кричала на дітей. То водяну станцію нібито зламали. Насправді в розетці відходили контакти. То світло вимкнули всюди після обстрілів. А вона на Карину каже, що та в розетку щось всунула. Мої діти не звикли, щоб чужі люди на них кричали. Серьожа не міг терпіти таке, уже збирався додому повертатися.

Це все тривало два дні. Останньою краплею стало те, що почула, як баба розмовляла з кимось телефоном. Казала: «Хай вони шукають собі іншу хату. Зробимо розторгівлю». Тобто вона поверне мені гроші, і я собі іншу хату куплю.

Я в плач. Сама з дітьми в чужому селі. Що робити? Куди бігти? Пішла до родички за порадою. Та мене заспокоїла і сказала: «Увечері прийду». І, справді, приїхала разом з Наталею Дурицькою, старостою села. Вона й повторила бабі, що в цій хаті вона вже ніхто. Гроші за хату їй віддали, хата переоформлена. «Даю вам чотири години часу, щоб рідні вас забрали. Якщо рідним ви не потрібні, відвеземо вас у будинок престарілих», – додала староста.

Баба не бідувала, була вдовою військового. Мала гарну пенсію, понад вісім тисяч гривень. Топала з паличкою й обслуговувала себе сама.

– Куди поїхала?

– Племінниця в Ніжині живе. Забрала. Наче в Черкасах хату Людмилі Михайлівні купили.

Речей у неї вже майже не було. Стінка в залі стара. Інше вона вже розпродала.

– А собаки?

– Прилаштували десь у Ніжині. Чула, що баба віддала волонтерам 1200 доларів (50 тисяч гривень) за облаштування вольєра для них. Їх окремою машиною забрали з двору.

15 вересня у Вересочі з дітьми отримали статус внутрішньо переміщених осіб. Дали гуманітарку – коробку продуктів на родину. Хоча на Сновщині на кожного члена родини по коробці дають. Держава платить мені, як переселенцю, щомісяця дві тисячі гривень, на кожну дитину – три тисячі гривень. Стою на обліку в центрі зайнятості. Шукаю роботу. А поки на платній основі плету сітки для військових та прибираю в селі.

Нам дуже допомогла «ЗОА», міжнародна гуманітарна організація з Нідерландів. У Куликівці їм розповіли про нас. Перерахували на ремонт будинку 130 тисяч гривень. Витратити на продукти чи інше не можна. Треба відзвітувати чеками за кожну гривню. Поставила у всій хаті металопластикові вікна – дев’ятеро. Купила металеві вхідні двері. Купила цемент, зробили відмостку біля фундаменту.

Наша хата в Софіївці поки ціла. Купила у 2012 році за шість тисяч гривень. Та документи не оформила. Баба продала нам свекрову хату, дала розписку. І в них ні в кого документів не було. Так і жили, наче у своїй, але чужій хаті.

11 дітей

– Я з багатодітної родини. Нас було 11. Усі від одного батька та матері. Що вони з нами всіма тільки робили? – сміється Катерина. – Тут чотирьом треба раду дати. Усіх одягти, нагодувати, вивчити, обняти й пожаліти.

Юра теж мій. Матір’ю не називає, я й не прошу. Сказала, як назве, так і буде. Він на «ви» звертається. Батько живе в Тихоновичах на Сновщині. 6 травня виповнилося 80 років. Усе життя працював ветеринарним лікарем. Тихоновичі теж щоденно під обстрілами.

Матері не стало 17 років тому. Важко пережила втрату брата Сергія. Працював на будівництві в Києві. Обіцяв приїхати на 8 березня. Мати накрила стіл, чекала. А в цей день приїхали якісь дядьки з Києва. Обняли її і сказали, що Сергій загинув. Хтось скинув його з восьмого поверху. Це підкосило її здоров’я. Два інсульти пережила, була лежачою. А після третього її не стало.

Я серед братів та сестер найменша. Брати в мене такі, що я їм у доньки підхожу. Найстаршому Сашкові 50. Інвалід дитинства, хворі ноги. Живе в Тихоновичах. Вік інших уже й не пам’ятаю. Тоді йде Толік. Теж з сім’єю живе в Тихоновичах. Славик з родиною в Корюківці. Іноді приїжджає допомагати мені по господарству. Серьожа, який загинув. Потім Таня, мати Юри. Вона веде неблагополучний спосіб життя. Був ще Іван. Утопився на риболовлі в ставку в Тихоновичах. Після йде Наташа, їй 45 років. Живе в Іванівці на Сновщині. Потім Андрій, теж у Тихоновичах живе. З дружиною мають двійко діток. Юля там же, у неї троє дітей. Олексію, переді мною, 38 років. Був на війні, двічі поранений.

На городі Степаненків стоїть новенька теплиця. Металева основа накрита прозорим полікарбонатом.

– Насіяла нещодавно редиски, огірків та розсади, посадила цибулю. Не думала, що так спекотно всередині буде. Наступного року буду раніше сіяти. На вулиці ще доволі холодно, а тут не менше 30 градусів тепла. Ще й два віконечка відкриті, – заходить у теплицю жінка.

– Торік у Сновську її нам безплатно дав «Червоний Хрест». Бо та територія вважається зоною бойових дій. Давали не всім. Мені перепало, бо я багатодітна. Ще вісім тисяч гривень дали на встановлення.

Роздавали і в Тихоновичах. Але там був вибір: або береш 21 тисячу гривень, або теплицю. Щоб перевезти, довелося окремо наймати машину. Була розкладена по дугах. Каркас важкий і широкий. Кріпиться на шурупи, які в комплекті. Варити нічого не треба. Розмір три на десять метрів. Як збирати – була інструкція. Зібрали самі, без допомоги.

До теплиці також додавалася пластикова бочка для поливу. На 500 літрів. Коли її везли, у середину ставили банки з консервацією. А біля теплиці у дворі, біля квітника та хати, паркани з лози.

– Квіти з дому викопала і посадила біля нової хати. Сестру просила з’їздити до мене, щоб ще викопала і поштою прислала, – показує господиня. – Паркани ці хлопці робили. Серьожа років з чотирьох вже навчився плести. А я вчилася плести з інтернету.

Плетемо зараз кошики. Ходимо з дітьми на полях та в канавах. Недалеко річка Десна, у сусідньому селі Кладьківка. Не вся лоза й підходить. Привозимо додому мотоблоком чи скутером. Дівчата чистять лозу. Варимо, плетемо. Кожен з нуля все робить. Кошики, так само, плетемо разом. І святкові кошики, і для картоплі. На один потрібно десь 40 хвилин. За день і десяток можна сплести. Продаю здебільшого знайомим. Кілька разів виносила на базар в Куликівку. Від 250 гривень за один. Плетемо зазвичай узимку. Коли спадає листя і до появи бруньок. Бо потім лоза пускає сік і буде ламатися.

– Діти не проти роботи?

– Ні. Вони з дитинства привчені до роботи. Розуміють, що сама я їх не витягну. Одягну, нагодую. А якщо хочуть більше, заробляють собі. На Сновщині збирали чорниці. Хлопці за два роки заробили і купили собі мотоцикли. Допомагали й старші двоюрідні брати, які воюють. Скидали їм гроші на свята. Правда, діти економили зароблені гроші. Морозиво зайвий раз не купували. Серьожа собі за 27 тисяч гривень купив, Юра десь так само. А я собі заробила і скутер купила.

Джерело: газета "Поліська правда", Ольга Самсоненко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)