Подружжя художників Зубанів з Прилуччини - закохані у красу і мистецтво

Подружжя Зубанів з Линовиці – талановиті художники і завзяті активісти. Сергій Михайлович і Наталія Олексіївна врятувались з палаючої Луганщини і тепер допомагають робити селище на Прилуччині ще красивішим. А почалось все з церкви Успіння Пресвятої Богородиці, якій вони і нині віддають більшу частину свого часу. Зрештою і розмова наша з активістами почалась у храмі, де Наталія Зубань якраз прикрашала квітами ікону, бо от-от мали початись чиїсь хрестини.

Квітковий шок

Наталія народилась у Луганську. Там минули її дитинство та юність. Батьки її, каже, з мистецтвом не були пов’язані. Батько був водієм, а мама все життя пропрацювала у сталеливарному цеху. «Я вже потім зрозуміла, наскільки важким був її труд», - зазначає жінка. На могилах батьків вона не була з 2014 року – з тих пір, коли росіяни окупували Луганськ.

Шлях Наталії Зубань (тоді – Мірошниченко) у мистецтво почався з художньої школи, куди за власним бажанням пішла після 5 класу. Їхати до неї треба було майже 10 зупинок тролейбусом, і відповідальна школярка тричі на тиждень долала ту відстань. Щоправда, мала батьківщина, зізнається, їй не подобалась. «Місто було якесь затюкане, - каже. – Мені завжди хотілось звідти вирватись».

Мрію реалізувала, коли закінчила тамтешнє художнє училище. Червоний диплом дозволяв вибирати, куди їхати працювати. Вибрала Сіверськодонецьк. У місті був великий хімкомбінат, на якому працювало багато молоді. Діяли з десяток науково-дослідних та проектних інститутів. А ще на відміну від Луганська там було багато зелені.

Зелень і квіти вона любить з дитинства. З тих пір, коли щоліта їздила з батьками у Геленджик. Там на клумбах будинку відпочинку атомників «Голуба хвиля» дитину чекало море дивовижних квітів, яке їй було красивіше за Чорне. «Все було у квітах, - згадує. – Мене це шокувало. Я й досі відчуваю той запах гарячого сонця, гвоздик, троянд і лаванди».

А ще пам’ятає, як п’ятирічною ходила на дачі між ромашок, затримуючи подих від їхньої краси. І як їздила до бабусі у Городище Біловодського району. Коли старші займались городом, вона забиралась на крейдяну гору і милувалась з неї краєвидом, а вітер доносив їй туди запахи полину, душиці та ісопу. А потім спускалась і ходила у цих травах. «Сонце світить в очі, я наступаю на чебрець, і він починає пахнути ще сильніше», - згадує.

Зелене місто

У Сіверськодонецьку Наталія Олексіївна працювала художницею-оформлювачкою на тому самому величезному хімкомбінаті «Азот». А коли Радянський Союз розпався, вирішила стати підприємницею. Аби заробити грошей на відкриття своєї справи, поїхала працювати флористкою у Москву. На той момент мала двох неповнолітніх дітей. Андрій народився у 1983 році, Аня – через 3 роки після нього.

З чоловіком вони познайомились ще під час спільного навчання у художньому училищі. Він старший, 1959 року народження, тож раніше закінчив навчання і пішов до армії. Дівчина його чекала. Попрацювавши трішки вчителем малювання у школі, Сергій Михайлович також став художником-оформлювачем. Згодом молоді спеціалісти отримали квартиру.

У їхній Сіверськодонецьк окупанти вперше заходили ще у 2014 році, але, за словами Наталії Олексіївни, їх тоді звідти «кишнули». І вона далі продовжила займатись ландшафтним дизайном та флористикою. Парки з зеленню дерев і дуже-дуже багато троянд – таким було її місто до війни.

Для того, аби воно стало ще зеленішим, жінка ініціювала відновлення занедбаного скверу Гоголя у центрі. «Я тоді вже їздила на машині, - розповідає. – І колись, стоячи біля світлофора, побачила, як той сквер заріс бур’янами. Відразу написала звернення до людей з пропозицією його розчистити та відреставрувати».

Працювали небайдужі жителі міста 10 років – з 2012 по 2022 рік. Після того, як активісти склали дендроплан, тодішній міський голова Валентин Казаков пообіцяв зробити у сквері освітлення та встановити лавки. Згодом, коли там зазеленіли молоді дерева, місто туди ще і воду для поливу підвело. Підприємці купили шланги і садові візки. І люди десять років щосуботи ходили працювати. Садили дерева цілими родинами.

Справжньою окрасою скверу стали яблуні Недзвецького з червоним листям і бордовим квітом. Згодом місцевий підприємець Михайло Івонін запросив Наталію Олексіївну зробити паркову зону для містян біля свого офісу. Вклав гроші в автоматичний полив, а жінка з однодумцями посіяли газони, постригли старі дерева і кущі, посадили нові. І вийшов, каже ландшафтна дизайнерка, дуже красивий парк.

Біле і червоне

«Сіверськодонецьк чинив опір окупантам до травня, - згадує події чотирирічної давнини Наталія Зубань. – Наші військові не пускали їх до міста, тому вороги стали біля нього півколом і обстрілювали. Було дуже страшно. Ми з Серьожею виїхали у березні, коли під час перестрілки підкинуло будинок. Ми зрозуміли, що своїми персонами заважаємо нашим військовим захищати Сіверськодонецьк».

Останні слова жінка каже з вологими очима. Втамувавши сльози, продовжує: «Людей автобусами вивозили у Лисичанськ, а звідти поїздом доправляли до Дніпра. А далі хто куди. У нас була своя машина, але ми чекали. Ось-ось. Ось-ось. Але згодом зрозуміли, що швидко це не закінчиться».

Жили митці у приватному секторі. Там мали сад і розплідник дерев. Нині того нічого нема. Ялини, сосни, кущі, квіти – все згоріло у полум’ї війни.

Їхати вирішили у Линовицю. Звідси корені Сергія Михайловича. Тут, розповідає чоловік, народився його батько, але у 14-15 років втік на шахти у Донбас. Тут залишалась бабуся, до якої у дитинстві Сергій Зубань приїжджав щоліта.

Линовиця, сумно жартує, стала для нього рідна ще відтоді, як двічі зламав тут руку.

Спочатку потрапити на Прилуччину не могли, бо тут йшли бойові дії. Місяць жили біля Дніпра у чужих людей. Весь цей час телефонували у селище, дізнавались обстановку, а щойно відкрили дорогу, приїхали. Батько Сергія Михайловича, який їх там чекав, прожив ще рік.

Допомагати громаді Зубані почали після знайомства з настоятелем церкви. Храму з ландшафтним дизайном, каже Наталія Олексіївна, вона допомагала і у Сіверськодонецьку. «Тут ми познайомились з батюшкою Антонієм, - розповідає жінка. – Сергій запропонував допомогти з реставраційними роботами. Він має до цього талант. Малює ікони, розписує купол».

«Старий храм стояв на цьому місці приблизно до 1978 року, - підключається до розмови мовчазний іконописець. – Я його ще на практиці малював. А потім, коли у 1979 прийшов з армії, його вже розвалили. Партійна установка така була, що церква не мала бути коло школи. Але у середині дев’яностих її відбудували».

А от Наталія Олексіївна працює не лише у церкві і коло неї. Художницю кликали у бібліотеку на майстер-клас, де вони з дітьми ліпили і розмальовували ангелів. А згодом проводила арт-терапію вже з дорослими – розмальовували тарілки. Ландшафтниця також займається озелененням Алеї героїв у селищі. Це завдяки її старанням біля портретів загиблих на фронті жителів громади з’явився квітник.

Зараз квіти ще підсаджують. Вони будуть лише білі і червоні. Кольори, за задумом авторки, символізують світлу пам’ять і пролиту кров.

Все заново

На початку повномасштабного вторгнення художниця встигла трохи пожити у подруги в Італії. У Тоскані було гарно, але дуже хотілось додому. «Куди ти поїдеш? Сіверськодонецьк окупований. Де твій дім?» - питала подруга. «Мій дім – Україна», - відповідала Наталія Зубань.

У Линовиці починали життя заново. «Кавоварки нема – треба знову купити, - згадує жінка. – З феном те саме. І ще багато з чим».

«Ми ж на два тижні виїжджали, - знову підключається Сергій Михайлович. – Коли наші на блокпості сказали, що військові дії триватимуть рік у найкращому випадку, не повірили. Сказали, що за місяць повернемось, бо нам картоплю треба садити».

Картоплю садили вже у Линовиці. Тут у подружжя великий город. Встигають працювати і на ньому, і у церкві.

«Це наше друге місце життя, - каже Наталія Олексіївна і з гордістю демонструє квітники. – Ось тут ми посадили Божественний сад. У ньому лише рослини, які цвітуть білим. Я кинула клич – і жінки принесли посадковий матеріал. Тут будуть бузок, калина, спірея, гортензії. Вже є білі тюльпани».

Продовжуються роботи і на Алеї героїв. У цьому році селищна рада виділила кошти на магнолії. Наталія Олексіївна знайшла їх у розпліднику, купила і привезла. На новому місці вони прийнялись і вже вперше квітнули.

Мистецтво і красу люблять і діти подружжя. Професії також обрали відповідні: Андрій – дизайнер, Аня – архітектор. Зараз вони займаються дуже потрібною справою – виготовляють протези для військових у реабілітаційному центрі.

Неймовірна краса

З Сергієм Михайловичем проходимо до знаменитого дубу «Три брати», на камені під яким, за переказами, любив відпочивати Тарас Шевченко. Кобзаря художник зображував ще у школі. Малювати йому подобається з дитинства.

«Навряд чи Шевченко тут малював, - каже художник. – Але відпочивав. Тут дуже красиво і тоді було. А з мого дитинства парк не змінився. Я був маленьким, а дерева великі. Я виріс – і дерева також. А камінь той якось п’яні мужики на спір в озеро кинули. Потім всім селищем діставали».

Сергій Зубань брав участь у колективних виставках. Персональну зірвала повномасштабна війна. Вже 21 лютого 2022 року, згадує, окупанти бомбили Щастя.

Страшні спогади нині стараються перебити творчістю. Наталія Олексіївна, наприклад, недавно освоїла новий вид мистецтва – розпис по порцеляні. Купує в «Епіцентрі» у Прилуках білі тарілки з англійської порцеляни (китайська, каже, не підходить) і розписує їх квітами.

«Це морозники, це півонії, це фізаліс, це клематіс, - показує свої витвори мистецтва. – Малюю квіти свого саду. Купила муфельну піч, яка потрібна для того, щоб фарба стала склом. Вона продається порошком, який треба розвести, а при 800 градусах він розплавляється і впаюється. Потім з такої тарілки можна їсти».

Можливо, скоро ці тарілки будуть на виставках. А поки що їх можна побачити на сторінці Наталії Зубань в Інстаграмі. Подивіться, коли матимете змогу. Краса неймовірна!

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Андрій Бейник

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)