Особливо небезпечні, бо… мислячі

Якось до рук потрапило кілька пожовклих від давності аркушів із учнівського зошита в косу лінійку, списаних простим олівцем, але каліграфічним почерком. Починався текст із заголовку «Прохання про реабілітацію, зняття судимості з правом відновлення на роботі вчителем»… Так починалася історія однієї з сотень учительских доль, зламаних сталінським тоталітарним режимом.

У 30-ті роки минулого століття суспільно-політична атмосфера в Україні відзначалась посиленням шовіністичних тенденцій, постійними пошуками й викриттями шпигунів, буржуазних націоналістів та
інших «ворогів народу».

За неповними даними, лише з 1930 по 1941 роки викрили сотню різних організацій і груп, які кваліфікувалися як «націоналістичні», контрреволюційні. У період «єжовщини» (1936–1938 роки) жертвами репресій стали понад 800 тисяч чоловік. Особливо відчутних утрат зазнала інтелігенція. Десятки тисяч людей – від сільських бібліотекарів і вчителів до видатних поетів і вчених – поклали свої голови за національне відродження.

Сергій Бутко, представник Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області, в одному з інтерв’ю розповів, що при управлінні НКВС по області з 9 серпня 1937 року до 26 вересня 1938 року розглянули 8 108 справ жителів Чернігівщини, із них 4 367 людей ростріляли, а 3 455 відправили до в’язниць. Усі репресовані, навіть ті, кого потім випустили, піддавалися жорстоким, але дозволеним тортурам. Так комуністична державна машина знищувала паростки української освіти та державності.

Не «слухняний гвинтик»

На початку ХХ століття, у 1914 році Борзні поталанило – сюди приїхав працювати Володимир Обуховський. Він викладав німецьку мову, а сам, учень великого мовознавця Агатангела Кримського, володів тринадцятьма мовами. Після закінчення інституту він міг би бути дипломатичним послом, як пропонували, проте Володимир Іванович відмовився і пішов учителювати.

Обуховський із родиною жив поруч зі школою (між сучасною прокуратурою та магазином «Глорія»), працював директором семирічної школи №1. Люди поважали його за справедливість, вимогливість і широку обізнаність. А ще відомо, що він особисто матеріально допомагав талановитим учням із бідних сімей. Обуховський весь час був заклопотаний роботою, з власними трьома дітьми часу проводив мало, а якщо й траплялался вільна хвилина, розповідав щось цікаве про природу та літературу.

Прихильник старої дореволюційної школи інтелектуал Обуховський, напевне, критично ставився до недолугих педагогічних шукань молодої більшовицької держави. Тій же були потрібні лише «слухняні гвинтики». Тому обоє, і учень, і його талановитий учитель Кримський, були репресовані.

Володимира Івановича заарештували у 1937 році. Тоді ж як «ворога народу» ув’язнили і директора школи №2 Андрія Гнатовича Шкарупу. Цього ж року постраждали від репресій вчителі української мови та літератури Олександр Павлович Любович та Ольга Михайлівна Полторацька, вчитель малювання Йосип Трифонович Медівник, інспектор шкіл Борзнянського райвно Іван Микитович Локоть, учитель російської мови та літератури Андрій Іванович Коломійченко, вчителя німецької мови Альфреда Фердинандовича Крамаря забрали прямо з уроків.

До вчителя початкової школи хутора Майорщина Михайла Галушка у жовтні 1937 року теж приїздив керівник НКВС із району. Побував на уроках, поговорив із Михайлом Макаровичем, ніби залишився задоволеним. А вже наступного дня вчителя заарештували й відвезли до Борзни. Без підстав та пояснень забрали директора сусідньої Ядутинської школи Олександра Горбоноса, викладача театральної справи та співів Михайла Коршака. Відтоді Михайло Галушко своїх колег не бачив, як і багатьох інших знайомих борзнянців – у районі вже йшли масові арешти.



Парадна форма НКВС

«Правда», вибита тортурами

Ранком Михайла Галушка та ще 13 арештованих посадили в машину й повезли до чернігівської в’язниці. Його помістили на третьому поверсі, у камері №15. Там уже сиділи секретар обкому партії, секретар облвиконкому, начальник обласного відділу охорони здоров’я. Вони розпитали, хто він і звідки, а тоді показали на чоловіка у кутку, який з головою накрився ковдрою. Дали зрозуміти, що їх слухають, тож більше нічого не говорили, чекали допиту. Минали дні, а нікого не викликали. Лише через два тижні Михайло Макарович потрапив до слідчого.
Там йому показали наклепника, одного з керівників Борзенського району. Раніше гарний чоловік, він був почорнілий і стражденний, ховав очі. Він і «посвідчив», що одного разу розповідав Галушці про існування української націоналістичної організації, запропонував вступити до неї та отримав згоду.
Михайло Макарович остовпів, не втримався і вигукнув у очі «вербівникові»: «Ви при своєму розумі?!» «Якби при своєму, то такої гидоти не підписував би…», – відповів той і поставив свій підпис під протоколом.

Так, люди обмовляли колег, бо не витримували тортур, побоїв, моральних знущань. Люди «ламалися» і зізнавалися у тому, чого й зробити не могли, підписуючи вирок не лише собі, а й іншим.

Всьому виною – посмішка

Борзнянець Віктор Міщенко, як найдорожчий скарб, зберігає давній документ свого батька – «Прохання про реабілітацію» Миколи Юхимовича Міщенка, жителя Ядут, засудженого як «ворог народу» до 10 років ув’язнення у таборі МВС.

У ніч на 3 листопада 1937 року його, викладача російської мови та літератури, заарештували і відправили до обласного відділу МВС. Там повідомили, що йому інкримінують належність до контрреволюційної організації та організували очну зустріч зі свідком. У своєму «Проханні про реабілітацію» Микола Юхимович писав: «За його дзвінком до кімнати був уведений Олександр Іванович Горбонос (працював зі мною вчителем літератури), якось винувато посміхнувся й поклонився мені. Слідчий посадив його на протилежній від мене стороні так, що я його не бачив і сказав: «Горбонос, повторіть ваші покази!» На що він незнайомим, замогильним голосом сказав слова, які я пам’ятатиму до смерті: «Якось у серпні 1936 року в учительській школи я сказав учителю Міщенку М. Ю., що за дорученням секретаря Борзенського РПК Литвиненка я вербую людей, на що Міщенко слабо посміхнувся – я зрозумів це, як знак згоди». Я здивовано відповів слідчому, що, поперше, у серпні 1936 року ще працював у 1-й середній школі Ніжина, а до Ядутинської середньої школи повернувся на початку вересня.

По-друге, Горбонос ніколи при мені не говорив про ворожу до Радянського Союзу організацію, а якби я й почув від нього щось подібне, то негайно повідомив би до відповідних органів. По-третє, що це за організація, якщо для вербування до неї достатньо лише посміхнутися на знак згоди?

Але слідчий не звертав уваги ні на документи, ні на заперечення заарештованого. А після слів Міщенка, що суд підтвердить його невинність, посміхнувся і сказав: «Ви дивна людина, хіба ви чули коли-небудь, щоб хтось із арештованих повернувся? Ніякого суду не буде. Краще підпишіть покази».

Коли Миколу Юхимовича арештували, його синові не було й року. 26-річна дружина не витримала поневірянь і рано померла, тож хлопця виховувала рідня…

Замість післямови

Десять років пройшли в таборах… Звільнившись, повернулися Михайло Галушко та Микола Міщенко. Без батьків поневірялися по чужих людях, повиростали й змужніли сини.

Микола Юхимович за недоказовістю злочину був виправданий у 1958 році, але вчительської роботи так і не отримав.

Михайло Макарович із сім’єю виїхав на Донбас, працював на металургійному заводі вантажником, закінчив бухгалтерські курси та трудився старшим бухгалтером в одному з ПТУ. Своє виправдання отримав у 1959 році.

Після звільнення Володимира Обуховського його родина опинилася у Новгород-Сіверському. Як не намагався, проте до педагогічної праці чоловік повернутися не зміг, теж працював бухгалтером. Його життя обірвалося у березні 1945 року, за 19 днів до Перемоги.

Тож реабілітацією чесного імені педагога клопоталися не лише його діти, а й вдячні учні. Проте цей процес затягнувся аж на 12 років.

Колишніх «ворогів народу» вже давно немає, але живі їхні діти, онуки. Вони добре пам’ятають моральні та фізичні утиски, які отримували від радянської системи як родичі «ворогів». І ця пам’ять – постійний сердечний біль…

Джерело: газета "Вісті Борзнянщини", №21 (9943), від 22.05.2021, Ольга Черненко, директор краєзнавчого музею Борзни

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (1)