Для батьків Павла Соснова більше немає свята Нового року

Павло Соснов

Для Наталії Соснової та її чоловіка Олексія більше немає свята Нового року. Це день, коли вони занурені в спогади, що нестерпним болем ятрять душі. У перший день нового 2025 року на війні загинув їхній син — славний і мужній захисник Батьківщини Павло Соснов, якому було 23 роки.

Рідна Радомка

Родина Соснових: мама, батько, дві сестри та брат перебралися в село Радомка, що між Холмами та Семенівкою, тридцять років тому з Криму. В сім’ї вже підросла донька Наталія, тому вона відразу пішла на роботу в місцеве сільгосппідприємство дояркою. Тут же, в селі, дівчина зустріла свою пару — місцевого хлопця Олексія. Невдовзі колгосп дав молодятам хату й почалося доросле сімейне життя. Бог подарував їм чотирьох діточок — двох синів і двох доньок. Найстарший Кирило, потім Павло, Карина й наймолодша Оксана. Оксана мала серйозні вади здоров’я, її зовсім юне життя обірвалося, що стало великою трагедією для родини. Підтримували одне одного, як могли. Переживали горе важко, думали, що це найбільше для всіх випробування. Ніхто й припустити не міг, що біда постукає в їхній дім звідти, звідки ніхто й очікувати не міг, коли на Україну напала російська федерація.

Історія Павла

Павло наш народився 28 серпня 2000 року о 08:50 в пологовому відділенні Семенівської лікарні, — згадує матір. — Відразу після появи його на світ заспівали дзвони — було свято Пречистої Богородиці. Як зараз пам’ятаю, зайшов у палату лікар і каже мені: «Ця дитина народилася для особливої місії». Що я тоді подумала — не пам’ятаю. Та в дитинстві він справді поводився по-особливому, наприклад, до трьох років зовсім не розмовляв. Усе розумів, але мовчав. А першим його словом було не мама чи батько, а чукча. Й після цього заговорив. У школі, щоправда, довго вчив літери.

Дякуючи першій вчительці Антоніні Миколаївні Бардаковій, яка багато працювала з сином, справи пішли на краще. Таких добродушних і відданих своїй справі педагогів, думаю, пошукати треба. Павло закінчив школу в Радомці й пішов до залізничного ліцею в Чернігові здобувати професію електромонтажника. Мешкав у гуртожитку, вчився самостійності та життєвої мудрості. Мама згадує, що був дуже охайним та економним, все в нього наче по поличках було розкладене. А ще мав надзвичайно гарний почерк. Ділився з нею всім, що траплялося, не дозволяв нікому себе ображати. Після закінчення училища поїхав у столицю, працював за фахом. У 2019 році його призвали на строкову службу, повернувся в грудні 2021-го. Продовжив працювати в Києві, де його й застала війна.

Павла призвали на службу по мобілізації в жовтні 2023 року, коли йому виповнилося лише 23 роки. Був у навчальному центрі в Житомирі, проходив навчання в Польщі, здобув навички старшого стрільця, — розповідає 51-річна Наталія Вікторівна. — До грудня тривала підготовка, а потім сина направили на Луганщину в Сєвєродонецький район. У першому пекельному бою ворог розбив його автомат. Це була важка битва, та він проявив себе як сміливий і мужній воїн, за що отримав від командування першу в житті відзнаку — нагрудний знак «За вірність Україні». Потім розповідав мені, що стільки крові, як у тій битві, не бачив у своєму житті. А ще про рої дронів над головою …

31 грудня 2024 року

У ті передноворічні дні батьки приїхали в гості до доньки в Бориспіль, де вона мешкала з сім’єю. Зранку 31 грудня зателефонував Павло й сказав, що заступає на позицію. Розмову закінчив словами: «Я вас усіх дуже люблю». Серце матері стиснуло тривожне передчуття, якого вона ніяк не могла позбутися. — Увечері накрили стіл, наближався Новий рік. Усі діти зібралися, — згадує пані Наталія. — Мені захотілося знайти в телефоні світлину Павла, щоб і він наче був поряд. Довго гортала фотографії, все ніяк не могла відшукати. Нарешті натрапила на фотку, де син кілька років тому зустрічав з друзями Новий рік. Веселий, гарний, усміхнений… Донька чомусь запалила кілька свічок… І сама не знала, навіщо. Більше Павло на зв’язок не вийшов.

Другого січня батьки повернулися в Радомку, а третього числа біля їхньої хати припаркувалася автівка з військкомату. Матір подумала, що за Кирилом, іншим сином приїхали. Одразу вирішила: «Не віддам! Один уже служить!» Наталія з Олексієм вийшли з хати. На них чекали чоловік у формі та молоді дівчата-психологи. Вручили оповіщення, що Павло загинув. Матір упала на коліна, голосила так, що чуло все село. Її внесли в хату, дали заспокійливе. Та чи в силах хтось зарадити в такий момент? Ноги Наталії відмовлялися ходити, здавалося, що більше не стане на них…

«Моє життя зупинилося»

Материнське горе не можна виміряти ні сльозами, ні нестерпним болем, ні безмежною скорботою. Перед очима повільно пропливали картинки життя: чорно-білі й кольорові. Ось похорон маленької доньки Оксанки. Як тільки всі вони намагалися допомогти їй вибратися з міцних пазурів хвороби, скільки людей тоді приходило на допомогу! Та дитинка виявилася неспроможною подолати важкі випробування. А це вже Чорний Ріг, де Наталя працювала. Син Павло приїхав туди на своєму мотоциклі, якому дуже радів, бо купив за власні гроші. Це було перед мобілізацією. Посадив матір на транспорт і повіз додому, а дорогою проронив слова, що геть розбили мамине серце: «Поховаєте мене біля Оксанки в Радомці. Тільки там, щоб не трапилося — тільки там…»

На упізнання сина батьків викликали в Корюківку 7 січня. Вони дізналися, що під час бою в бронежилет Павла попав осколок від авіабомби й тіло розірвало на частини. Та обличчя вціліло. Мама побачила на щоці шрам, який колись лишила кішка, подряпавши малого. Це стовідсотково був Павло… Наталії сказали, що смерть сина настала миттєво. Тепер він інколи приходить до неї уві сні. Не часто. Батьки лишили хату в Радомці й перебралися до Корюківки. Намагаються обжитися на новому місці.

На запитання: «Про що ви мрієте?», Наталія довго не могла відповісти. А потім сказала: «Усередині — порожнеча. Не живу, а існую. Чоловік ще болісніше переносить утрату сина. Після переїзду в Корюківку наче стало трохи легше. Та думки рояться навколо одного — як таке могло статися? Павло був умілим штурмовиком, мужнім, витривалим. Він мріяв купити трактор й обробляти землю. Народився в Рік Дракона й загинув у цей рік. Йому було повних лише двадцять три, як нам з цим жити?..»

З синових речей мамі передали телефон. Він тепер завжди з нею. Обережно тримає в руках річ, яка й досі пам’ятає голос дорогої серцю людини. Часто гортає фотогалерею, заходить на Павлові сторінки в соцмережах. Це додає сили в найтяжчі моменти.

Павла Соснова — мужнього й відважного воїна, захисника, Героя посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

Джерело: газета "Маяк"

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)