Віталій Дегтяр розповів про 145 днів на передовій, які перевернули його світ

6 грудня – День Збройних сил України. У цей день ми вшановуємо всіх, хто причетний до високого і почесного звання військовослужбовця, хто обрав для себе нелегку, але достойну професію – захищати Україну, її суверенітет і незалежність. Пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з 40-річним військовослужбовцем Віталієм Дегтярем з Городні.



Віталій має дружину Людмилу й сина школяра Данила. Дружина вчителює у смичинському ліцеї, а Віталій працював у різних охоронних фірмах. Доки у лютому 2014 року не отримав повідомлення про те, що повинен з’явитись у військкомат. Потрапивши під мобілізацію, Віталій почав свою службу з інструктора військкомату.

—До цього моє знайомство з військовою справою обмежувалось строковою службою в армії, — каже Віталій. — Служив я в Гончарівську, водієм у танковій бригаді. Коли оголосили у 2014-му мобілізацію, спочатку було важко зрозуміти, що воно насправді відбувається. Але коли попрацював у військкоматі, з’явилося розуміння того, куди ми збираємо хлопців і куди відправляємо.

Тим не менш коли у 2015-му скоротили штаб військоммату і Віталія перевели на нове місце служби, якою виявилась Донецька область, у Віталія й думки не виникло спробувати щось влаштувати по-іншому. Він потрапив оператором протитанкових ракетних комплексів протитанкового взводу у 58-му бригаду, 13-ий окремий мотопіхотний батальйон вже в листопаді, пізньою осінню.



—Ті 145 днів на передовій запам’ятались не лише безкінечними обстрілами, а й умовами, до яких довелось пристосовуватись, — каже старший сержант. — У поїзді нам видали харчовий пайок на три доби. Його довелось «розтягнути» на тиждень. А далі виживали фактично за рахунок волонтерської допомоги, бо з харчуванням було проблемно. Але у 2015-му вже хоч з обмундируванням трохи налагодилось — у нас були й бронежилети, й одяг, і теплі речі. Жили спочатку і в свинарниках, і в корівниках, і на спорожнілих, зруйнованих дачах. Схованками від обстрілів слугували підвали, гаражі. Потім вже рили й облаштовували окопи. Обстрілювали нас цілодобово, з невеликими перервами вдень — і «Градами». Й артилерією, й мінометами. Вночі канонада була суцільною. Стріляли звідусіль, і з житлових масивів в тому числі. То був квест на виживання. Чи був страх? Так. За першу ротацію ми втратили одинадцять своїх побратимів. Це страшно, коли втрачаєш друзів.

Після закінчення контракту Віталій повернувся додому, в Городню. Знов упрацював в охоронних фірмах. Але в 2019-му знову підписав контракт. На запитання чому, відповів так:
—Не тому, що не було роботи або через нестачу грошей. Гроші — то таке. Досить однієї кулі, щоб тобі ті гроші не знадобились. Наші хлопці дійсно там стоять за ідею. Хто раз там побув — тягне знову й знову. Як тут сидіти спокійно, коли тій війні кінця краю не видно?



У 2020 році Віталія чекала чергова ротація. Цього разу він потрапив в Авдіївку Донецької області в складі 72-ої білоцерківської бригади «Чорні запорожці». Вісім з половиною місяців ніс службу там. Повернувся лише нещодавно.
—У порівнянні з 2015-им стріляти менше стали, — каже боєць. — Але стали потужніше працювати снайпери. Дистанції між противником і нами стали мінімальними. Було, що й на відстані ста метрів бачиш ворога. Практично лоб у лоб. Режиму тиші друга сторона ніколи не дотримувалась — ні тоді, ні зараз. Він, мабуть, встановлювався тільки для нас — нам стріляти не можна, а по нас — будь ласка. Не люблю взагалі згадувати, особливо ту, першу ротацію. Син, буває, просить: «Тату, розкажи». А що розказувати? Війна є війна. То не для дитячих вух.

Віталій також зізнався, що війна змінила його світогляд і саме ставлення до життя. Адже наше покоління виховували в мирній країні, й ми не були готові до такої зухвалої зради й агресії ні морально, ні матеріально. Тож, каже, підростаюче покоління треба виховувати з урахуванням цього. Але все ж краще, щоб в реальному житті наші діти ніколи не зустрілись з монстром на ім’я війна.

Джерело: "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (4)