Андрій Петрик – лікар і людина

Що є людське життя?.. Людина з'являється на цей білий світ, росте, мужніє, навчається, обирає професію й стверджується у ній, одружується. Народжуються діти, а потім онуки.



Котиться життя, що той чумацький віз по рідній землі, поскрипує, дзеленчить, то плаче, то сміється...

Людина живе собі. А з часом, якось так непомітно і так раптово настає полудень віку - особлива віха в житті людини. Перше п'ятдесятиліття. Наче - півдороги, наче -середина життєвого шляху.

І кожний з нас починає усвідомлювати, що твоє сонце стоїть у зеніті - небесне світило знаходиться у найвищій точці і гріє на повну силу. І це - час розквіту особистості, бо з тобою мудрість і досвід, твоя зріла краса і мрії. Золота пора.

Час проміжних ( не остаточних!) підсумків зробленого, час окреслення нових планів на майбутнє. Бо починається нова сторінка твого життя - з новими можливостями, відчуттями і горизонтами. І ще буяють квіти в твоєму палісаднику, а гілки твоїх яблунь - важкі від червонощоких плодів. Твоя річка ще повна водою і тече на зірки Чумацького шляху. Життя йде далі й готує для тебе ще багато чого цікавого і нового.

Я майже все життя займаюся журналістикою і зустрічаю на своєму шляху різних людей. Але не завжди повертаєшся з інтерв’ю додому враженою, якоюсь окриленою і почуваєшся Колумбом, який відкрив Америку. А саме так було цього разу - після зустрічі з Андрієм Леонідовичем Петриком.

З перших хвилин спілкування потрапляєш в полон його харизми і привабливості. Енергійний, підтягнутий, спортивний, схожий на юнака (а хіба - ні?), у стильній курточці... Щирий, емоційний, з живою цікавістю до всього, що його оточує - до життя і людей. Такий рідний, наче я знаю його вже давно!..

Зізнаюся, що спочатку я навіть трішки «заблукала» і переплутала, хто про кого буде писати, і почала розповідати про себе, про свої печалі і радощі, відповідаючи на його зацікавлені запитання.

У нього швидка хода, миттєва реакція на все, відкрита посмішка.

А ще у нього - сильні, чутливі руки - руки хірурга. Пізніше я побачила на одному з пальців його правої руки - мозоль. Мозоль... від операційних ножиць і затискачів. Він поріднився з ним назавжди, і цей мозоль вже ніколи не зійде...

Після нашої майже тригодинної розмови в затишному, далекому від лікарні місці, я остаточно впевнилася, що Андрій Петрик - людина незвичайна і видатна, він -особистість, яких мало...

До нашого спілкування я знала про нього те, що більшість з нас: що він очолює хірургічне відділення нашої Прилуцької районної лікарні. Що - хірург від Бога, як і його батько - Леонід Володимирович, який теж був прекрасним хірургом.

Що Андрій Петрик витягнув зі смертельної небезпеки, з безнадійної ситуації сотні людей, що оперуватися до нього їдуть звідусіль, і навіть - з Києва... І що його обожнюють пацієнти, поважають колеги. Що людина він інтелігентна, приязна, що нікому не відмовляє в допомозі, що працює з повною віддачею, майже - цілодобово. І ще - схожий на батька - своєю жертовністю, вірністю обраній справі.

Мене цікавило - який він зблизька, чим наповнена його душа, яка знає все про невидиму межу між людським життям та смертю?..

Випадково дізнавшись про те, що ось-ось він буде зустрічати свій золотий ювілей, я вирішила, що це гарний привід для ділової зустрічі...

У ВСЬОГО Є СВІЙ ПОЧАТОК...

Говорять, що всі ми «вийшли» з дитячої кімнати. Дитинство його пройшло в інтелігентній, люблячій родині. Книги, спорт, музика, родинні вечері, під час яких обговорювали прожитий день, обмінювалися думками, враженнями.

Андрій з дитинства вже знав, що буде хірургом. І всі навколо знали про це - батько готував його до цього змалечку, розповідав про операції, брав із собою до лікарні. Практично Андрій виріс в лікарні, в розмовах про неї.

Так, батьку доводилося багато працювати, на ньому були всі найскладніші операції, його поважали і цінували. При екстрених ситуаціях в першу чергу шукали Леоніда Володимировича - присилали машину, забирали з дому посеред ночі, з дачі у Новій Греблі, де він із задоволенням вирощував свої помідори та опікувався садом, бджолами... Забирали з річки, куди вони могли родиною поїхати на відпочинок. Батько жодного разу не був на морі, не міг нормально провести відпустку, бо належав не собі, а своїй професії, своєму призначенню. Плюси і мінуси професії були очевидними, але ж - сталося так, як і повинно було статися.

Приклад батька у виборі професії був для Андрія визначальним - заздалегідь обумовлений, визначений на генному рівні. Не було ні вагань, ні сумнівів з цього приводу - це вже було в крові.

Батько пішов з життя, коли Андрій навчався на четвертому курсі Полтавського медичного інституту. Інтернатуру проходив у його відділенні, а після закінчення вишу, у 1995 році, повернувся у рідну батьківську лікарню і почав працювати.

І він вже був один, без батька. Не було його підтримки, його мудрих порад, його любові, на які він так сподівався! Доводилося все опановувати самому...

Вже майже 27 років минуло після закінчення інституту, і всі ці роки він пропрацював тут - у маленькій лікарні маленького провінційного міста. І не збирається покидати її, хоч були різні пропозиції.

За цей час до нього прийшли досвід, майстерність, величезний авторитет. Андрій Петрик зробив би честь будь-якій столичній клініці, але ж - ні.

Він і досі інколи згадує свою першу самостійну операцію в Києві, своє хвилювання від тієї величезної відповідальності, що життя людини повністю в твоїх руках.

Він і дотепер хвилюється, готуючись до чергової операції, як у ті студентські роки.

ВІД ХІРУРГА ЗАВЖДИ ЧЕКАЮТЬ ДИВА

Операцій під час ковіду, як не дивно, стало більше. Бувають дні, коли разом з колегами він простоює біля операційного столу по 5-6 годин на добу - це по 2-3 операції в день. Вийшли на півгодинки в ординаторську, трішки перепочили, пожартували, і - знову туди, у своє біле стерильне царство, під світло операційних ламп. Операційна - це серце хірургічного відділення, все найголовніше діється там.



- До цих пір серце болить, якщо роблю комусь боляче, - зізнається пан Андрій. - Особливо, коли доводиться оперувати дітей... Хочеться врятувати всіх своїх пацієнтів від болю та страждань...

Професійна деформація не торкнулася його - в ньому немає ні черствості, ні цинізму, не бездушності, які інколи притаманні деяким лікарям, котрі відчувають себе богами.

Пацієнти для нього - люди, чиї біди і проблеми він сприймає, як власні. Він не втратив неподільної, нефальшивої цікавості до людей. Окрім високого професіоналізму, йому властиві рідкісна душевна делікатність і людяність, і пацієнти це відчувають. Вони відчувають його людяність і теплоту, його сонячну енергетику, бо лікує не лише скальпель і ліки - лікує і серце лікаря...

Як людина, яка щодня має справу з кров'ю, болем, змогла зберегти у власній душі стільки доброти і теплоти?.. А змогла ж, не зачерствіла, не збайдужіла.

Головне в його роботі - не нашкодити хворому, допомогти йому. Допомогти кожному, незалежно від віку, соціального становища, статусу, статі.

На операційному столі всі рівні - чиновник з високого кабінету, водій, депутат і сільська бабуся, бо колір крові у всіх -однаковий...

Скільки складних випадків було у нього за цей час! Багатьох він «витягував» з най-безнадійніших ситуацій, коли вже ніхто не вірив - його талановиті руки і розум робили дива. Брав у руки скальпель, імпульси йшли з голови, руки діяли майже автоматично, звично, природно.

Рятував, повертав до життя завдяки своїй майстерності, знанням і умінням, інтуїції. Андрій Леонідович вважає, що йому в таких випадках допомагає Бог, бо впевнився в цьому вже не один раз:

- Є якийсь підлий закон парності в медицині: нещодавно прооперував дуже складного хворого, через тиждень - хлопчик з такою ж самою патологією! Йду на операцію і думаю: «Боже, допоможи!» І Він мене чує...

Він часто їздить на курси та семінари, бо лікар повинен постійно вчитися. А потім впроваджує в роботу всі новітні розробки лікування, про які там дізнався: так він засвоїв методику лапароскопічних операцій і успішно користується нею в своїй практиці (операція робиться через чотири проколи). Лапароскопічні операції менш травматичні, менш болісні, і людина може на другий день вже йти додому.

Його релігія - медицина, він свято вірить в неї, в її можливості. Світ мінливий та швидкий, в медицині з'являється багато чого нового, передового, і це все потрібно знати, користуватися цим усім. Він впевнений, що наука, нові знання, досвід змінять життя на краще.

Розмовляючи з ним, розумієш, що хірургу, крім майстерності, витривалості, потрібна ще й сміливість. Сміливість зробити те, чого до цього ніколи не робив. Від лікаря завжди чекають дива, і від цього нікуди не дітися.А головне диво - це сам лікар, його «золоті» руки.

Традиційних, звичайних порожнинних операцій у нього теж багато, і під час них може трапитися щось незвичайне:

- Інколи йдеш і не знаєш, що тебе очікує - приготувався до операції банального апендициту, а там виявляється зовсім інша проблема, більш складна і небезпечна.

І тут його рятує вміння миттєво та об'єктивно оцінити ситуацію, прийняти правильне рішення і взяти на себе відповідальність.

Він не боїться таких операцій, бо врятувати людину, повернути її до життя - найскладніше і найпрекрасніше у житті хірурга. Складні випадки, операції - це завжди виклик, завжди випробування і бій, хоч як би пафосно це не звучало. Коли у нього в руках скальпель, він абстрагується від усього...

І знову ж, він, як і батько колись, повністю собі не належить (мабуть тому, так мало серед хірургів жінок, бо їм довелося б відмовитися від дому, родини) - його можуть підняти посеред ночі, викликати в будь - яку хвилину.

«ПРИЛУЦЬКА РАЙОННА ЛІКАРНЯ - НАШ ДРУГИЙ ДІМ....»

Районну лікарню завжди цінували у Прилуках та в районі, в ній працювали і працюють чуйні, висококваліфіковані лікарі. На жаль, багатьох з корифеїв лікарської справи, таких, як Леонід Петрик, Володимир Заєць, Микола Божко вже немає поряд з нами... Інші - на пенсії. З ними пішла ціла епоха.

Але прийшли інші - молоді, креативні, завзяті, які намагаються зберегти кращі традиції «старої гвардії» і добру славу установи.

- Наша лікарня завжди була демократичною, лікарі - без царських замашок, атмосфера тепла, людяна. Прилуцька районна лікарня - наш другий дім, - говорить Андрій. - Лікарі, завідувачі відділень - всі працювали і працюють в одній зв’язці, бо найголовніше в установі - хвора людина. І їй потрібно допомогти. Поки людина не звертається до нас, її хвороба - це тільки її особиста біда. Вона приходить до нас - і це вже наша загальна біда, проблема, яку ми повинні усунути...

З 2004 року він очолює хірургічне відділення, в якому працюють 5 хірургів, 2 анестезіологи, 27 медсестер та санітарок, в операційній - 5 медсестер і 2 санітарки, 2 медсестри у перев'язувальній і три лікарі-інтерни:

- Відділення - єдиний організм, в якому все повинно бути налагоджено. Кожний в ньому - на своєму місці, кожний важливий і значимий - від хірурга до санітарочки. Прийом, обстеження, призначення, операції, подальше лікування, перев’язки... Всі разом ми намагаємося створити у відділенні ауру чуйності, теплоти, доброзичливості, тиші і спокою, довіри і взаємоповаги, бо ми - одна родина, одна команда. По-іншому не може бути... Я вдячний всім членам команди, з якими працюю, на яких можу розраховувати щодня і в екстрених, непередбачуваних ситуаціях.

Для багатьох молодих хірургів, які проходили інтернатуру у відділенні, він був професійним наставником, духовним натхненником. Він вчив їх всьому, що знав, він «ставив» їм руки. Але молоді поспішають до Києва, бо не кожному цікаво працювати у маленькій лікарні у глибинці. Печально, бо тут, поряд з таким лікарем, як Андрій Леонідович, вони мали шанс перетворитися на висококласних спеціалістів і навчитися у нього всьому.

Формулою успіху будь-якого лікаря він вважає знання, цілеспрямованість, працелюбність, постійне самовдосконалення. І - людяність. Андрію Петрику притаманна ця людяність і внутрішня делікатність серця, а вони - рідкі чесноти в наш час.

Він безмежно радіє тому, що нині в лікарні іде будівництво нового хірургічного відділення. Щодня відслідковує, що нового вже зроблено. Як і всі медичні працівники, він безкінечно вдячний Олегу Миколайовичу Дмитренку, який звалив таку махину, такий тягар на свої плечі - відділення будується здебільшого його коштом, матеріалами, технікою, робітниками.

- Ми всі з нетерпінням чекаємо, коли закінчиться будівництво. У нас тепер буде просторо, зручно, буде навіть система кондиціювання, вентиляції. Просто мрію про нове відділення - сучасне обладнання, найновіше операційне освітлення, досвідчені, грамотні хірурги, і - багато талановитих молодих, кожен з яких працює за своїм напрямком... Батьку дуже хотілося працювати разом зі мною. Мені шкода, що у нього і у мене не було такої можливості. І що він не бачить, яким буде тепер його відділення, не знає, який я зараз... Найбільше досягнення мого життя - я став хірургом. Його нео-чікуваний трагічний відхід у небуття - найболючіша печаль для мене. Інколи батько приходить у мої сни, і я просинаюся щасливим.

У 2021 році, саме напередодні Дня медичного працівника, Андрій Петрик отримав високу державну відзнаку - Президент присвоїв йому звання Заслуженого лікаря України. Нагорода заслужена і приємна. А ми всі давно знали і вважали його таким. Приємно те, що він, навіть з такою високою відзнакою, залишився колишнім - відкритим, щирим, без пихи, гордині і самолюбування.

ПРО ЗАМІСТЯ, НОРВЕГІЮ І ПАХОЩІ ЛАВАНДИ

Один з мінусів його професії - великі фізичні і психологічні навантаження. При цьому, психологічні - більш важкі і складні. Після операції й до неї Андрій постійно прокручує все у голові, аналізує, порівнює, навіть вночі...

Небайдужа людина, яка бере на себе стільки страждань і болю, також страждає. І вона, як не дивно, сама потребує особливої підтримки і розуміння, відпочинку, потребує перезавантаження і тиші.

Затишок та спокій, бережне ставлення до себе, піклування він знаходить в родині - в дружині Анні, мамі Ніні Олексіївні, сестрі Альоні, синах Леоніду і Андрію, невістці Насті і маленькому онукові Матвію.




Його рятують його рідні. А ще - його оптимізм, почуття гумору, звичайна фізична праця. Накопичену втому і напругу, чужий біль, який став власним, він віддає спорту - системно займається волейболом. А ще - землі.

Довгий час вони жили в квартирі, а тепер - у своєму заміському будинку на Замісті. Тут є невеличкі клаптики землі, на яких Андрій постійно щось висаджує, а потім любовно доглядає свій сад, город і квітники. І дуже радіє, і дуже пишається ними. Груші, яблуні, японські верби та корейська піхта, ялини та сосни.

Він косить босоніж траву, прикрашає двір якимись ландшафтними родзинками, будує теплиці і декоративні альпійські гірки з каміння - влаштовує свій маленький земний рай. Не може дочекатися весни, коли вже можна буде працювати на землі.

Є у їхньому дворі гойдалки, але ж на них ніхто не гойдається, окрім, мабуть, онучка Матвія, який приїздить на гостини до «діда» і «Ані». Не гойдаються, бо немає часу за цими садово-городніми клопотами!

У дворі квітнуть троянди, гортензії, пахне лаванда і жасмин, жимолость радує своїми жовтими кетягами, росте виноград. До того ж, дім знаходиться неподалік берега Удаю (є у цьому особлива Господня ласка - поселити в такому дивовижному місці), і з тераси Андрій бачить старовинну Кустівську церкву і прекрасні прилуцькі собори.

Живуть разом з родиною ще дві красуні, різні за характером і долею: велика американська акіта Аманда (такі собаки були колись у японських імператорів) і маленька Джесі. Аманда - аристократичної породистої крові, з гарною родослівною і різними нагородами. Розумна, все розуміє, в мить вловлює настрій свого друга-господаря. Маленька Джесі ревнує велику, сувору на вигляд Аманду до всіх і навіть ображає її. А нещодавно у Аманди з'явилися дітки, дехто з малят вже знайшов нову родину, а дехто - в очікуванні.

Бачив він Венецію, Грецію, любить їздити відпочивати на Західну Україну у Східницю. І мріє побувати у Норвегії. І мені здається, я розумію, чому. Бо Норвегія - країна льодовиків, спокійних блакитних озер, фіордів, скель і водоспадів. І - мужніх вікінгів у минулому. Там навіть час тече по-іншому, там немає такого божевільного ритму, там - величавий спокій і тиша. Інша реальність, інший час, повна гармонія з природою, з її красою і самим собою.

Його відновлюють і привносять у душу спокій рідні прилуцькі поля та луки, природа загалом. Неподалік дому - ціле поле квітучого бузкового люпину, і всі прилучани їздять влітку туди на фотосесії. Йому подобається ліс своєю первозданністю, природністю та яскравістю кольорів, свіжістю запахів. І це зрозуміло - коли завжди все навколо тебе біле - твій халат, операційна, бинти й серветки, то хочеться яскравих фарб і інших запахів, ніж специфічні лікарняні.

Більш за все він цінує своїх рідних, найближчих, свою родину, і для нього - щастя, коли вони всі разом - дружина, сини і мама, сестра з дітьми. В їх родині майже всі - медичні працівники. Мама, Ніна Олексіївна, працювала лікарем-лаборантом на санстанції, сестра - лікар, дружина - терапевт, завідувачка амбулаторії сімейної медицини. А сини не обрали медицину - пішли у виші вивчати економіку, банківську справу. Він не наполягав, бо у кожній долі свої візерунки. Може, Матвійко, якому зараз три з половиною рочки, виросте і продовжить славну лікарську династію Петриків.

У кожної людини є в цьому житті своя місія. В ній - все те головне і найкраще, що може людина зробити для світу і людей. В ній - смисл її існування і її сув'язь із Богом.

Що для героя мого нарису його професія - покликання? Божий промисел чи заповіт батька? Найскладніше ремесло, яким володіють лише обрані? Величезна відповідальність і щастя? Справа всього його життя? Мабуть, все разом.

Щодня, живучи на перехрестях надій та болю, працюючи у місці, де стільки страждань і страхів, він знає істинну ціну всьому - людині і країні, минулому і майбутньому, любові і щирості.

І батько, його батько, він все бачить зверху і пишається ним.




Ми живемо у складні часи - часи ковіду і депресії. У нас зморені очі, ми погано спимо вночі, ми не віримо одне одному, боїмося завтра. У кожного з нас - свій діалог із часом, з долею, з людьми і Богом. З власним віком.

Є - життя, і його щоденна чарівність, яку лише потрібно побачити. І в цьому житті - всі ті, кого ти любиш. В ній - щасливі очі дитини, яку ти повернув до життя, яблучні щоки твого маленького онука, якого тримаєш на руках. В ньому є джаз, терпкий запах лаванди і велика срібна рибина, що нечутно пливе норвезькими фіордами, чотирилапа подруга, яка слухняно крокує поруч і уважно слухає, що ти їй говориш...

Ремарк говорив, що в темні часи добре видно світлих людей, і ми тягнемося до них, як соняхи до сонця.

Андрій Петрик - спокійний і впевнений. Він просто саджає свої сади і рятує людей. «Роби, що повинен, і буде, що буде!»

Спасибі Вам за все! І - бережіть себе, наш дорогий лікарю!

Районна газета «Прилуччина» №2 (15688-15689) від 13 січня 2022, Лілія Черненко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)