Рекламодателям

Ічнянська родина звикає до життя у Німеччині

2022-12-07 13:37:00
5379 5
Через війну в Україні мільйони людей були змушені полишити свої домівки. Багато хто, шу­каючи прихистку, вхопили речі першої необхідності і поїхали у безпечне місце за кордон. Дехто вже повернувся, а дехто облаштовує там своє життя. допоки війна не закінчить­ся. Як прийняла українців Німеччина - своїм досві­дом поділилася ічнянка Наталія Юрченко.




КУДИ ЇХАТИМЕМО - НЕ ЗНАЛИ

Наталію Юрченко знає багато міських дітлахів, бо вона їх вчила хореографії. Хоча дехто вже встиг подорослішати, але, мабуть, пам’ятають вчительку тан­ців, яка возила їх на конкурси за кор­дон. Наразі вона мешкає у Дипхольці, куди переїхала у березні.

Через війну Наталія була змушена по­кинути домівку, кинути вже звичну і вод­ночас улюблену роботу хореографа у київському приватному садочку та раз­ом із 10-річним сином і 20-річною донь­кою виїхати до Німеччини. Каже, що нерви вже не витримували, як чули об­стріли, що доносилися з сіл Ічнянської громади, постійні повітряні тривоги.
Залишатися було страшно та й дітей не хотіла наражати на небезпеку. Тож про­сто напакували рюкзаки з необхідними речами та поїхали, аби бути в безпеці. Хоча Вероніку довелося умовляти, бо не хотіла покидати Україну, оскільки не знала коли знову зможе повернутися та працювати на улюбленій роботі - дівчи­на була адміністратором одного зі сто­личних ресторанів, і паралельно вчила­ся на третьому курсі вишу.

- Ми не знали навіть куди будемо їха­ти, завчасно нічого не планували. Не спали та постійно переживали, бо по­переду було невідоме, - розповідає під час телефонної розмови пані Наталія.

- Спочатку дісталися до При­лук, далі автобусом до Львова. Діставалися 16 годин, а потім евакуаційними електричками до польського кордону. Польщу як варіант нашого прихистку ми на­віть не розглядали, бо там і так було багато біженців. Волонтери підказали, як дістатися до Німеч­чини, розсаджували пасажирів у автобуси. Дали із собою поїсти, а щоб у довгій дорозі було зручно - кожному ще й подушку та ковдру.

ВСЕ, ЩО ТРЕБА, ДАЛИ НІМЦІ

Так новою домівкою для Наталії та її дітей стала інша країна. Ічнянці хотіли оселитися під Берлі­ном, але донька Наталії Вероніка захворіла на коронавірус, тож довелося залишитися у селі не­далеко від Дипхольця. Їх до себе прийняла сім’я, яка мешкала у великому будинку, й для гостей з Ічні виділила чималу кімнату. Тож там переселенці почувалися як вдома.

- Усім, що потрібно для по­всякденного вжитку, вони з ентузіазмом ділилися з нами. Наприклад, у їхньому холодиль­нику було повно всього. Привітні господарі дозволили брати, що душа забажає і ні в кого не пита­ти, - зізнається співрозмовниця.
- Безмежно доброзичливе став­лення з боку господарів - най­цінніший скарб, яким ми збага­тилася у важкі часи.

До речі, чужі люди не побоя­лися, що теж можуть зарази­тися на коронавірус, хоча так і вийшло: вся німецька родина перехворіла. Щоправда, Наталії з сином потім довелося вакци­нуватися від ковіду, адже вдома цього не встигли зробити.
- У цій родині жили допоки не знайшли окреме житло. Наразі у нас свій орендований будинок, який винаймаємо, з великою те­расою,- каже Наталія Юрченко. - Вероніка влаштувалася на ро­боту у бар, теж адміністратором. Павлик ходить до німецької шко­ли. Потихеньку звикаємо, осво­юємося, хоча, коли сюди приї­хали, у нас була паніка: нічого не знаємо, не вміємо.
Наталія згадує, що півтора мі­сяця не могли відійти від шоку через вимушений переїзд, й здригалися від гуркання тех­ніки. А коли родина бачила літа­ки у небі - відчували страх та траплялися панічні атаки. Проте завдяки приємному оточенню, привітним людям, якими не пе­реставали вражатися ічнянці, поступово відійшли від стресу.

АКТИВНО УЧАТЬ МОВУ


У Німеччині на себе й на сина пані Наталія отримує допомогу від держави, соціальна служ­ба оплачує наймане житло, комунальні послуги. Ічнянка зауважує, що там дуже дорога електрика. Вероніка сама себе забезпечує - тож їй така допо­мога вже не передбачена.

Щоб малий Павлик швидше адаптувався до життя в іншій країні, мама приділяє чималу увагу його фізичному та психо­логічному розвитоку - записала його на уроки з піаніно, хлопець також відвідує плавання в ба­сейні, заняття з футболу. За це теж платять соціальні служби. До речі, й за медичну страховку теж. А взагалі похід до лікаря у Німеччині коштує дорого, зау­важує пані Наталія.

Наші ічнянці містом їздять ве­лосипедами, які подарували звичайні німці - гостинні та тур­ботливі. І деякі необхідні меблі у будинку теж ними подаровані, зокрема, ліжка, диван, м’який куточок. І, як каже Наталія Юр­ченко, не перелічити усіх благ, які люди роблять для них.

- Тут є люди, яких називають російськими німцями, вони між собою розмовляють російсь­кою, бо їхні батьки колись на­сильно були вивезені із Радян­ського Союзу до Німеччини. А взагалі тут багато російськомов­них - із росії теж. Вони не під­тримують цю війну. Ми спілкує­мося з багатьма такими людьми і товаришуємо. До речі, деякі росіяни навіть брали до себе жити українських біженців. За­галом німці засуджують агресію рашистів, - ділиться пані На­талія, - а місцева преса постійно висвітлює трагічні події в Україні.

До речі, щодо мовного питан­ня. У Німеччині є біженці з Іра­ку, Ірану, Сирії, Афганістану. Є люди з білорусі. І всі вивчили німецьку мову, якою там спілку­ються.

- А ще німці дивуються тим українцям, які розмовляють російською. Для них незрозумі­ло чому вони не говорять рідною мовою, - зауважує Наталія, яка, до речі, теж довгий час спілку­валася мовою росії, бо виросла у родині військовослужбовця. Зараз вона з дітьми у Німеччині говорить українською.

Наразі пані Наталія відвідує безоплатні інтеграційні курси з вивчення німецької мови, які триватимуть дев’ять місяців. За цей час вона повинна навчити­ся говорити німецькою на різні теми. Тоді вона зможе повно­цінно працювати. Наразі має невеликий підробіток - лише декілька годин тричі на тиждень працює продавцем риби. Ве­роніка добре спілкується ан­глійською, тому й роботу швид­ко вдалося знайти. Німецьку мову теж дівчина схоплює на льоту. Павлику трохи важче вона дається, а проте стараєть­ся. Хоча хлопець потроху вже освоївся та має нових друзів.

ЗРОЗУМІЛА, ЩО ТРЕБА РОБИТИ ТЕ, ЩО ВМІЄШ і ЧИМ ЖИВЕШ

Хореографиня почала вчи­ти дітей танцям, яким у рідній країні віддала майже 20 років. Та й не покидала надію розви­ватися і творити навіть закордо­ном, популяризуючи українсь­кий народний танець.

А нагодою став фестиваль талантів, який у липні відбув­ся на день міста у Дипхольці. За два тижні підготувала з 22-ма українськими дітьми, з батьками яких спілкувалася у соцмережах, хореографічну постановку. А для тренувань департамент зі спорту виділив залу. З мамами танцюристів на­швидкуруч пошили з червоних штор спіднички та шаровари, а з білих скатертин - сорочки. Тканину знайшли у місцевих, швейну машинку для благород­ної справи теж дала німкеня. І сам танець вийшов настільки емоційний та зворушливий, що глядачі, серед яких були не тіль­ки українці, а й німці, плакали.
- Адже нам вдалося передали рухами те, що любимо Україну, бо це наша Батьківщина, і мріє­мо туди повернутися, - каже Наталія.

А ще ічнянка має намір створити декілька хореографічних номерів аби їздити Німеччиною із бла­годійними концертами, щоб зби­рати кошти для допомоги ЗСУ.

- Які маєш мрії? Чи вони вже не ті, що були до 24 лютого?
- Як приїхала сюди, зрозуміла, що кожен день вже сам по собі мрія. Ти вже живеш, і в тебе все добре. Маєш плани, щось робиш, в тебе щасливі діти і не звучить сигнал повітряної тривоги. Ми слідкуємо за ситу­ацією в Україні, читаємо новини. Дуже скучили за домівкою. Сподіваємось, що все змінить­ся на краще, - ділиться Наталія Юрченко.

Джерело: газета "Трудова слава" від 20.10.202, Світлана ЧЕРЕП

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (5)
Anonim2022-12-08 09:50:05 ответить

Не треба звикать, треба гнать кацапов из Украины да ехать отстраивать Германию здесь у нас

Anonim2022-12-12 16:20:49 ответить

Щось не повірив я в її щирість. Занадто "перелякана". А че просто виправдання для себе і читачів, що звалили вони назавжди і Україна їм і нафіг не потрібна, як і 90% інших "біженців", котрі зараз тільки і трусяться, як би отримати побільше пільг і встати в чергу на громадянство. В той час як ми в Україні хто в окопі, а хто працює на 3х проектах, щоб донатити на аєророзвідку по 3-4тис доларів на місяць. І саме сумне, що ми захистимо і відбудуєто нашу Україну, а ця нечисть через 10 років буде лізти назад і тикати всім,, що в них є укр паспорт

Anonimответить

Ай молодець

Anonimответить

Закликаю робити так само

Anonimответить

Я думаю не варто перейматися, люди різні, ситуації різні. Хтось має змогу допомогати, хтось ні. У нас достатньо людей хто реально підтримує країну та ЗСУ як може. Чого вартий лише супутник Притули, на який українці зібрали гроші за декілька днів. Русні таке ніколи не зрозуміти, вони хіба що на колінах у царя зможуть просити труси з утепленням на зиму. В цьому наша сила. Не треба дивитися на тих хто тягне країну назад, треба фокусуватись на тих хто робить все щоб країна йшла вперед і долучатися по змозі.

Оставить комментарий

Имя
Комментарий
другие новости
Чернігівка розповіла про адаптацію українців до життя у Франції 2023-02-04 12:13:48 76-річна тренерка Надія Таратухіна — кумир багатьох менян 2023-02-03 18:24:15 Єпископом Чернігівським і Ніжинським ПЦУ замість Євстратія Зорі став А... 2023-02-03 17:20:05 Прогноз погоди на вихідні 4–5 лютого: в Україні трохи похолодає 2023-02-03 16:59:54 Із двох ведмедів Менського зоопарку двоє вже прокинулися 2023-02-03 16:46:27 На Чернігівщині розпочався набір в об’єднану штурмову бригаду Націонал... 2023-02-03 16:29:08 У Нових Юрковичах на кордоні росіяни будують «опорник» 2023-02-03 16:19:49 Голова Корюківської РВА Іван Ващенко розповів, як дпомогає ЗСУ 2023-02-03 13:23:36 Нова Басань оговтується від терору РФ (відео) 2023-02-03 13:14:40 На Чернігівщині в останню путь провели чотирьох захисників, які загину... 2023-02-03 12:27:33